10. Філософія стародавнього Китаю. Вчення Конфуція про людину та її виховання. Даосизм про начала буття та ідеал мудрості.

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелектуальну свободу не могло бути й мови.

Головна особливість китайської філософії - вона носить морально-етичний характер. На перше місце ставиться виховання людини, мудрого керівника. Вона слабо зв'язана з природничими науками.

У філософії конфуціанства (виникло на рубежі 6-5 ст. до н.е., засновник – Конфуцій) висувається ідеал держави, в якій імператорська влада зливається з владою чиновників, що поєднують у собі якості філософів, художників і вчених. Яскраво виражені проблеми виховання благородної людини, яка ставить на перше місце суспільні інтереси. Конфуціанство є гуманістичним (принципи взаємності, людинолюбства). Характерим для кит. філософії є небо. Небо як першопричина, духовна сила. Китайці називають свою країну "піднебесною".

В китайській філософії вперше поставлена проблема розвитку світу - даосизм. Центральна ідея даосизму - це ідея “дао” - шляху до світової гармонії. За Лао-цзи, “дао” — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. “Дао” властива блага сила “де”. Якщо “дао” розглядається як всезагальний шлях, якому підкорені всі явища і речі, то “де” — це конкретний шлях окремої речі або групи речей.

Категорія “дао” в даосизмі виступає як шлях людини і усього світу, а також загальна основа і закон буття космосу. “Дао” виявляється у світі через благу силу “де”; завдяки “де” “дао” оформляється в кінцевих речах світу. Мудрець завжди бачить у кінцевому і минувшому прояв вічного “дао”. В основі розвитку стоїть “дао” як закон.

Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (законники), натурфілософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень», «лі», протилежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце.

11. Антична філософія, її джерела та особливості.

На відміну від давньосхідної, антична філософія із самого початку протиставила себе міфології і релігії. Вона протиставила розум і знання уяві і вірі.

Проте антична філософія не в меншій мірі, ніж давньосхідна, залежна від міфології - вона намагається перебороти міфологію почуттів міфологією розуму. Це означає конфлікт чуттєво-інтуїтивного і раціонального, що пронизує всю античну філософію.

Антична міфологія формується на зорі старогрецької культури і у своєму розвитку проходить два головних етапи: доолімпійський або хтонічний (земля) і олімпійский. Боги першого періоду ворожі людям, це скоріше чудовиська. Поступово їхні образи облагороджуються, і в олімпійській міфології, в якій життя богів пов'язане з горою Олімп, вони вже мають знайомий сучасній людині вигляд.

Найважливішою рисою античного світогляду є космологізм, який, по суті, являє собою накладання земних відносин на всю природу.

Якщо на Сході природа накладається на людину і суспільство, розчиняючи їх у собі, то в античності образ людини накладається на природу і космос, змінюючи їх.

Антична філософія повстає проти міфології (хоч, як зазначає Лосєв, античність ніколи не могла розпрощатися зі своїми богами, і міфологія завжди грала в ній величезну роль), бажаючи символізувати і раціонально змінити її. І якщо "Іліада" і "Одісея" Гомера повністю знаходяться в стихії міфології, то вже "Теогенія" Гесіода є використанням міфології для символічного пояснення світової еволюції.

Представник школи елеатів Парменід виходить із вічності і самототожності буття. Йому належить аформизм: "Буття є, а небуття немає". Мінливий і непостійний світ, даний у чуттях, - це щось ілюзорне, у справжній світ ми проникаємо розумом. Мислення дає нам можливість не тільки пізнати вічне й абсолютне у світі, а й злитися з ним. Межі людини - це межі її чуттєвого сприйняття, межі чуттєвого даного їй світу. Проникаючи за ці межі, наше мислення зливається з буттям. Вільне від обмежень відчуття мислення проникає в буття, наповнюючись його вічною свободою від метушливої мінливості. Звідси стає зрозумілим таке висловлення Парменіда: "Те саме є думка і те, про що думка".

Як бачимо, категорія буття в Парменіда близька до категорії Дао в даосизмі, у ній з'єднюються шлях окремої людини і шлях світу. Але є і розходження. Розуміння буття в Парменіда - результат переважно пізнавальної активності, тоді як досягнення Дао можливе лише як практичне діяння людини, що зв'язує тілесне і духовне.

12. Тлумачення проблеми буття в старогрецькій філософії. Космоцентризм.

Першою історичною формою філософії є натурфілософія. Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Те, що грецькі мислителі розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім важливе було знання про світ.

Проблема буття залежить від способу життя і місця людини в світі. Спосіб життя в античному світі був такий, що раб – це річ, знаряддя праці, як предмет праці. А інші люди були рабами Богів, були залежні від долі (фатуму). Раб цінувався не як духовне, а як фізичне. Загальне шукалося в предметній діяльності. Перші філософи Мілетської школи (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен) шукали загальне в природній стихії. Фалес вважав, що основою світу, субстанцією буття є вода (їжа – волога, сперма – волога, людина зародилась в утробі риби). Вважають, що Фалес запозичив цю думку у єгиптян. Його учень Анаксімандр вважав, що чітко не можна визн. ту стихію, з якої все пішло. Першим дав категоріальне визначення начала і назвав його “апейроном” — щось невизначене, неділиме, безконечне, перебуває у вічному русі, але це матеріальна частка. Учень Анаксімандра Анаксімен вважав, що першоосн. всього сущого є повітря, те, що знаходиться в динаміці. Це протофілософія, але це ближче до філософії. Це наївний матеріалістичний погляд. Думки про те, що субстанцією буття є природна стихія притримувався й старогрецький філософ Геракліт. Він вважав, що все виникає з вогню і все перетворюється у вогонь. В епоху античності природознавці були філософами, а філософи природознавцями. Геракліт вперше вжив слово “космос”, він є “вогнем, який вічно спалахує і вічно згасає”, вважав, що в процесі цього перетворення виникає нове, смерть якогось предмета є вогонь. Вогонь перетворюється у повітря, чистий вогонь – це дихання. Він наївний матеріаліст, але і стихійний діалектик – “ все тече” (процес розвитку уподібнювався до ріки, в яку не можна двічі стати). Джерелом діалектики є єдність і боротьба протилежностей. Геракліт говорив, що все розвивається через війну, вона батько всього. Він першим поставив питання про пізнання. Мета пізнання – це пізнання логоса (вища мудрість, яка дається не кожному). Вважав, що багатознанність розуму не навчає, головне не сума знань, а глибина. Але прогрес філософії йшов від речово-предметного до інтелектуального, розумового філософського розуміння буття. Такою проміжною ланкою був піфагоризм. Субстанцією буття є не речі, а кількісне відношення між ними, виражене в числах. В основі реальності лежать кількісні відношення між речами. В числах піфагорійці ще вбачали предметну реальність. Н-д, числовий вираз повітря, землі мав геометричне визначення. Це було предметно-просторове уявлення про космос, а не речово-предметне. Піфагорійці надавали числам магічне пояснення: 1 – божественне число, 2 - єдність протилежностей, звідси пішли уявлення про число 13. Таким чином, заслуга піфагорійців в тому, що вони зробили крок до інтелектуального тлумачення буття від речово-предметного. Таке інтелектуальне тлумачення пов’язане із школою Еліатів. Вони вперше намагались трактувати проблему буття не на підставі пошуку його в предметному світі, а в свідомості. Намагались з’ясувати буття як таке, не як буття речей, бо речі сьогодні є, а завтра нема. А буття є постійно. Парменід прийшов до переконання, що є одне єдине буття, яке нами мислиться. Він поставив 2 питання: 1. Буття і небуття; 2. Буття і мислення. Перша теза: “буття є”, “буття єдине” – уявляв собі як єдину кулю, нема порожнин, значить нерухоме, руху нема. Друга теза: “буття і мислення тотожні” (думка про предмет і сам предмет є одне і те саме). Це не так, бо предмет – матеріальній, а думки – ідеальні, але цінність самої філос. постановки питання. Значення: від еліатів, від Парменіда 1) починається філософський підхід до буття; 2) еліати поставили питання про відношення мислення до буття. Учнем Парменіда був Зенон. Його називали винахідником діалектики, яка в нього постає як мистецтво міркування і суперечок. Зенон навіть висунув кілька апорій (суперечностей у логічному міркуванні), за допомогою яких він намагався спростувати видимий рух і підвести до думки про незмінність справжнього буття. Апорія – це затруднення. (Маркс говорив, що Зенон не розумів законів діалектики).