19. Філософсько-теологічна система Фоми Аквінського.

Фома Аквінський (1225-1274 рр) народився поблизу Неаполя (Аквіно), отримав ґрунтовну освіту. Якщо Августин у своїх філософських пошуках спирався на філософію Платона, то Фома звертається до філософії Арістотеля. В основних працях "Сума теології" та "Сума проти язичників" Фома намагається підвести підсумки теолого-раціоналістичних пошуків зрілої схоластики, поєднати віровчення із формами (істинами) здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини. Основний принцип філософії Фоми — гармонія віри і розуму. Фома проводить розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводить можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Він розрізняє істини розуму і одкровення. Відповідно, філософія і теологія не заперечують одна одну.

Фома Аквінський розробив найбільш завершену концепцію середньовічного реалізму. Будь-яка універсалія, у тому числі "людина", є водночас і загальним поняття, і ідеальним буттям, що можливе в трьох іпостасях:

1. Насамперед, універсалії існують "до речей" - божественній Свідомості та Уяві як ідеї речей;

2. Далі, в результаті Божественного Творення універсалії з'являються "в речах" - як їхні сутності;

3. І нарешті, універсалії проявляються "після речей" - як поняття людської свідомості.

Таким чином, питання "Чи існує людина взагалі?", з погляду філософії Фоми Аквінського, розпадається на три питання: 1) про Божественний задум людини, що є його ідеєю; 2) про створення людини як тіла і мислення; 3) про набуття людиною самосвідомості, що дає їй загальне поняття людини і відкриває сенс життя і смерті.

Звідси стає зрозумілим вчення Аквінського про людину як поєднання активної, формоутворюючої душі і пасивної тілесності, що близьке до Арістотеля. Душа - це неповторне безсмертне начало, що проявляється в особистості, яка є "найблагороднішим в усій розумній природі".

Інтелект — це завжди особистий інтелект, частина цілого. Людина мислить "за допомогою" (через) інтелекту. Фома віддає перевагу інтелекту у порівнянні з волею. Фома каже, шо розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.

Фома дає декілька доказів існування Бога (5 доказів), в яких Бог — це першо-рушій, першопричина, найвища досконалість у світі й мета руху у світі.

У трактаті "Про правління правителів" Фома поєднує уявлення (що беруть початок у Арістотеля) про людину як суспільну істоту, про спільне благо як мету державної влади, про моральне добро як середину між порочними крайнощами та ін. із християнськими догматами і доктриною про верховний авторитет римського папи. Фома із застереженнями визнає право народу повстати проти тирана, який систематично спотворює справедливість.

З другої половини XIX ст. вчення Фоми стає основою філософської течії "неотомізму".

20. Основні риси філософії Відродження. Антропоцентризм філософського мислення.

В кінці ХІV ст. в Західній Європі починається новий етап соціально-економічного і духовного розвитку, який знаменував собою початок нової епохи - епохи Відродження гуманізму або Ренесансу. Це період зародження нового сусп. ладу, який будувався на базі нових продуктивних сил, що грунтувалися на машинному виробництві замість мануфактурного, цехової форми виробництва. Це сталося завдяки прогресу. В цей час було здійснено ряд відкриттів: самопрялка, вогнепальна зброя, відкриття Колумбом в 1492 р. Америки, в кінці ХV ст. португальці відкрили дорогу до Індії, Магелан здійснив кругосвітну подорож.

В цей час відбувається процес секуляризації - відокремлення від теології науки, літератури, мистецтва, філософії. Буржуазія не хотіла терпіти над собою ні феодальну, ні церковну владу. Відбувся розкол християнської церкви. Мартін Лютер проголосив 95 тез проти папи Римського. Центр ваги переміщується із Бога на людину (антропоцентизм). Якщо в рабовласницькому чи феодальному ладі людина повністю залежить від пана, то тепер пан володіє засобами виробництва, а людина належить формально сама собі.

Чому називається епоха Відродження? - бо відобразила античність, відродила погляд на людину. Людина була в центрі античної філософії. Але якщо античність розглядала людину з тілесного зовнішнього боку, то Відродження схиляється до духовності, хоч і синтезує одне і інше. Але філософія Відродження не є якимось повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. Нова філософія несе на собі відбиток середньов. культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності. Епоха Відродження на перше місце ставить Платона. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Арістотеля, але оригінальної, очищеної від середньов. напластувань, а то й спотворень. Одним з джерел філософії Відродження стали середньов. єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів (Я. Гус). Та особл. вплив мала східна, зокрема арабська філософія,для якої характерна сильна матеріаліст. тенденція, а також наук. досягнення арабів у галузі природознавства.

Краса людини - це гармонія душевного і тілесного. І ось ця якісно нова гуманістично-ренесанська культура, яка виникла, була орієнтована на людину як на вищу цінність. Людина постає в епоху Відродження як творець не лише світу речей, але і творець самої себе. Ціниться творчість: коли людина творить нове. Ідеалом людини стає всебічність (всебічно розвинена людина, як напр. Леонардо да Вінчі - художник, математик, винахідник, механік і т.д.). Філософія Відродження підносила людину до рангу божественного буття, обожнюючи саму природу людини. В цей період формується поняття у філософії, що людина стає поряд із Богом як творець. Джованні Мірандола обгрунтував право людини на творчість і створення самого себе, як надання людині Богом.

Бог у світоглядно-філософських побутових гуманістів продовжує відігравати роль творця світу, але поряд з ним стоїть людина, формально залежна від нього, бо створена ним, але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина з Богом фактично починає відігравати роль "другого Бога" (Кузанський). В цей період формується і поняття індивідуальності. Індивідуальність - це неповторність, оригінальність. Людина розглядається як творець, і осмислюється як неповторність, що грунтується на таланті, творчих здібностях.