6. Головні функції філософії. Філософія і наука.

Основними функціями філософії є: 1) онтологічна (від гр. ontos — суще) — вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії); 2) гносеологічна — дослідження проблем джерел, форм, можливостей, вірогідностей, істинності пізнання, критеріїв їх вірогідностей, істинності (сенсуалізм, раціоналізм); 3) світоглядна — розуміння природи і сутності людини, що визначається життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. Це фаталістична установка — природа повністю визначає буття людини; це також волюнтаристська установка — людина вільна від природи і діє за своєю волею; існує також установка Бекона — природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів; 4) методологічна — філософія озброює науку та практику найбільш загальними методами та принципами пізнання (діалектика та метафізика, аналіз та синтез, індукція та дедукція, моделювання тощо); 5) прогностична – розкриває загальнi тенденцїї (передбачення) розвитку людини i свiту; 6) критична – з її принципом «піддавай усе сумніву» виконує антидогматичну роль у розвитку знань; 7) соціальна – філософія покликана пояснювати соціальне буття і сприяти його матеріальній і духовній зміні; 8) гуманістична – філософія повинна грати адаптаційну і життєствердну роль для кожного індивіда, сприяти формуванню гуманістичних цінностей і ідеалів, затвердженню позитивного сенсу і мети життя; 9) освітня – пов’язана з впливом фiлософії на свiдомiсть людей; 10) праксеологічна – праксеологічний вимір філософського знання пов'язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів.

Окремі автори виділяють також такі функції філософії як: 1) практично-діяльна (філософські принципи та закони служать для розробки політики, стратегії та тактики); 2) аксіологічна (філософія вивчає категорію цінностей).

Філософія є знанням загального, що зближує її з такою формою суспільної свідомості як наука. Остання так само як і філософія, відображає світ у загальних поняттях. Зближує науку з філософією і та обставина, що філософія, як і наука, прагне логічно обгрунтувати свої положення, довести їх, виразити у теоретичній формі.

Спільним для філософії і науки, як зазначалось, є принципово теоретичний характер їхніх досліджень. Спільність виявляється і в націленості філософії та науки на пізнання загального, яке тому і є загальне, що включає у свій зміст не просто "суму" наявного "існуючого "тут" і "зараз" одиничного, але й містить у собі все багатство його (одиничного) можливих проявів. Тобто загальне містить у собі не тільки те, що дійсно було у минулому, а й усе те, що могло б бути; не тільки те, що дійсно є тепер, а й усе те, що може бути; не тільки те, що дійсно буде в майбутньому, а й те, що могло б у ньому бути.

Відмінність між науковою і філософською орієнтацією виявилась досить чітко вже на ранніх етапах становлення науки та філософії як специфічних форм спільної свідомості. Розділяючи "мудрість" (філософію) і "знання" (науку), античні мислителі вказували на їх якісну несумірність - "нагромадження знання не навчає мудрості", зауважував Геракліт ще у 6 ст. до н.е. Коли ми говоримо, що на перших етапах свого існування філософія являла собою "сукупне знання" про світ, яке містило в собі елементи фізичних, хімічних, біологічних та інших знань, котрі згодом, протягом тривалого періоду розвитку філософії поступово "відточковувалися" від філософського "загалу", перетворюючись на самостійні галузі наукового (не філософського) знання, слід мати на увазі таке: елементи фізичних, хімічних та інших знань не були науковим знанням у лоні філософії. Лише в міру свого кількісного зростання і відповідної систематизації ці знання звільнилися від світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією і стаючи водночас наукою.

Розділяючи філософське (світоглядне) знання і знання наукове, ми виходимо з розділення самої реальності на суб'єкт (активну частину реальності, що виступає носієм пізнавальної, емоційно-вольової активності) і об'єкт. В ролі останнього розглядається реальність, на яку спрямована активність суб'єкта. Абстрагуючись у процесі пізнання від самого відношення суб'єкта до об'єкта, набуваємо в результаті пізнання знання про об'єкт сам по собі. Це і є наукове знання про природу (фізика, хімія та ін.), про суспільство (історія та ін.), про людину. Однак розглядуваний сам по собі, поза відношенням до об'єкта суб'єкт втрачає властивості суб'єкта, перестає бути ним, стає просто людиною як біологічною, психічною і т.д. істотою; так само і об'єкт - поза відношенням до суб'єкта він є просто природа (механічна, фізична тощо). Саме у такий спосіб (поза суб'єкт-об'єктним відношенням) розглядувана реальність є предметом науки. Та ж сама реальність, але розглядувана під кутом зору суб'єкт-об'єктного відношення, є предметом філософії.

Отже, філософію та науку поєднує те, що вони: 1) базуються на дискутивному мисленні та прагнуть пояснити дійсність; 2) відображають світ в загальних поняттях; 3) прагнуть логічно обгрунтувати свої положення, довести їх істинність; 4) протистоять релігії. Особливостями філософії у порівнянні з наукою є: 1) невизначеність, безмежність та історична змінюваність предмета дослідження філософії; 2) філософії властиві широкі узагальнення.