[Ред.]Естетична функція

Естетична функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі,красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа естетичного виховання.

[Ред.]Культурологічна функція

Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший зв'язок та багатша духовність наступних поколінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови — це поступ у розвитку загальної культури нації.

[Ред.]Номінативна функція

Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові уявлення, ірреальні сутності, фантазії тощо.

Дієслово

Дієслово - це самостійна, повнозначна частина мови, що означає дію або стан як процес і виражає його у граматичних категоріях виду, стану, способу, особи, а також числа і роду. Дієслова відповідають на питання що робити? що зробити?

На відміну від прикметника, який позначає сталу, статичну ознаку, дієслово означає динамічну ознаку (дію) особи, предмета або явища: Дружні сороки і орла заклюють (Нар. творч.). Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить (Л. Костенко).

Поняття дії, яку називає дієслово, досить широке. Це може бути:

o конкретна фізична дія: рубати, малювати, орати, молотити;

o стан предмета: сидіти, хвилюватися, хворіти;

o становлення предмета, зміни, що відбуваються з ним: старіти, рости, худнути, зеленіти;

o рух і переміщення в просторі: бігати, ходити, плавати;

o вияв різних відношень між предметами довкілля: межувати, належати, суперечити;

o ставлення до кого-небудь: шанувати, кохати, поважати;

o діяльність органів чуття: бачити, чути, нюхати.

Дієслово являє собою сукупність граматичних форм, до яких належать:

o інфінітив (неозначена форма дієслова): везти, писати, співати;

o особові форми дієслова: несу - несеш - несе - несемо тощо;

o родові форми: писав - писала - писало;

o дієприкметник: посіяний, пришитий;

o дієприслівник: написавши, малюючи;

o безособові форми на -но,-то: написано, намальовано, збито. Початковою формою дієслова є інфінітив, що називає дію безвідносно до особи, числа, часу, способу її здійснення.

Розрізняють дієслівні форми незмінні (інфінітив, дієприслівник, безособові форми на -но,-то) і змінні - дієвідмінювані (особові й родові), відмінювані (дієприкметник).

Постійними граматичними ознаками дієслова, що властиві всім формам, є належність до певного виду (доконаного чи недоконаного, зворотньо-середнього), а також перехідність/неперехідність. До непостійних ознак, що властиві певним граматичним формам, належать категорії способу, часу, особи, роду, числа.

Валентність

Аналізуючи систему відмінків української мови, І. Р. Вихованець підкреслює: «До питання відмінкового функціонування безпосередній стосунок має розмежування явищ семантико-синтаксичної валентності

і  невалентного поєднання компонентів. Власне- і невласне-відмінки розташовані по різні боки валентності: першим властива валентна по­в’язаність з опорним компонентом, тоді як другі, оформляючи відмінко­ву форму в ролі компонента речення, виступають у типових випадках як валентно-незв’язані (детермінанти). Саме валентність і валентний зв’язок є в типових випадках демаркаційною лінією власне- і невлас- не-відмінків» [Вихованець 1987, с. 41]. Таким чином, здійснюється ло­гічний перехід від семантично елементарного речення до семантично неелементарного, що є наслідком різноманітних контамінаційних пе­ретворень синтаксичних одиниць⁹⁰.

Зв’язок категоріальних значень валентності та відмінка мотивова­ний генетично і знайшов своє підтвердження в різноманітних еволю- тивних перетвореннях. Так, щеХ. К. Уленбек обґрунтував тезу про те, що в праіндоєвропейській мові існувала система відмінків із двома компонентами: активом (відмінок агенса), вживався лише при актив­них дієсловах, і пасивом (відмінок пацієнса, у позиції при активному дієслові виконував функцію об’єкта, а при неактивному — суб’єкта) [Уленбек 1950, с. 101-102]. Уже в цій концептуальній схемі репрезен­тована взаємодія семантичних і функціональних параметрів імен і дієслів, головну еволюцію якої можна відобразити в схемі: від обліга- торності позиції підмета-суб’єкта лише конкретним іменником до все більшого поширення презентації підмета-суб’єкта абстрактним імен­ником, проміжним етапом якого є обов’язкова персоніфікація такого імені. І в сучасній українській мові діє синтаксичний закон, що ґрун­тується на семантичних закономірностях сполучуваності/несполучу- ваності лексем.

За цим законом «абстрактні» суб’єкти не можуть сполучуватися з «конкретними» об’єктами. За ознакою універсальності щодо позиції суб’єкта в реченні іменники характеризуються послідовною ієрархією, верхня ланка в якій належить насамперед особовим іменникам (апеля- тивам). У них найпослідовніше реалізується опозиція «номінатив:ло­катив» (><[::У). Далі відповідно: назви тварин, рослин, явищ, назви абстрактних понять (останні характеризуються повною нейтралізацією опозиції И::У).

Наведена ієрархія є динамічним явищем і постійно розширюється праворуч, тобто все більша кількість іменників набуває функціональ­ної можливості виступати в позиції підмета. Така динаміка є наслідком семантичного ускладнення формально елементарного речення, зв'язку синтаксичних функцій із семантичним переосмисленням (метафориза­ція, персоніфікація та ін.). Усе це разом зумовлює витворення семан­тично складних віртуальних знаків, що мотивуються цілісними утво­реннями як номінатемами (пор.: лікар = той, хто лікує; вихова­