27. Діяльно-творча основа буття у філософії й. Фіхте. Філософія тотожності в. Шеллінга.

Фіхте. Декарт заявляв, що сумніватися треба в усьому, окрім самого акту сумніву. Але Фіхте йде далі Декарта: декартівське "мислю, значить існую" - акт теоретичний, пізнавальний, у Фіхте ж йдеться про практичний, вольовий і творчий акт, в якому Я само себе породжує. Не випадково акт самопізнання Фіхте називає "діяння, що відбувається" - у цьому понятті зафіксований і результат ("справа") і сам процес ("дія"). Тепер стає зрозумілим, яким чином Фіхте вдалося позбутися "речі в собі": якщо все є "Я" - безперервна діяльність, "справа-дія", - то будь-яка річ є застигла, кристалізована діяльність, її відлита форма, продукт втілення і продовження "Я". Це і дає Фіхте підставу твердити, що Я=не-я. Отже, Фіхте підійшов до нового розуміння людини. За всіх часів робилися спроби звести сутність людини до природи. Просту констатацію створення людини за образом і подобою до Бога Фіхте вважає іншою крайністю. Істина ж полягає в тому, що людина - творення самої себе, продукт творчого самоутворення.

Як всі німецькі класики, Шеллінг ставив перед собою завдання з'ясувати, як співвідносяться мислення і буття. Відповіддю була його філософія тотожності. Буття і мислення тотожні - у цьому гарантія адекватності нашого сприйняття світу і можливості продуктивно діяти в ньому. В людині і через людину світ приходить до самоосмислення. "У карлика на ім'я людина прокидається дух велетня і не впізнає самого себе", - писав Шеллінг. Але як довести що мислення і буття не спотворює реальність, що вони є дійсно реальними? Що значить довести тотожність? Це значить із лівої частини рівняння вивести праву, а потім - навпаки. Отже, потрібно спочатку, відштовхуючись від буття, прийти до мислення, а потім, виходячи з мислення, прийти до буття. Відповідно філософія тотожності розпадається на дві частини: рух від буття до мислення змальовує його натурфілософія (ранній період), а виведенню буття з духу присвячена його система трансцендентального ідеалізму.

28. Філософія і.Канта. "Коперніканський переворот" в теорії пізнання. Природа і свобода. Теоретичний та практичний розум.

Іммануїл Кант (1724-1804) вважається родоначальником нім. класичної філософії.

Філософія Канта ділиться на 2 періоди. У першому періоді - докритичний (до поч. 70-х рр. ХVІІІ ст.) займався науково-прир. проблемами, висуває ряд гіпотез – походження світу, Космосу. Кант був дуїстом (Бог-творець, але світ розвивається сам по собі). В 2-й період (критичний) починає розробляти філософсько-гносеологічні проблеми - це суто загальнофілософські проблеми (проблеми буття, пізнання, людини, моральні, проблеми держави, права, етичні) – все те, що колись називалося метафізикою. 3 праці: 1. “Критика чистого розуму”, 2. “Критика практичного розуму”, 3. “Критика здібності суджень”. “Критика”- точне визначення пізнавальних здібностей, або душевної сили, до якої звертається та або інша галузь знань; дослідження тих меж, яких не може осягнути розум. Критикує тут визначення меж для людського пізнання. Філософія має вирішити 4 питання: 1) Що я можу знати? (відповідає на нього своєю теорією пізнання); 2) Що я маю робити? (вчення про мораль); 3) На що я можу сподіватись? (вчення про Бога); 4) Що таке людина? (це вчення про антропологію – людину і її свободу). Основне 1 питання – він здійснив переворот своєю теорією пізнання. Філософи Нового часу вважали, що розум пасивно фіксує те, що діє на цей розум (відзеркалює, відбиває), але чому тоді уявлення людей неодинакові? Вони помилялись, бо йшли від предмета до пізнання (подібно як зробив Коперник – рухається спостерігач, а не зірки). Кант зруйнував пізнання як пасивне, пізн. – це активно-творчий процес, людина не просто спостерігає, вона конструює його. Кант йшов від знань до предмета, показав тут роль суб’єкта, його здібностей, які розділив на: чутєвість, глузд і розум. Кант поєднав емпіричне і раціональне. Емпіричне- це чуттєвість, раціональне – розум і глузд.

Кант вважав, що поза нами існує світ, але він бачить його як світ явищ (одиничного, що доступне відчуттю) і світ загального (світ сутностей) - це "річ в собі”, між ними існує непрохідність – це трансцендентність. Світ “річ в собі” сутностей проходить через 2 стадії: чуттєвість – людина свідомо систематизує, класифікує відчуття (кольори, звуки), на другій стадії відбувається впорядкування цих відчуттів за допомогою двох категорій - простору і часу. Ми ставило ці відчуття в просторово-часові координати (вранці камінь вологий, вдень – теплий). За Кантом, категорії простору і часу мають додосвідний апріорний характер (вони є продуктами нашого мислення). Ці категорії в нашій голові, ми їх приносимо в світ. Мислення може знайти в природі лише те, що дозволяють його апріорні категорії – це є коперніканський переворот. Категорії є властивості нашого розуму, те, що існує потенційно (це раціоналізм), категорії – це світ сутностей. Заслуга Канта в тому, що він конкретизує поняття раціонального (воно є і в розумі, і вглузді). Глузд – це здатність міркувати, судити, це не творче мислення, воно існує в матеріалі, який дає чуттєве пізнання, а розум – це вища ступінь раціонального, творче мислення, розум задає мету (Кант називає “ідеї розуму”). Розум оперує цілями, але мета ніколи не може бути реалізована глуздом.

Людина є громадянин природного світу, де панує необхідність і відсутня свобода і людина як громадянин суспільства, де є свобода і відповідальність. Кант намагається встановити межі свободи. Свободу він виводить з вчення про мораль.