Періодизація розвитку української мови

Ю. Шевельов, окрім своєї основної періодизації «за джерелами», пропонує також періодизацію розвитку української мови, що ґрунтується на внутрішніх (фонологічних) факторах, а не на зовнішніх (наявність джерел), хоча й наголошує на тому, що це лише спроба такої періодизації.

Перший етап — формування української мови (VII ст. — прибл. 1125 р. / 1150 р.), закінчується з остаточним припинення дії пізньопраслов'янських тенденцій у фонологічній еволюції української мови.

Найголовніші процеси:

• перехід від мови, де переважали відкриті склади з висхідною звучністю в кожному складі, невеликий набір припустимих скупчень приголосних, 20 голосних (з протиставленням за часокількістю — довгі / короткі, а для довгих — з висхідним та східним тоном) до мови з повноголосом, зменшенням кількості голосних до 9, збільшенням кількості приголосних (через палаталізацію), спрощенням [tl], [dl] → [l], втратою [j-] перед [-o], [-u] на початку слова, пом'якшенням приголосних перед [ě] ([_іе] тобто ѣ), переходом [ę] → [_ia] тощо.

• останньою зміною такого характеру був перехід [ɪ] → [i] після [g], [k], [x] під час поступового пом'якшення сусідніх складів ([konʲьskɪj] → [konʲьsʲkɪj] → [konʲьsʲkʲij]). Ця зміна відбулася у київсько-поліських діалектах у першій чверті XII ст., приблизною часовою межею цього періоду може вважатися 1125 р.

• У перший період розвитку української мови з'явилися також нові тенденції у розвитку її фонології (зміни у праслов'янській мові не «доводилися до кінця» в українській, яка почала формуватися): пом'якшення приголосних у протоукраїнських діалектах було не таке сильне і не таке послідовне, як в інших слов'янських мовах ([x] пом'якшувався «лише» до [sʲ], а не до [ʃʲ] як у польській мові), у київсько-поліських діалектах [k], [g] не переходили в [t͡s], [d͡z] перед [v], за яким ішов [ě] (зараз квіт), як це мало місце у російській та болгарській мовах (цвет, цвят), звук [s] перед [lʲ] і [nʲ] не перетворювався на [ʃʲ], як у староцерковнослов'янській мові, звук [k] після [s] був збережений у позиції перед [ě], пом'якшення приголосних перед [ę] → [_ia] відповідало правилу внутрішньоскладової гармонії, але з переходом [_ia] → [а] попередній голосний залишався пом'якшеним вже всупереч цьому правилу.

• Існувати також такі зміни, які суперечили процесам, що відбувалися у праслов'янській мові: зникнення опозиції голосних за тоном та часокількістю (довгі / короткі) — це призвело, серед іншого, до зникнення носових голосних [ę], [ǫ] та до занепаду єрів [ъ], [ь] у 1050—1150 р.р.; у зв'язну з занепадом єрів з'явилися нові скупчення приголосних та набули поширення нові чергування голосних ([о] : Ø, [е] : Ø, [ɪ] : Ø, [і] : Ø, [o•] : [о] та [е•] : [e]); посилення двоскладової гармонії голосних у формі повноголосу, «розщепленні» [_ea] на [o] та [e]; руйнування правила побудови праслов'янського складу; заміна складних голосних простими ([_еа] → [е], [о]; [_оǎ] → [о]; [_оā] → [а]) або дифтонгами ([_еā] → [_іе] в київсько-поліських діалектах); ствердіння [lʲ] і [nʲ] перед голосними переднього ряду, а в київсько-поліських діалектах загальне ствердіння [rʲ].

Другий етап — період пристосування фонетики української мови до змін першого етапу (від сер. XII ст. до поч. XV ст. у північноукраїнських діалектах та до кін. XV ст. у південноукраїнських діалектах)

виправлення «хаотичної» ситуації на синтагматичному рівні мови, упорядкування та обмеження розмаїття звукосполук та типів складів.

• Модифікації скупчень приголосних з початку XIV ст.:

  • поява подовжених м'яких приголосних замість звукосполучення приголосний + [j] (потвєржиннє «підтвердження») у XV ст.,

  • поява вставних голосних у складах «з двома верхів'ями звучності» (ѧблъко → ѧблыко),

  • випадіння окремих приголосних зі сполучень приголосних (земльніими → земьныи, зѣмныхъ),

  • поява протетичних приголосних, зникнення таким чином складів з одного голосного звуку (Анна → Ганъна, овес → вівса).

• Інші фонетичні зміни приголосних:

  • Ствердіння губних наприкінці складу (cьrkъvь → cerkov’ → церква).

  • Перехід [ja] → [je] у деяких діалектах (десятий → десет).

  • Ствердіння середньопіднебіних приголосних (щыт → зараз «щит»).

  • Перехід [l] → [w] після [o] (вълкъ → волкъ → вовк)

• Фонологічні зміни часто відбувалися на межі морфем:

  • приголосні в кінці складу ставали дзвінкими (давньоукраїнське besреčьnъ > ранньосередньоукраїнське bezpečnyj),

  • подвоєння приголосних стало показником межі морфем (беззýбий, грýддя),

  • вставні голосні [е] та [о] поширилися в тих позиціях, де мало місце чергування [е] та [о], що утворилися на місці єрів (ogn'ь → огонь).

• Скорочення кількості голосних, спрощення системи вокалізму до 6 голосних (і — у — е — а — о — и):

  • злиття звуків [ɨ] та [і] у звук [ɪ],

  • перехід [ė] (що утворився з [ě]) → [i]: вѣтѧзєва → витязю (початок інновації з Буковини, Покуття, Закарпаття),

  • перехід [о•] → [u₂] (покои → покоуи «мир, спокій»), а в XVI ст. перехід [ʲu•] → [i]. Таким чином, спільний наслідок перелічених процесів був той, що голосні, які не входили до числа шести ядерних (і — у — е — а — о — и), зводилися до цих останніх, чим досягалося подальше спрощення системи вокалізму в цілому.

Звукозміни відбувалися незалежно від наголосу.

Третій етап — період усталення тенденцій в українській мові (на півночі України з перших десятиріч XV ст., на півдні України з кін. XV ст — кін. XVIII ст.)

• Остаточне оформлення у більшості діалектів простої системи чергувань фонем ([о], [е] : Ø та [і] : [о], [е] — вітер : вітру, бій : бої).

• Консонантизм:

  • Ствердіння губних і середньопіднебінних приголосних,

  • М'які зубні — у західних говірках розвиток фонетичного пом'якшення призвів до таких змін звуків (ці зміни не увійшли до літературної норми):

    • [sʲ] → [ʃʲ]: [visʲ] → [viʃʲ],

    • [tʲ], [dʲ] → [kʲ], [gʲ]: [dʲid] → [gʲid],

    • [sʲtʲ] → [sʲt͡sʲ] або [ʃʲt͡ʃʲ]: [stʲi'na] → [sʲt͡sʲi'na] або [ʃʲt͡ʃʲi'na].

  • Ствердіння [t͡sʲ]

• Вокалізм:

  • Перехід звуків [u2] та [ʲu•], які історично виникли з [o] та [e], в огублений голосний переднього ряду високого піднесення [y] (або [ü]) та потім в [i] ([kut] → [küt] → [kit], [u'tʲu•] → [u'tʲük] → [u'tik]).

  • Різко скоротилося число звукозмін суто асиміляційної природи (до числа таких належить перехід [ɪj] → [ij]).

• Нові фонеми (через контакти України з Балканами та Західною Європою) [g], [d͡z], [x^w], частіше вживання [d͡ʒ].Монофтонгізація північноукраїнських дифтонгів.

• Перехід [о] в [а] перед складом з наголошеним звуком [а].

• Перехід [о] в [u] в переднаголошеному (в деяких говірках в ненаголошеному) складі.

• Злиття ненаголошених [е] та [ɪ].

• Дієвим чинником став наголос — у деяких говірках ствердіння середньопіднебіних відбувалося лише в ненаголошеному складі.

• Четвертий період — припинення активних змін у фонології української мови (від кін. XVIII — поч. XIX ст.)нові звукозміни не фіксуються,втрата продуктивності чергування [е], [о] з [i] (нові слова не мають такого чергування),закріплення одного з альтернантів у чергуваннях [u] / [w] та [і] / [j] за певними лексемами,втрата опозиції за твердістю / м'якістю перед [і] та опозиції [ɪ] / [і] на початку слова,скорочення вживання дзвінкого м'якопіднебінного проривного [g], заміна його дзвінким гортанним фрикативним [ɦ], що є характерним для багатьох мовців,потужний вплив російської мови: поступово зникають ті риси української мови, які є непритаманні російській мові (на приклад, поширення [v] на місці [w] у позиції перед голосним).