1991 Виник центр народного мистецтва "Петриківка", який став першим в Україні підприємством, що знаходяться у власності народних умільців. Всі роботи випускаються в авторських серіях.

Близько 40 митців створили "Центр народного мистецтва "Петриківка", що об'єднав 22 членів Спілки художників і шістьох заслужених майстрів народної творчості. Це виробниче творче підприємство - головний хранитель і продовжувач славних традицій петриківського розпису, зразки якої представлені в художніх музеях понад 40 країн світу.

Сьогодні 45 майстрів працюють тільки за власним задумам та ескізами. Найбільшим попитом користуються роботи Ніни Турчин, Валентини Деки, Катерини Тимошенко, Андрія Пікуша.

В Петриківці діє музей народної творчості, його експозиція включає безліч шедеврів етнічного живопису - це картини, розписні предмети побуту, прикраси. Тут також знаходяться майстерні, де можна не тільки поспостерігати, як працюють художники, а й самому спробувати навчитися що-небудь малювати в петриківськім стилі.

 

Кролевецький рушник – це символ, своєрідний код України.

Для кролевецького рушника характерне поєднання білого і червоного кольорів. Велику цінність для нас становить орнамент, що прикрашає рушники. На білому фоні між густо червоними смугами ткався багатий орнамент, яким ткачі передавали навколишній світ умовними знаками: Прямою горизонталлю – означали землю, хвилястою – воду, хрестом – вогонь. Одні рушники суціль заткані візерунками, на інших вони є густішими по краях і рідшими до середини. Відомі і старовинні кролевецькі рушники, надзвичайно густо заткані червоним. Це був фон, а орнамент на ньому творили залишені не затканими білі прямокутники, розташовані то ланцюжком, то врозсип, то зірчасто, рівні й хвилясті паралельні лінії.  В орнаменті витримувались геометричні форми. В геометризованому стилі зображались на рушниках квіти, листя, колоски, зірки, птахи, вода, небо. Отже, рослинний орнамент притаманний українським народним вишивкам, стилізувався під геометричні фігури.  Згодом, за вимогою часу, почали з’являтися царські орли, церкви, монастирі. На кролевецьких рушниках часто зображається Богиня-Берегиня, вона була посередником між сонцем і людьми. Зображали її з піднесеними руками.  Рушник у Кролевці був не лише обов’язковою приналежністю, але й своєрідним народним символом. Тому й не дивно, що рушник супроводжує кожного з нас з народження і до смерті. Він неодмінний як ритуальний, так і культовий предмет під час дійств і церемоній. Ще й досі у селах рушниками прикрашають оселю. І вона як писанка стає. Рушники стелять молодятам під ноги, щоб слався їм щасливий і сонцесяйний шлях. Він символізує щасливу дорогу. Його дарує синові мати, виряджаючи з дому. На рушнику приймають новонародженого. На нім подаємо хліб-сіль. Рушником накривають труну, й опускають в землю теж на рушнику.  Тільки в Кролевці рушники не вишивали й не вишивають. Увесь щедро дарований хист віддавали й віддають художньому ткацтву.

"Деревоспів" Володимира Ворончака

 «Цьому чоловікові шматок дерева у руки поклав, мабуть, Господь. Родом із Тернопілля (село Хоростків Гусятинського району), юнак приїхав двадцятирічним до буковинської Вижниці — одного з центрів гуцульських різьбярів — освоїти таємниці творення відомих усьому світові дерев'яних виробів. Тут, у підгір'ї Карпат, залишився назавжди, аби вже нині формувати своєю багатогранною творчістю та великим педагогічним досвідом оригінальний почерк у багатьох учнів, втілюючи неповторне бачення стародавнього орнаментального письма на сучасних формах і в нових аматорських образах», — так говорив про  майстра Микола Шкрібляк.   Відомий по всій Україні майстер художнього різьблення, бондарства та випалювання Володимир Ворончак народився у серпні 1951 року в м. Хоростків Гусятинського району Тернопільської області. Майбутній Заслужений майстер народної творчості України, голова Буковинського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України ще з дитинства проявляв талант до творчості і це сказалося на виборі місця навчання після закінчення школи. В 1975 році пан Володимир закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва (нинішній коледж), але продовжив своє життя в «обіймах» із мистецтвом. Працюючи викладачем у Вижницькій художній школі, директором якої він є вже протягом сімнадцяти років, майстер одночасно навчався в Одеському педагогічному інституті ім. К. Ушинського на художньо-графічному факультеті.   Відтоді професійний графік і живописець ніколи не розлучається з різцем, який приніс йому славу і вдома, і далеко за межами рідного краю. Тарелі, свічники, скриньки митця одразу впізнає той, хто хоч раз бачив роботу автора виставки. «Вони неначе найдовершеніші вишиванки на свято — неповторні і дуже задушевні: там «сонечка», «кучері», «пшенички», «кривульки», «ружки», «парканці», «листочки» не просто складені в гармонійну композицію, а немовби навмисне зійшлися докупи, аби розповісти про «Карпатську містику», «Зоряницю», «Легенду Карпат», повідати нам про «Дерево життя» та прадавню Берегиню»...» — так відкликаються про творчість Володимира Ворончака його колеги та друзі. Майстерно володіючи технікою формотворення традиційних давніх предметів вжитку, майстер постійно привносив та привносить у загальновідомі предмети власне бачення форми, декору та їх існування у сучасному побуті.