Народне мистецтво та основні центри художніх промислів.

Упродовж століть десятки й сотні тисяч майстрів - килимарниці, вишивальниці, ткачі, гончарі, різьбярі по дереву, кістці та рогу, майстри декоративного розпису, склороби-гутники, золотарі-ювеліри, ковалі, майстри лозоплетіння і художньої обробки шкіри та багатьох інших професій - створювали речі, необхідні людям у побуті. Кращі з них ми називаємо тепер творами народного мистецтва .  Народні художні промисли в Україні є невід'ємною складовою української культури вони увібрали в себе риси, притаманні окремим етнографічним регіонам країни. З покоління в покоління передаються таємниці технічної та технологічної майстерності, вдосконалюються прийоми обробки природних матеріалів. У ряді населених пунктів (Опішня, Решетилівка, Косів, Богуслав, Гавареччина, Петриківка, Діхтярі, Глиняни, Клембівка та інші) існують  школи традиційного народного мистецтва. 

Опішня-столиця української кераміки на Полтавщині    Опішня - одне з найдавніших поселень на Полтавщині, свідок багатьох подій далекого минулого нашого народу. Згідно з археологічними знахідками, виявленими на околицях селища, слід вважати, що ще у добу неоліту ця територія була заселена. Саме в неолітичний час важливим досягненням людини стало широке використання керамічного посуду. Талановитість людей, наявність матеріалу сприяли виникненню гончарного промислу. Недарма в давнину Опішню називали Афінами української кераміки .   По берегах річки Ворскли ,поблизу сіл Глинське, Хижняківка, Яблучне, селища Опішня знайдені рештки глиняного посуду. На них добре видно сліди пальців давнього майстра, адже посуд з глини робили ще без гончарного круга.       В останнє десятиліття XX століття Опішня стає відома як культурний і науковий центр України. Ще 1986 року був заснований Музей гончарства, який у 1989 р. набув статусу Державного музею-заповідника українського гончарства, а в 2001 - статусу Національного. З 2002 р. в старому приміщенні Художнього кераміка, збудованому на початку 1930-х років, функціонує приватне підприємство Гончарний круг, де працює близько 40 осіб. Чимало працівників Художнього кераміка продовжують гончарювати в приватних майстернях. Це досвідчені майстри В. Омельяненко, М. Пошивайло, М. Китриш, В. Нікітченко, а також молоде покоління опішнянських керамістів: О. Шкурпела, Н. Дубинка, М. Варвенський, Л. Островна, С. Островний, родина Лобойченків. Молоді є з кого брати приклад, адже відомі майстри: І. Білик, В. Омеляненко та М. Китриш були нагороджені премією імені Д. Щербаківського, а М. Пошивайло премією імені І.Нечуя-Левицького. 1999 р. трьом опішнянським майстрам І. Білику, В. Омельяненку та М. Китришу присуджена Національна премія імені Т. Шевченка. З метою підготовки майбутніх майстрів на базі загальноосвітньої школи № 2, створено Державну художню школу-інтернат Колегіум мистецтв в Опішні. З метою вивчення гончарства працівники музею-заповідника активно ведуть дослідницьку роботу в колишніх і сучасних гончарних осередках України та проводять археологічні розкопки. Цей заклад став місцем проведення єдиного в Україні свята відродження гончарських традицій - Дня гончаря. Музей володіє найбільшою в Україні колекцією кераміки, яка налічує близько 50 тис. одиниць зберігання, ставши місцем паломництва туристів, мандрівників, художників, діячів науки та культури, урядовців, громадян України й інших держав. Його відвідують усі, хто прагне глибше пізнати свою минувшину.

Решетилівка-один із осередків українського народного ткацтва, килимарства і вишивкарства та кушнірства.

Решетилівка-один із осередків українського народного ткацтва, килимарства і вишивкарства та кушнірства. В 1905 року була утворена ткацька майстерня, яка 1922р. перетворена на артіль. З неї 1960 року постала фабрика мистецьких виробів зі школою майстрів. Виробництво декоративних тканин: доріжок, скатертин, килимів, вишиваних рушників, сорочок, прикметних своєю декоративністю і яскравістю барв. З Решетилівки походить унікальний, особливо складний, тип вишивки — білим по білому. Решетилівські вироби експонуються на міжнародних виставках.

Петриківський розпис

Петриківський розпис виник задовго до появи християнства і грав роль оберегу. Люди вірили, що в красі є духовна сила, і тому вікна і двері будинків і навіть одяг обрамляли магічним орнаментом, який захищав господарів. Ця давня традиція орнаментики сотні років широко використовувалася в побуті українців, зокрема, у запорізьких козаків, і була популярна в поселеннях південних районів Приазов'я ... збереглася тільки в старовинному козацькому селі Петриківка.

Прославилася Петриківка завдяки самобутньому декоративного розпису, який виник разом з першими поселенцями в другій половині XVIII століття. Люди будували світлі глиняні будинки, прикрашаючи їх кольоровою глиною, господині намагалися розписувати свої хати квітковими візерунками. Розмальовували стіни, піч, камін, зовнішній фасад будинку - все це створювало єдиний художній ансамбль.

В основі петриківського мистецтва лежить образне сприйняття рідної природи, любов до української землі. Класичними елементами петриківського живопису є навколишні рослини, зображення яких, до речі, не використовується ні в одному з існуючих видів розпису. Орнаментні мотиви, де переважають яскраві, насичені тони, привертають увагу не тільки колоритом, але й надзвичайною цілісністю творчої ідеї. Простота малюнка насправді приховує довгу й копітку роботу митця, філігранно зобразив дрібні деталі картини. Основними мотивами розпису є польові квіти, гілки калини, мальви, півонії, айстри.

Свої шедеври мешканки села створювали за допомогою пензликів, паличок, обмотаних тканинами або просто пальцями. Палітра використовуваних фарб рясніла найяскравішими, найбільш насиченими кольорами. Кожна господиня прагнула зробити свій будинок наймальовнічишим, вважалося, що яскраві красиві картини є зовнішнім проявом духовних багатств внутрішнього світу людини. Петриківські художники малюють переважно саморобними пензликами, зробленими з котячої шерсті (так звані "кошачкі"). У сік рослин додавали яєчний жовток, і цими природними фарбами господині розмальовували свої будинки всередині, а іноді і зовні. Малюнки не були розраховані на довге життя. Раз на рік під велике свято всі настінні розписи змивали і наносили нові.