5. «Нова економічна історія»: шлях до Нобеля.

Найбільш плідним стосовно історії виявився напрям “нових істориків”, який отримав назву “нової економічної історії”, яскраві представники якого американські вчені Роберт В.Фоґель і Дуґлас К.Норт 1993 р. одежали Нобелівську премію в галузі науки. Напрям взяв початок у 1957 р., коли гарвардські вчені А.Г.Конрад і Д.Р.Мейєр представили на конференції американської Асоціації Економічної Історії методологічну доповідь “Економічна теорія, статистичний підхід і економічна історія”. Вона мала переломове значення у дослідженні економічної історії, забезпечила поширення нових підходів у американських. а потім університетах багатьох країн. У доповіді йшлося про новий метод дослідження історії господарських відносин, який у загальних рисах вимагав: (1) концептуалізації (гіпотези) предмету вивчення, (2) створення гіпотези на підставі економічної теорії, (3) однозначної постановки дослідницького завдання, яке б вимагало тільки позитивної або негативної відповіді, (4) квантифікації даних історичних джерел, (5) обов’язкового перегляду вже отриманих раніше оцінок і результатів.

Від 60-х років Фоґель і Норт випускали книжку за книжкою, доводячи переваги нової методології, опертої на економічній теорії і квантифікації. Щорічні семінари і конференції, що скликалися з підтримкою різноманітних фондів, незабаром здобули світове визнання. Самі ж керівники ще 1960 р. Оприлюднили результати своїх досліджень: Норт переконливо довів, що рабство було скасоване у США не внаслідок його економічної неефективності, а через вплив суспільно-політичних ідей (“Економічний розвиток США 1790-1860”); Фоґель спростував твердження про неефективність залізничного транспорту у США і заміну його автомобільним (“Тихоокеанська залізниця: зразок підприємництва”).

Об’єктом дослідження вони вважають раціональні людські дії, які реалізуються в межах певних економічних (соціальних тощо) систем, параметри яких піддаються чіткому визначенню. Такі системи можна моделювати, а отримана модель слугує теорією, котру слід перевірити на фактичному матеріалі.

“Нова економічна історія” швидко знайшла прихильників у багатьох країнах, але й зустріла чимало опонентів, які закидали їй “зникнення людини” з історії, складну термінологію і логіку, доступні лише вузьким спеціалістам, а не загалу.

7. «Нова соціальна історія» - німецький варіант.

У 60-70-ті роки в німецькій історіографії стався перелом, сформувався і поширився напрям соціальної історії. Його каталізатором, як і в інших тогочасних історіографіях, були ідеї Школи «Анналів», американські й британські здобутки «нових істориків». Увага істориків перемістилась з подієвої політичної історії на історичні процеси й соціальні структури, досліджувані з допомогою методів соціальних наук. У центрі зацікавлень істориків були явища індустріалізації, умови життя і праці різних верств населення, до наукового вжитку запроваджувалися нові ма­сові і статистичні джерела, методи аналізу. Потрібно зазначити, що в розвитку соціальної історії у ФРН важливу роль відіграли ідейно-політичні чинники: критика традиції пошуку в історії "німецького духу", своєрідний "розрахунок з минулим" і утвердження нових пог­лядів на майбутнє.

У 1957 р. група істориків з Гайдельберґа під керівництвом К. Янтке і В. Конце створила "Робочу групу сучасної соціальної історії", яка об'єднала прибічників міждисциплінарних студій. Кількість прибіч­ників соціальної історії почала стрімко зростати. 1975 р. вони об'єдналися навколо заснова­ного цього ж року часопису "Історія і суспільство. Часопис історич­ної соціальної науки". Провідну роль у ньому відігравав Г. У. Велер.

В основі "історичної соціальної історії" були концепти суспільства рівноправних громадян, в яких йшлося про значення раціональної орієнтації в справі врегулювання суспільних проблем. Вони стали методологічною основою для оцінки сучасності й минулих подій. Завдяки їм на історичну арену виводилися народні маси та їх роль у суспільних трансформаціях. Виник особливий ґатунок історіописання - т. зв. "політична соціальна історія", де події політичного життя пояснювалися за допомогою соціальних процесів. Прихильниками такого історіописання стали знані й молоді історики Ф. Фішер, К. Д. Брахер, Г. У. Велер, Т. Шидер, Г. А. Вінклер та інші.

Особлива роль у соціальному спрямуванні німецької історіографії належить Вернеру Конце (1910-1986). У своїх студіях вії спирався на теорію індустріального суспільства. На його думку, промислова революція ХУІІІ-ХІХ ст. глибоко змінила хід історії запровадивши колективну дію мас на місце волі окремих осіб. Учений запропонував нову періодизацію всесвітньої історії: доісторична епоха примітивних культур, епоха високої культури статичного характеру і епоха високих культур динамічного плану (сучасність). Однодумці й ровесники В. Конце - Г. Ротфельс і Т. Шидер - підсилили культурні аспекти його підходу завдяки залученню теорії ідеальних типів М. Вебера. Цим же шля­хом пішли й численні учні. Проте в Німеччині виникло декілька різних течій соціальної історії.