12. Від соціальних до культурної історії. Творчість л. Стоуна.

На розвиток соціальної історії в 60-70-ті роки значний вплив мали праці Лоуренса Стоуна. Він виступав прибічником зближен­ня історії з іншими соціальними науками. У 1965 р. вийшла його монографія "Криза аристократії 1558-1640". Вчений показав, що англійська аристократія в XVII ст. втратила суспільний престиж і, тим самим, політичну роль, оскільки на той час вже не мала економічного потенціалу, позбулася військових функцій, була прив'язана до королівського двору і поділена на фракції. Кульмінацією студій Л. Стоуна в рі­чищі соціальної історії стала праця "Причини Англійської револю­ції" (1972). Прагнучи пояснити передумови революції XVII ст., історик вдався до моделювання і квантифікації, за лаштунками яких, однак, залишилися свідомісні аспекти суспільного життя. Книга зустріла критичну реакцію інших істориків у зв'язку зі спро­щенням реальних процесів і малозрозумілу мову тексту, насиче­ного соціологічною та економічною термінологією.

Це змусило дослідника дещо змінити тематику студій. У 1977 р. вийшла нова його монографія "Сім'я, стать і шлюб в Англії 1500-1800". Л. Стоун зібрав і опрацював величезний дже­рельний матеріал, який ілюстрував зміни моделей сім'ї від т. зв. "відкритої сім'ї" до "закритої нуклеарної сім'ї"". Щоб охарактеризу­вати таку трансформацію, він розглянув сім'ю з погляду демогра­фії, соціології, політики, господарських, психологічних та статевих стосунків. Ця книга стала переломним моментом у переході від соціальної до культурно-антропологічної історії, що почала на­бирати сили у 80-90-х роках.

Символічним й резонансним фактом, що сигналізував початок «критичного звороту» і перехід до вивчення свідомісних явищ, стала публікація Л. Стоуна «Відродження наративу: роздуми над новою старою історією» (1989 р.). У ній вчений піддав критиці здобутки «нової соціальної історії» й закликав фахівців вивчати не соціальні структури, а те, що діялось в головах людей. Незважаючи на гостру критику думок цього автора в різних фахових виданнях, на той час уже стали відомими праці французьких, британських, італійських, американських дослідників, які представили свої здобутки у вивченні культурних феноменів індивідуальної та колективної свідомості.

13. Виникнення та сучасний стан інтелектуальної історії на Заході.

Наприкінці XX ст. "нового дихання" набула «інтелектуальна історія» / «нова інтелектуальна історія», яка у попередній період переживала певну кризу жанру. Інтелектуальна історія як історіо­графічна практика сягає початками у XIX ст. У міжвоєнний період її об'єктно-предметну сферу окреслив американський історик й філософ Артур Лавджой ("Великий ланцюг буття: студії з історії ідей", 1936). Він запропонував вивча­ти універсальні "ідеї-блоки", котрі мандрують у часі й викори­стовуються як модулі у складних конструкціях різних учень і тео­рій. Метою дослідження було створення максимально повної біографії ідей, їх опис на різних стадіях історичного розвитку і в різних сферах інтелектуального життя, включаючи філософію, науку, літературу, мистецтво, релігію, політику. Водночас амери­канський вчений поширив предметну сферу "історії ідей" на мен­тальні звички, логіку мислення, філософську семантику.

У 70—80-ті роки XX ст. у полі зору інтелектуальної історії опинився загальний стан індивідуальної та колективної сві­домості, який включає в себе дослідження всієї інтелектуальної сфери. Такий підхід перетворив її на міждисциплінарну науку, що змушена спиратися на співпрацю з іншими соціально-гуманітар­ними науками. Фактично предметне поле сучасної інтелектуальної історії є необмеженим - уся історія пере­творюється на інтелектуальну.

У сучасній інтелектуальній історії переважає прагнення об'єд­нати зусилля фахівців, чиї професійні інтереси пов'язані з дослі­дженням всіх видів творчої діяльності людини, включаючи її умови, форми та результати. Назагал йдеться про трирівневу структуру дослідження, запро­поновану французьким істориком Ж. ле Ґоффом: 1) історія інтелек­туального життя, яка є "вивченням соціальних навичок мислення"; 2) історія ментальностей, тобто колективних "автоматизмів" у сві­домості; 3) історія ціннісних орієнтацій. "Інтелектуальні історики" намагаються подолати опо­зицію між "зовнішньою" і "внутрішньою" історією ідей і текстів, між їхнім змістом і контекстом.

Представники сучасної "нової інтелектуальної історії" кон­центрують увагу на феномені самого "історичного тексту" та його сприйняття читачем. Вони прагнуть досліджувати історію історич­ної науки (історіографію) через якісні зміни у свідомості істориків, їхню практику історіописання, культуру творчості. Значне місце в сучасній інтелектуальній історії займають історія філософії, науки, політичної думки, біографістика тощо.

15. Історія ментальностей Школи «Аннали». Е. ле Руа Ладюрі, Ж. Арієс.

Від середини 80-х років у середовищі французької Школи “Аннали” розгорнулися дискусії щодо методологічних засад історичного пізнання. 1990 р. в друкованому органі Школи — “Анналах” з’явилася програмна стаття “Продовжуємо наш пошук”, яка визначила риси нової методологічної орієнтації істориків.

Сучасні теоретики Школи Ж.Дюбі, Е.Ле Руа Ладюрі, Р.Мандру, Ж.Ле Гофф, К.Ґінзбург та інші виступили за збереження цілісного уявлення про суспільну еволюцію, використання міждисциплінарних підходів. Але у нових умовах головний акцент було перенесено з цивілізаційного бачення суспільства на менталітет — суспільну свідомість (підкреслювався їхній “пливкий” зміст, який можна звести до духовного та інтелектуального життя, певних психологічних типів і стереотипів). На думку теоретиків Школи у ментальності знаходить найповніше відображення уся різноманітність взаємин людського життя.

Змін зазнав також об’єкт вивчення у історії: замість соціальних структур на перший план вийшла індивідуальна і колективна свідомість. Для її визначення застосовано ментальність, як віддзеркалення культурного стану особистості, групи, нації. Через дослідження ментальності передбачалося змалювати конкретну людину у реальному історичному соціумі, показати суспільство, як організацію “живих”, “чуттєвих” людей. Таку історію називають “соціальною історією культури”, маючи на увазі передусім її антропологічні (внутрішньолюдські) виміри.

У 1966 р. вийшла друком докторська дисертація Е. ле Руа Ладюрі «Селяни Лангедока (з ХV до початку ХVІІІ ст.)». У ній вчений на підставі уважного вивчення документів подав картину замкненого і самодостатнього світу селян провінції Лангедок в рамках аграрного циклу довгої тривалості, який характеризувався як «нерухома історія». Учений дослідив два головні складники цього циклу – динаміку зростання населення і ціни на сільськогосподарську продукцію. Це дало йому змогу встановити незбігання економічного розвитку з поширенням грамотності.

Увага до «малорухливої історії» і стійких суспільних структур виводила французьких істориків на свідомісний рівень. Така історія скеровувала увагу дослідників на свідомісні структури – менталітет, в якому закріплювалась ця малорухливість.

У 1975 р. Вийшла його праця «Монтайю, окситанське село з 1294 по 1324 р.» - реконструював картину життя та уявлень селян, їхнього господарства, звичаїв, сімейних стосунків.

Філіп Арієс у 70-ті роки опублікував декілька книжок про ставлення до смерті в різні часи та його відображення в поведінці людей («Людина перед обличчям смерті», 1972; «Нарис смерті на Заході», 1975). Після цього історики почали вивчати народження, шлюб, почуття, кохання, секс, одяг та інші прояви людського життя у минулі часи.