50. Соціально-філософські ідеї Грушевського, Винниченка, Липинського, Донцова.

В'ячеслав Липинський (1882-1931). Ідеал укр. державності вбачав в династичному правлінні гетьманського типу - гетьманщину, принципом організації якої є "клясократія", тобто розуміння класом свого місця і призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на визнання авторитету своєї землі, пов'язаний з ним (клас хліборобів), об'єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобним вишукуванням в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спирався б на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над гетьманом.

Дмитро Донцов. Політична філософія грунтується на двох основоположних принципах: принципі інтегрального (чинного) націоналізму та принципі національної еліти. Нація, національна ідея були об'єктом розгляду Донцова. Донцов неодноразово висловлював своє презирливе ставлення до юрби, черні, владу яких він розглядав як трагедію для суспільства. Вихід із ситуації Донцов вбачав у створенні нової еліти, або, як він каже, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати.

Д.Донцов малює контрастний портрет представника української національної еліти, що складається з так званої теорії „трьох рис” (мудрість, мужність, благородство).

М.Грушевський виступав проти нівелювання українського минулого російським історичним процесом, постійно підкреслюючи, що український народ має на своїй землі глибоке коріння, а його минуле і культура нації є органічно-самостійним явищем.

Обстоюючи генетичний зв'язок українців з руською народністю і роблячи їх прямими спадкоємцями києво-руської спадщини, письменник підкреслював осібність історії України як історично-неперервного процесу, що йде від Київської Русі через Галицьке-Волинське князівство до гетьманщини.

Г. проводить думку про безкласовість українського суспільства з визнанням того, що панівні класи в Україні не були українцями.

Відносячи Україну до категорії демократичних народностей, ідеал майбутньої української державності вчений вбачав у демократичній федерації з широкими правами місцевих громад, виборністю органів управління.

Методологічні погляди М. Грушевського формувалася під впливом декількох філософських систем – просвітництва, романтизму, позитивізму, неокантіанства та ін.

Прогресивний розвиток "народу-нації" для М. Грушевського можливий лише за умови, коли нація, усвідомлюючи власну самобутність, у всіх сферах свого розвитку контактує із іншими народами, збагачуючи себе та доповнюючи своїми здобутками поступовий рух людства.

Звичайно, легше за все вписати В. Винниченка в певні рамки, звинуватити його в усіх гріхах смертних або витворити з нього нову ікону. Син свого часу, він був складною і суперечливою людиною, що мала свої позитивні риси й певні вади, відбивши їх в переломленнях через бачення світу в творчості та політичній діяльності.

В. Винниченко був твердо переконаний в тому, що неможливо досягти перебудови морального світу людства, перебудови царства обману, насильства, брехні, експлуатації засобами тієї ж брехні, обману, несправедливості. Усвідомлював він також, що і в революцію йшли з різними цілями: одні - щоб дійсно послугувати людям, інші — щоб на загальному фоні боротьби стати майбутніми генсеками, піднятися над тією масою знедолених, добитися задоволення своїх інтересів або влади, влаштувати своє власне життя.

Обстоюючи національну незалежність України, розв'язання національного питання В. Винниченко пов'язував з демократичним розвитком (національним і соціальним), що виключає будь-які форми насильницької централізації, панування одного народу над іншим. Національне він розумів у вимірах загальнолюдського. Майбутнє України пов'язував з вільною, рівноправною, справедливою федерацією, яка відповідає цілям соціального прогресу, проте не має нічого спільного з «єдинонеділимим мисленням» та діями.

Перебуваючи в еміграції, В.Винниченко створив ряд творів, повістей, новел, сповнених поетично-психологічного змісту, видав соціально-утопічний роман «Сонячна машина», засвідчивши перед усім світом високу репутацію української національної літератури та соціально-політичної думки - «Поклади золота», «Нова заповідь», «Слово за тобою, Сталіне!», філософсько-соціальні твори «Щастя», «Листи до Юнака», «Конкордизм» та ін. В цих творах він звертався до світової громадськості із закликом роззброєння, миру без бомб і барикад.