9. Постмодерністський виклик та західна історіографія.

Ідеї постмодерну, які у 60-ті роки ще тільки формувалися в працях філософів і мовознавців, у 70-ті роки відобразилися й на історіогра­фії, народивши ознаки її епістемологічної кризи.

Постмодерністи закликали істориків звернути пильну увагу на свої історичні тексти. Завданням історика є не стільки пошук "історич­ної істини", скільки презентація (репрезентація) сконструйованого ним самим на підставі індивідуального прочитання історичних дже­рел і власних уявлень образу минулого. За таких умов праця істо­рика не набагато відрізняється від творчості письменника і не може претендувати на об'єктивність та науковий статус. Постмодерністи рішуче виводять історіографію з переліку наук, повертаючи їй давній статус «особливого жанру літератури».

У 1973 р. вийшла друком книжка американського історика Гайдена Вайта «Метаісторія. Історична уява в Європі ХІХ ст.». Г. Вайт показав, що в процесі створення історичного тексту (нарації) історики залежні від чотирьох головних літературних тропів – метафора, метонімії, синекдохи та іронії. На його думку, історії властива описовість, яка проявляється на рівні «організації» історичного матеріалу з допомогою побудови сюжету, котрий через властиві мови обмежений «фабулою», «формальним аргументом» та «ідеологічною імплікацією». Але в цілому весь процес історіописання є наскрізь суб’єктивною творчістю історика, залежного від свого світогляду і культурного оточення.

Постмодерністи висувають три головні пос­тулати стосовно історії: (1) жодне минуле не може перетворитися на дискурс - усяка історія є результатом конструювання дискурсу згідно з поширеними стандартами; (2) відкидання будь-якої сцієнтистської методології, оскільки йдеться в сутності про роботу виключно з "текстами", і запровадження на її місце герменевтики (декодування значень понять і термінів); (3) історіографія не ре­конструює минулу дійсність, а лише способи її презентації і, тим самим, усувається опозиція між історією і літературою та мис­тецтвом (історик "винаходить" історію, а літератор - "вигадує"). Наративістська модель історичного дискурсу спрямована не на пошук і пояснення реалій минулого, а на розгадування "кодів" авторів минулих текстів (джерел), пристосування мовно-культурного світу минулих часів до мовно-культурних умов теперішнього. Здійснити таке "дешифрування" текстів здатен тільки фахівець.

"Наративістська філософія історії"" в котрий раз привернула увагу істориків до суб'єктивних моментів історіографічної твор­чості, до культурного середовища, в якому вона відбувається. Вона спонукала їх серйозно зайнятися вивченням свідомісних процесів.

Проте крайню релятивізацію історичного пізнання та істо­ричних знань не підтримали історики-практики (найбільших успі­хів наративісти досягли власне у дослідженнях історіографії), її розкритикували. Проти їхніх побудов виступило чимало відомих істориків, які заперечили "фіктивність" історичних знань, апелю­ючи до історичного факту як відображення минулої реальності (Е. Гобсбаум, Р. Шартьє, Д. Іґґерс, Р. Еванс, О. Ексле та інші). "Постмодерністський виклик" є своєчасним і гострим нагадуванням історикам про відповідальність своєї праці, а не скасуванням історичної науки як такої.