25. Проблема субстанції у філософії Нового часу (р.Декарт, б. Спіноза, Дж. Берклі, д. Юм, г. Ляйбніц).

Раціоналізм Декарта (за працею “Начала філософії”).

Рене Декарт (1596-1650 рр.) - представник класичного раціоналізму. Вважав, що філософування як мислення має починатися із самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою: "У всьому належить сумніватися". Пошук істини передбачає сумнів. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок "Я мислю, отже існую" - істинний і що він тому є першим і найвірнішим із усіх висновків.

Мислення та його закономірності - це єдине, що не викликає сумніву, воно є очевидним. Декарт говорив про "вроджені ідеї", про інтелектуальну інтуїцію, про самоочевидні положення, спираючись на які розум може давати істинні знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Тільки такі самоочевидні положення можуть бути покладені в основу науки. Із цих загальних положень, які грунтуються на логічних і математичних закономірностях, можна вивести знання про окремі одиничні явища і предмети. Декарт вважає, шо людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, "якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою" і т.д. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне - вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини:

1. Включаючи в свої міркування тільки те, що розум бачить ясно і чітко і що не викликає ніяких сумнів щодо істинності.

2. Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.

3. Послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного, невідомого і недослідженого.

4. Не робити ніяких пропусків у логічних ланках досліджень.

Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Він стверджує про два начала світу: матеріальне і духовне, які існують паралельно і незалежно одне від одного.

Вчення Спінози про субстанцію (за працею "Етика").

І мислення, і протилежність є атрибутами єдиної субстанції, абсолютно самодостатньої і такої, що є причиною самої себе. Оскільки ця субстанція є вищою досконалістю, то вона є Бог. Світ з усім його розмаїттям і безкінечністю форм - це Бог, побачений під різними кутами зору, тобто, говорячи мовою Спінози, це сукупність незліченної кількості модусів єдиного Бога. Його Бог не мав якостей, які б відрізнялися від законів природи. Бог Спінози - це світ у його єдності. Це і є той самий пантеїзм, за який Спіноза був вигнаний з єврейської громади.

Головна праця Спінози "Етика" - відрізняється чіткістю логічних побудов, послідовністю викладу ідей і їхньою аргументацією. Робота побудована у вигляді аксіом і теорем, що витікають одна з одної, на зразок геометричних. Але глибокий взаємозв'язок характерний не тільки для його манери викладу. Спіноза постулює загальний причинно-наслідковий взаємозв'язок, що пронизує універсум: будь-який акт визначається причиною, яка, в свою чергу, визначається іншою причиною, і так до безкінечності; самодетермінуючою причиною є тільки Бог. Любов до нього, помножена на пізнання причинних зв'язків природи, - єдиний спосіб досягнення свободи.

Суб'єктивно-ідеалістичні теорії ХVІІІ ст. Дж. Берклі, Д.Юм. Монадологія В.Лейбніца.

Дж. Берклі вважав, що немає нічого, що було б поза нашими відчуттями: "Існувати, означає бути сприйманим". Все, що існує, все існує в наших відчуттях. Це ще йде від Локка. Локк вважав, що в основі пізнання лежить досвід зовнішній (навколишній світ) і внутрішній досвід (властивий нам, рефлексія). Локк розділив всі якості на первинні (властиві предметам: величина, розмір) і вторинні якості, що виникають в результаті взаємин з нашими органами відчуття. Дж. Берклі опирається на вчення Локка і створює класичну форму суб’єктивно-ідеалістичної філософії, де світ є комплексом відчуттів, і ми можемо знати тільки наші відчуття. У “Трактаті про принципи людського пізнання” (1710) Берклі теоретично спростовує поняття матерії. Апелюючи до здорового глузду, Берклі заперечував реальне існування загальних і абстрактних ідей та стверджував, що єдиним об’єктом пізнання можуть бути конкретні ідеї, які сприймаються чуттєвим шляхом. В цьому світі немає місця субстанції.

На позиції суб'єктивного ідеалізму стояв і Девід Юм. Він один з представників агностицизму, а, зокрема, однієї з його форм - скептицизму. Юм визнавав єдино існуючим реальним лише враження-відчуття і враження-рефлексії. Із вражень ми створюємо свого роду систему, яка охоплює все те, що ми пам'ятаємо як сприйняте чи то внутрішнім сприйманням, чи то зовнішнім чуттям. І кожну частину цієї системи, поряд з наявними враженнями називаємо реальністю. Оскільки враження не суб'єктивні, то не можна знати достовірно, що є об'єктом цих вражень, не можна сказати, чи існує реально об'єктивно чи не існує незалежно від нас, вважав, що питання чи існує реально світ як об'єкт пізнання чи не існує не розв'язане, можна лише вірити, що світ існує реально, але не достеменно знати. Звідси і скептецизм - бо така позиція невпевненості.

Готфрід Лейбніц (1646-1716 рр.) був переконаний в якісному розмаїтті явища, у неповторності й унікальності кожної речі і процесу. Тому й вважав, що кількість субстанцій безкінечна. У зв'язку з цим Лейбніц вводить поняття "монада".

Монада - це свого роду атом-субстанція. Головний атрибут монади - її активність, здатність до дії, сила. Кожна з монад - замкнений космос, "вони не мають вікон, аби що-небуть могло в них входити або з них виходити”; вони взаємодіють інакше. Монади абсолютно неповторні, і їхні розбіжності можна визначити за двома основними параметрами: 1) за кутом зору на світ, тобто за оригінальністю структури свідомості і 2) за ступенем розвитку, активності і досконалості. Лейбніц поділяє монади на три класи: "оголені", "душі" і "духи". Перші з них являють собою неорганічний рівень, вони "сплять без сновидінь". Другому класу властиві відчуття і сприйняття. І тільки "духи" мають властивості особистості.

Лейбніц заперечував можливість перетворення одних монад на інші.

Монади, що стоять на нижчому щаблі, мають темне уявлення: вони не відрізняють сприйнятого ні від себе, ні від всього іншого. На щабель вище стоять монади, яким властиве невиразне уявлення: вони можуть відрізнити те, що вони уявляють, від всього іншого, але тільки не від самих себе. Чітким уявленням володіють лише ті монади, що стоять на вищому щаблі: вони відрізняють уявне і від себе, і від всього іншого. Інакше кажучи, на вищому щаблі монади мають самосвідомість.