Функціональне зонування території міста.

Територіальна диференціація міста, або функціональне зонування території належить до основних засобів планувальної організації простору міста.

Функціональне зонування міста-це розподіл території міста за характером використання, тобто за типом функціонального призначення тієї чи іншої території.

Функціональне зонування одна з основних моделей територіальної організації міста.

Виділення функціональних зон дозволяє створити найкращі умови для основних форм життєдіяльності міського населення - праці, побуту, відпочинку. Лише промислова революція і концентрація виробництва визначили нові принципи зонування міст. Вперше вони були сформульовані у проекті індустріального міста Тоні Гарньє (1903 р.). Новизна планувальних ідей Гарньє полягала в тому, що він запропонував чітке розмежування функцій міста (житло, праця, відпочинок, навчання, рух) і як наслідок цього - організацію транспортного і пішохідного руху; планування житлових районів без замкнутих дворів, а, навпаки,з безперервними зеленими просторами та вільними від транзиту пішохідними шляхами і площами; зі школами на відкритих ділянках і численними спортивними майданчиками.

У 1933 році в Афінах відбувся IV конгрес СІАМ (інтернаціональний конгрес нової архітектури), який сформулював принцип функціонального зонування як одне з головних положень сучасного містобудування.

Підсумковий документ конгресу, що отримав назву Афінської хартії, став, за висловлюванням одного з її авторів Х.Л. Серга, "азбукою сучасного містобудування"

Основні функціональні зони:

1) сельбищна зона - проектується із розрахунку 80-180 м²/люд., 50 % - під житлову забудову.

Сельбищна територія складає приблизно половину усієї території міста. При цьому територія житлової забудови - брутто, тобто у червоних лініях, займає половину сельбищної території.

Територія житлової забудови - нетто, тобто без ділянок обслуговуючих закладів, зелених насаджень, вулиць і доріг, займає половину території житлової забудови брутто. Іншими словами, власне на житлову забудову припадає 12-13 % землі у міських межах.

2. промислова зона - залежно від характеру виробництва територія промислової зони вимагає санітарно-захисних розривів - 50-3000 м, озеленених не менше ніж на 40 %, 50 % - технологічні площі і цехи; 35 % - озеленення і резерв.

3. зона зовнішнього транспорту - до 10 % території міста.

4. складська зона - проектується з розрахунку 3-5 м² на одного мешканця, причому під склади повинно використовуватись не менше 60 % території.

5. лісопаркові зони відпочинку - проектуються із розрахунку 50-100-200 м²/люд, залежно від величини міста.

В умовах крупного сучасного міста чітка диференціація міських територій за типом функціонального використання часто викликає труднощі з огляду на тісне переплетіння різноманітних функцій.

Інтеграція міських функцій є однією з найбільш характерних ознак сучасного містобудівельного розвитку.

Особливо чітко це видно на прикладі найбільших міст, де поєднання місць прикладення праці, унікальних об'єктів громадського обслуговування, адміністративно-управлінських закладів і житлових комплексів приводить до необхідності відмежування (вирізнення) особливої поліфункціональної зони - загальноміського центру.

Планувальна структура міста

Якщо функціональне зонування відображає перш за все відмінності в характері використання і просторової організації різних частин міста, то планувальна структура характеризує міський організм у єдності взаємозв 'язку різних його частин - елементів (житлові і промислові території, громадські центри, паркові території).

Є два підходи до визначення елементів за характером розташування території:

1. Поняття "зона":

зона - територіальний елемент містобудівельної системи, що характеризується розміщенням на ній однотипних містобудівних чи природних компонентів.

2. Поняття "район" і "комплекс":

Район - означає відмінну за якимись ознаками цілісну і автономну одиницю. Наприклад: житловий район міста - планувальні райони - об'єкти районного планування.

Комплекс - характеризує територіальну цілісність, одночасно вказуючи і на високий рівень (ступінь) функціональної чи композиційної єдності.

Наприклад:

• промисловий комплекс;

• житловий комплекс;

• комплекс споруд і закладів обслуговування.

Структура населеного місця — це взаємозв'язане розташування усіх архітектурно-планувальних елементів, що перетворюють кожне місто, селище і село в єдиний раціонально організований містобудівельний організм.

Планувальна структура міста фіксується транспортною інфраструктурою.

Транспортна інфраструктура не тільки фіксує планувальну структуру, але й у багатьох випадках визначає її подальший розвиток.

Міські магістралі, шляхопроводи, лінії міського транспорту (особливо метрополітен у містах-мільйонерах) - дорогі і тому одні з найбільш стабільних елементів міського планування. Території, що прилягають до головних вузлів і осей транспортної інфра­структури - найбільш вигідні, комфортні з точки зору транспортної доступності. Це надає їм перевагу у розміщенні важливих об'єктів міського будівництва - місць прикладення праці, унікальних закладів обслуговування.

Отже, конфігурація транспортної інфраструктури закріплюється у плануванні міста ділянками з найбільш високою інтенсивністю освоєння міського простору, що тяжіють до неї (інфраструктури).

Разом вони складають відносно незмінну, стійку у часі основу просто­рово-планувальної організації міста, для позначення якої у сучасній містобудівній літературі використовують термін "каркас".

Каркас - втілення багатьох важливих якостей планувальної структури. Каркас виділяє міські простори за інтенсивністю їх освоєння і зручністю транспортної доступності.

Каркас - в узагальненому вигляді фіксує геометрію плану і тим самим наперед визначає тенденції подальшого територіального розвитку міста, одночасно фіксує найбільш значні з точки зору соціальних комунікацій зони високої концентрації міських функцій і населення.

Завдяки цьому виділення каркасу суттєво доповнює функціональне зонування, схеми якого фіксують наявність різних функціональних зон незалежно від інтенсивності освоєння простору. Каркас, навпаки, виділяє міські простори за інтенсивністю їх освоєння і зручністю транспортної доступності.

Сприятливі екологічні показники часто несумісні з високими показниками інтенсивного освоєння території.

Основи сучасної екологічної політики у проектуванні міста:

• всебічне врахування природно-ландшафтних чинників;

• продумане включення в систему планування і збереження зелених масивів і акваторій;

• рекультивація занедбаних міських ландшафтів;

- боротьба із забрудненням повітряного і водного басейнів за рахунок раціонального взаєморозміщення об'єктів і зон.

Відображенням такої політики є вимога врахування екологічної інфраструк­тури - єдиної системи культивованих природних ландшафтів при формуванні планувальної структури міста і виділенні каркасу.

Перспективний напрямок розвитку містобудівельної теорії: екологічне осмислення міського плану, пошуки раціонального поєднання екологічної і соціально-комунікаційної інфраструктур у межах єдиного, структурно цілісного каркасу міського планування.

Наведену ієрархію структурно-планувальних членувань слід розглядати не у нормативному, а скоріше у рекомендаційному плані як відправну методологічну основу при пошуках індивідуального вирішення для кожного конкретного міста, тому що містобудівельна ситуація значного (крупного) міста, що невпинно зростає, буває виключно складною і може не допускати теоретично чистого варіанта структурної організації і вимагати його творчої модифікації.

У межах моделі, що характеризує інтенсивність освоєння міської території, поряд з каркасом виділяється і його "заповнення" -території, котрі освоєні менш інтенсивно, меншою мірою (ступенем) включені у міську систему комунікацій і менш "стійкі" за своєю просторовою організацією. Ця територія структурно підпорядкована каркасу і може бути подана як сукупність відносно відокремлених планувальних одиниць.

Поряд із функціональними ознаками основою зонування території міста є:

1. Відмінність сельбищних територій за типом забудови (поверховість, матеріали, конструктивні рішення) - так зване будівельне зонування.

2. Цінність території (ціна міської землі);

3. Щільність забудови;

4. Історико-культурна цінність забудови.

Елементи міста - житлові і промислові території, громадські центри, паркові території також організуються на основі диференціації територій за функціональним призначенням.

Так, у житлових районах (або житлових комплексах) виділяють зони:

• житлової забудови;

• культурно-побутового призначення (сфера послуг, торгівлі); — відпочинку;

• дитячі (ігрові);

• комунально-господарські;

• транспортні (стоянки приватних автомобілів);

• спортивні тощо.

Просторовий розвиток міста залежно від історичних умов і еволюції його функцій можна звести до трьох основних планувальних форм:

- ущільнення міської забудови, інтенсифікація використання території;

• розширення кордонів міста і освоєння територій, що прилягають;

• "відбрунькування" від міста нових приміських самостійних районів або міст-супутників, що територіально не дотикаються один до одного (цей шлях веде до формування груп взаємозв'язаних населених місць).

У різні історичні періоди містоутворення простежуються всі вказані раніше форми у взаємодії. їх співвідношення змінюються і визначають планувальні характеристики міста, типові для кожного етапу розвитку.