3. Цілі соціально-психологічної реабілітації осіб з особливими потребами.

Термін «реабілітація» означає відновлення здатності, придатності до праці. По відношенню до дітей з обмеженими можливостями, інвалідів дитинства термін «реабілітація» неправомірний, оскільки йдеться про створення соціальної придатності і здатності, тому стосовно дітей вживається поняття «абілітація». У дослівному перекладі з латині абілітація — це придбання здатності до чого-небудь. Відносно дітей з природженими і рано придбаними порушеннями розвитку йдеться не про повернення здатності, а про первинне її формування. Л.С. Виготський відмічав, що само дія дефекту завжди виявляється вторинною, відбитою: свого дефекту дитина безпосередньо не відчуває, але сприймає ті утруднення, до яких той призводить. Безпосереднє слідство — зниження соціальної позиції дитини в порівнянні з іншими дітьми. Така дитина в процесі пристосування до соціального середовища стикатиметься з перешкодами і труднощами, і це вплине на формування його її характеру.

Відповідно проектується соціальна реабілітація дитини з функціональним обмеженням. Реабіл­ітація передбачає діагностику розвитку дитини з метою своєчасного забезпечення сім'ї спец­іальною допомогою відразу ж після появи у неї перших ознак відхилення у розвитку.

1. Реабілітація у всіх її видах є результатом впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції.

2. Реабілітація наступний етап після адаптації. Якщо адаптація розг­лядається як пристосування з використанням компенсаторних здібнос­тей, то реабілітація — відношення, активізація особистості. Отже, по­трібна опора на адаптивний апарат (фізіологічний, психологічний, біоло­гічний, соціальний).

3. Реабілітацію дитини не можна розглядати при відмежуванні її від сім'ї, яка зобов'язана сприяти розкриттю реабілітаційних можливостей.

4. Соціальна реабілітація — неперервний, але обмежений за часом процес, протягом якого повинні з'явитися нові якісні характеристики дитини.

5. Соціальну реабілітацію не потрібно розуміти як абстрактну кате­горію, вона має свою спрямованість: специфіку для кожного вікового етапу.

Аналізуючи різні думки щодо ставлення до дітей з обмеженими мож­ливостями, доцільно виокремити ті аспекти життєдіяльності дитини, які є найбільш значущим для розкриття реабілітації як соціального процесу.

1. Ставлення до дефекту дитини. Воно може проявлятися в таких категоріях, як усвідомлення (повне, часткове) чи не усвідомлене, сприй­няття чи несприйняття (дитиною), пригніченість (стан), адаптація чи дезадаптація, депривація тощо.

Зазначені категорії не є стабільними і піддаються змінам відповідно до рівня розвитку особистості, до того ж ставлення до власного дефекту обумовлене ставленням людей, що оточують дитину як індивіда й осо­бистість

2. Становище в сім'ї. Тут найбільш поширеними можуть бути кате­горії стійкості чи нестійкості, доброзичливості чи відчуження, гіпертон­іки чи гіпоопіки (недостатня увага), афективність (надмірність батькі­вського роздратування, незадоволення тощо), авторитарність виховання, гіперсоціальність (спроба будувати виховання за певною схемою), при­мус, репресія тощо.

Таким чином, за сукупністю причин і факторів, які викликають сімейне благополуччя чи неблагополуччя, визначальним є стан міжособистісних відносин і традиції виховання в сім'ї.

3. Навички самообслуговування. У даному випадку спектр опису в категоріях є досить широким і багато в чому пов'язаний з понятійним апаратом дитячої, вікової, і педагогічної психології. Сюди входять пред­метна діяльність, маніпулювання, дії, зона найближчого розвитку, умін­ня, навчання, наслідування, звички тощо.

Прояви особистості дитини у сфері само облаштування досить різно­манітні. Одним із важливих індикаторів тут є можливість опосередку­вання, самостійного регулювання своєї поведінки.

Розвиток навичок самообслуговування займає особливе місце у ви­хованні і соціалізації. Зокрема, враховується той фактор, що у всіх дітей з відхиленнями у розвитку досить важко формується дрібні ручні навички — дрібна моторика, координація рухів і орієнтація у просторі.

Зона реабілітації включає в себе навчання навичкам довільно брати й опускати предмети, перекладати їх із руки в руку, затрачати зусилля відповідно до розмірів предмету, ваги і форми. Цей факт відображаєть­ся в тих категоріях, які використовуються для характеристики рівня самообслуговування дітей з обмеженими можливостями.

4. Рухова активність. Цей аспект реабілітаційної діяльності є досить важливим для всіх категорій дитячої інвалідності, але вона є удвічі значу­щою для дітей, котрі страждають дитячим церебральним паралічем (ДЦП). Тому головним категоріями для цієї групи можна назвати корекційні фізичні вправи, руховий режим, корекція помилкових установок опорно-рухового апарату, подолання слаб­кості (гіпотрофія, атрофія), окремих м'язових груп, поліпшення рухли­вості у суглобах (профілактика або розробка контрактур), розвиток предметно-маніпулятивної діяльності рук (пальців рук) та інші.

Звертаючи увагу на одну із досить важливих особливостей рухового розвитку дітей, можна здійснити сильний вилив на їхній загальний роз­виток, а також і на соціальну реабілітацію в цілому. Це має вплив і на формування мовлення, психіки, інтелекту, таких аналізаторних систем, як зорова, слухова, тактильна, а також, у широкому розумінні, на їхню поведінку. Все це свідчить про те, що сфера рухової активності вбирає в себе додаткові категорії, які описують:

а) розвиток мови за допомогою рухів — поєднання звуків і рухів, звуконаслідування, звукове забарвлення руху, рольові рухливі ігри, ритмізація рухової діяльності, дрібна моторика тощо;

б) формування в процесі фізичного виховання просторових і часо­вих уявлень гину: далі-ближче, вище-нижче, зліва-справа, більше-менше, багато-мало, швидко-повільно, часто-рідко та інше;

в) вивчення у процесі реабілітаційної діяльності на заняттях з фізич­ної культури матеріалів різних фізичними властивостями, що пов'язано з категоріями важкий-легкий, гладкий-шорохуватий, пластичний-крихкий тощо.

5. Пізнавальна активність. У першу чергу, вона пов'язана зі сти­муляцією сенсомоторного розвитку дитини. Розвиток сенсомоторних функцій у поєднанні з емоційно-позитивним спілкуванням дитини слу­жить основною формування всіх психічних функцій, які представлені в категоріях: мова, увага, цілеспрямована діяльність, емоційна реакція, ком­плекс оживлення, мислення, уявлення та інші.

Специфіка сенсомоторного виховання дитини з відхиленнями у роз­витку спрямована па одночасний розвиток органів почуття і моторики дитини. У випадку розладу опорно-рухового апарату (ДЦП) реабілітац­ійне середовище навине враховувати правильність розміщення тіла, голо­ви, рук, ніг, що пов'язано з такою категорією, як поза.

Досить часто у дітей, котрі відносяться до групи ДЦП, зустрічається порушення формування однієї з важливих сенсомоторних функцій — фіксація зору на одному й тому ж предметі. У свою чергу це пов'язано з такими психічними категоріями, як зорова зосередженість і стеження за предметом, а у випадку прояву в дитини позитивних емоцій — з перши­ми голосовими реакціям.

На наступному етапі відбувається навчання дитини групуванню і зіставленню, що також закріплюється у відповідних категоріях. Якщо всі навички формуються у здорової дитини на третьому році життя, то у хворої — значно пізніше. Особливо важко відбувається процес оволод­іння кольорами, який досить довго співвідноситься з предметом.

Не менш важливим є навчання диференціювати форму предмета — круг, квадрат, куб, кульку та їх розміри. Виконуючи різноманітні зав­дання, діти навчаються фіксувати увагу на тотожності і відмінності, оволодівають категоріями "такий", "не такий", "однаковий", "різний", "великий", "маленький" тощо.

6. Соціальна активність. Дане поняття розуміється як складна ди­намічна функціональна система, яка характеризується сімейно-побутовою, комунікативно, суспільно-трудовою діяльністю, проявом духовних і фізичних здібностей людини в гармонії з соціальним середовищем, природою. Вона включає чималу кількість категорій медичної, валеологічної, екологічної спрямованості: гігієна, здоровий спосіб життя, проф­ілактика, превентивний характер соціальної роботи, відносини з приро­дою, забруднення навколишнього середовища, урбанізація, генетичні зміни, інвалідизація, соціум, діагностика та ін.

Таким чином, в категорії галузі соціальної активності ми закладаємо ідею про те, що хвору дитину не можна розглядати поза сім'єю і середовищем. Це ще раз дозволяє підкреслити, що збереження і розви­ток інтелектуального, творчого потенціалу, формування у дитини-інваліда здатності і готовності до самодопомоги у власному життєзабезпеченні є важливим аспектом процесу соціальної реабілітації, що відображається в категорії поняття соціальної активності.

Соціально-психологічна реабілітація осіб з особливими потребами — це система державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних і інших заходів, спрямованих на попередження розвитку патологічних процесів, що призводять до тимчасової або стійкої втрати працездатності, ефективне і раннє повернення хворих і інвалідів (дітей і дорослих) в суспільство. В процесі реабілітації особлива роль належить психологові, саме він здатний надати професійну допомогу інвалідові у встановленні продуктивних контактів з навколишніми людьми, у формуванні адекватного відношення до себе, свого дефекту, можливостей і здібностей, а також в подоланні негативних психологічних наслідків інвалідності.

Процес реабілітації підрозділяється на етапи:

1. відновне лікування;

2. реадаптація — розвиток можливостей пристосування інваліда до умов зовнішнього середовища; провідна роль тут належить психосоціальним діям, спрямованим на стимуляцію соціальної активності особи потерпілого;

3. власне реабілітаційний етап — відновлення колишніх стосунків інваліда з навколишньою дійсністю.

Основними принципами реабілітації є:

• принцип партнерства і апеляції до особи інваліда;

• принцип різнобічності зусиль, залучення до реабілітаційного процесу різних сторін життя інваліда;

• єдність психосоціальних і біологічних методів дії;

• ступінчастість зусиль, що докладаються, дій, що проводяться, і заходів.

Реабілітаційна дія охоплює різні сфери — професійну, культурно-освітню, сімейну, дозвіллєву, психологічну. Це пов'язано з тим, що виражене і стійке порушення здоров'я або розвитку приводить до функціональної недостатності в самих різних сферах.

Психологічні проблеми інваліда вимагають формування у нього передусім психологічній захищеності, яка включає правильне використання механізмів психологічного захисту; адекватну самооцінку; здатність правильно визначати свою і чужу відповідальність; внутрішній локус контролю — пошук причин поведінки і подій в собі; реалістичність рівня домагань.

Тому психологічна допомога в якості стратегічної лінії припускає передусім відновлення втраченого або несформованого почуття особової цінності, відмову від захисних стратегій самосвідомості, затвердження своєї індивідуальності через конструктивну поведінку і спілкування.

Соціально-психологічна реабілітація припускає створення таких умов, при яких хвора людина або інвалід зустрічає мінімальні перешкоди в реалізації своїх особових цінностей. Реабілітаційні заходи спираються на різні рівні компенсаторних процесів:

• медична звернена до біологічного рівня;

• психологічна — до свідомості;

• сімейна

• педагогічна (перенавчання),

• трудова, дозвіллєва, креативна і соціальна в широкому значенні слова (державна політика відносно інвалідів, формування співтовариств інвалідів), — до соціального і соціально-психологічного рівням.

Між рівнями протікання компенсаторних процесів немає чітких меж, відповідно немає і жорсткого розподілу різних форм реабілітаційних заходів.

Метою ранньої соціально-реабілітаційної роботи є: забезпечення соціального, емо­ційного, інтелектуального і фізичного роз­витку дитини, яка має відхилення, і спро­ба максимального розкриття її потенціалу для навчання. Це є першою метою.

Другою важливою метою є попередження вторинних дефектів у дітей з відхиленнями у розвитку. Це може проявитися в результаті двох основних причин: або ж після невдалої спроби призупинити (купірувати) прогресування первинних дефектів за допомогою медичного, терапевтичного чи навчального виливу, або ж у результаті порушення взаємовідносин між дитиною і сім'єю, викликаного, в основному, тим, що сподівання батьків стосовно дитини не виправдались.

Третьою метою ранньої соціально-реабілітаційної, роботи є абілітація (пристосування) сім'ї, яка має дітей відхиленнями у розвитку, щоб максимально ефективно задовольнити потреби дитини. Для такої сім'ї має бути розроблена фахівцями індивідуальна програма, що відпов­ідає потребам і стилям життєдіяльності сім'ї.

Суттю соціально-психологічної абілітації дітей є формування особи з такими якостями і властивостями, які дозволили б не просто інтегруватися в трудову діяльність, але і налагоджувати продуктивні стосунки з іншими людьми. Це може бути досягнуто тільки на основі соціально-психологічної адаптації особи дитини. Така адаптація виступає і як засіб захисту особи, за допомогою якого ослабляються і усуваються внутрішня психічна напруга, занепокоєння, що виникають у людини при взаємодії з іншими людьми і суспільством в цілому. Захисні механізми психіки виступають при цьому як способи психологічної адаптації людини. У зарубіжній психології широко обговорюється проблема подолання конфлікту і його компенсації — копінг-поведінки. Копінг — це діяльність особи по підтримці або збереженню балансу між вимогами середовища і власними можливостями. Копінг-поведінка реалізується через застосування копінг-стратегій на основі особових і середовищ них ресурсів. Копінг-стратегії — це актуальні відповіді особи на сприйману загрозу, спосіб управління стресом.

 З когнітивною сферою пов'язані такі стратегії, як відвернення і проблемний аналіз;

• емоційною — розрядка, оптимізм, пасивна співпраця, збереження самовладання;

• з поведінковою — відвернення, альтруїзм, активне уникнення, пошук підтримки, конструктивна активність.

Найважливішим напрямом абілітації дітей з розвитком, що відхиляється, є робота з батьками.