3.Взаємовплив елітарної і масової культури.

У ході розвитку літературного процесу розрив між елітарною і поп-культурою став надто глибоким, з'явився феномен «твору для філологів», для прочитання і розуміння якого потрібно мати дуже ґрунтовну філологічну освіту. Постмодернізм став реакцією на цей розкол, поєднавши обидві сфери багатошаровістю твору. Наприклад, «Парфумер» Зюскінда може бути прочитаний як детектив, а може — як філософський роман, що розкриває питання геніальності, митця і мистецтва.

Поділ на масову і елітарну культуру в цілому виникає тоді, коли грамотність перестає бути привілеєм якогось вузького класу суспільства (наприклад, україномовної інтелігенції). Все залежить від того, якого змісту надавати цим словам. Масова культура зрозуміла широким верствам населенням, в той час як елітарна потребує певних знань для її розуміння.

Масова культура ніколи не була і не є конкурентом відносно елітарної і навпаки. Вони співіснують і скоріш за все – це симбіоз. Культура офіційно розділилась на масову та елітарну у середині ХХ ст., але в принципі розподіл існував і раніше.Уявлення про високе та низьке в різні часи різне. Це пояснює той факт, що твори діячів мистецтва залежно від епохи можуть належати або до масової, або до елітарної культури. Рабле, наприклад, колись був вибухом низького стилю й смаку, проте зараз його б віднесли швидше до елітарної літератури поряд з Данте та Петраркою. В низькому жанрі написано Декамерон. Це була та ж белетристика, яку сьогодні усі інтелектуали читають із задоволенням. Твори Джонатана Свіфта були вишуканим памфлетом, незрозумілим ребусом, що тішив інтелектуалів тогочасної Англії своїми натяками та алюзіями, проте став врешті решт не тільки масовою, а ще й дитячою літературою. Потрібно було пройти якомусь часу, щоб усі зрозуміли, що то за достойний автор. Рядові твори масової літератури вісімнадцятого століття, вирвані з контексту, перетворюються на здобутки високої культури, якщо їх правильно ввести в контекст сучасної свідомості. Те ж відбувається і з цілком утилітарними творами радянського авангарду двадцятих років .Можна сказати, що масова культура виникла не тільки завдяки розвитку техніки, що призвів до такої величезної кількості джерел інформації, але і завдяки розвитку і зміцненню політичних демократій. Відомо, що найбільш розвиненою є масова культура в найбільш розвиненому демократичному суспільстві - в Америці з її Голівудом, цим символом всевладдя масової культури. Але важливо і протилежне — в тоталітарних суспільствах вона практично відсутня, відсутнє ділення культури на масову і елітарну. Вся культура оголошується масовою і насправді є елітарною. Це звучить парадоксально, але це так.

4.Витоки постмодернізму. Поструктуралізм як колиска теорії постмодернізму.

Свої витоки постмодернізм бере з таких течій початку XX століття як футуризм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізм у мистецтві країн Західної і Східної Європи.Оскільки одним з найважливіших чинників культури є філософія, то саме з неї починаються всі напрямки і стилі в мистецтві і культурі. Як систематизований світогляд філософія об'єднує всі духовні утворення.

Саме філософи були творцями різних концепцій сучасних культур філос. думок.

У мистецтвознавчій літературі термін «постмодернізм» вперше було вжито в 30-х роках. Найвиразніше він визначився в архітектурі.

Постмодернізм виник тоді, коли сфера культури почала претендувати на домінуюче становище серед інших соціальних сфер.

Постмодернізм можна назвати символом сучасної епохи, способом мислення у філософії, стилем, напрямом у мистецтві.

Філософською основою постмодернізму слугує по структуралізм. Постструктуралізм часто об'єднують з «постмодернізмом», проте краще розглядатипостструктуралізм окремо, маючи на увазі певний корпус теоретичних установок.

Термін “постмодернізм” виник у період Першої світової війни в роботі В.Паннвіца “Криза європейської культури”(1917)

В 40-ві роки вважають, що постмодерн-кінець зах. панування у релігії та культурі

В 60-70 роки-це визначення стильових течій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації.

Отже, слово “постмодернізм” означає і загальні тенденції у сучасному мистецтві, і різноманітні школи й течії, що виникають на межі 20-21 ст., і художній напрям, і певну добу в історії світового мистецтва.

Поняття “постмодернізм” використовується і як світовідчуття кризової епохи

Постструктуралізм (неоструктуралізм) - узагальнююча назва рядуфілософсько-методол. підходів до осмислення культурної діяльності та інтерпретаціїтекстів культури, що склалися в 70-90-х рр.. на основі подолання і запереченняструктуралістського підходу. Одним з перших проти концепції знака, що домінувала в структуралізмі, виступив французький культуролог Мішель Фуко (1926—1984 pp.), автор відомих на Заході праць «Божевілля і культура: історія божевілля в епоху класицизму» (1961 p.), «Народження клі­ніки» (1963 p.), «Слова і речі» (1966 p.), «Археологія знання» (1969 p.), «Нагляд і кара: народження в'язниці» (1975 p.), «Історія сексуальності» (1975—1984 pp.). На його думку, письменник не виражає себе у творі. Розвиваючи ідеї Ролана Барта (1915—1980 pp.), Μ. Фуко в праці «Що таке автор?» трактує письменника як мертву особистість: для нього автор — це «що», а не «хто». Автора вбиває власний твір, в якому розчиняється письменницька індивідуальність. Сучасний англійський письменник Джон Фаулз вкладає в уста свого героя з «Мантиси» такі слова: «Роль автора чисто випадкова, він — посередник, його статус має не більше значення, ніж статус помічника бібліотекаря, котрий передає читачеві текст». Автор — це своєрідна функція, а не творець. У пошуках фундаментальних структур мислення М. Фуко прийшов до розуміння поняття дискурс, яке він вважав системою висловлювань, обсягу того, що за будь-якої доби може стати зрозумілим, а отже сказаним. Дис­курс — вертикаль, навколо осі якої обертаються різні культурні коди, скупчення цих кодів з окремих висловлю­вань і є дискурсом. Суб'єкт висловлювання не дорівнює поняттю автор.

Погляди М. Фуко суттєво вплинули на розвиток пост-структуралізму передусім у Франції та США. Французький постструктуралізм виходить з ідеї декомпозиції тексту, тобто розкладу його на складові елементи, з яких він «витканий».