22. Національний та цивілізаційний взірці історичного синтезу

Однією з непростих проб­лем сучасної світової історіографії є історичний синтез. Синтез, зокрема його версії національної або світової історії, відіграв і продовжує відігравати важливу соціальну функцію у формуванні історичної і суспільної свідомості спільнот. Національні та всесвіт­ні історії, що з'явилися у ХІХ-ХХ ст., мали завданням легітимі­зувати нації чи держави, універсальний поступ людства, певну культуру чи цивілізацію. У другій половині XX ст. фахове історич­не середовище піддало гострій критиці історичні синтези як такі, що засновані на «метанарративах» - доктринах і теоріях, у підставах яких лежить певна провідна ідея — нації, держави, партії, поступу тощо, котра, у підсумку, спотворює минуле, породжує міфи і сте­реотипи, зверхність одних культур і цінностей над іншими.

У 1990-ті роки західні наукові центри провели декілька між­народних форумів, на яких розглядали питання створення й до­цільності створення історичних синтезів з всесвітньої історії. На них відзначалося, що спроба типологізації суспільного розвитку, без якої неможливо презентувати глобальну історію, неуникненно провадитиме до втрати багатьох суттєвих рис та явищ і, у підсумку, до нівеляції та "зникнення" реального минулого. Постмодерністська візія, що нині впливає на свідомість дослідників, змушує швидше деконструювати минуле на фрагменти суб'єктивних візій в межах певних світоглядів і культурних полів. Це не скасовує спроб знайти "спільний знаменник" для створення глобальних, регіональ­них чи національних синтезів минулого. Але такий синтез немину­че буде вибірковим і спотворюватиме реальну культурно-свідомісну багатоманітність бачення минулого.

На думку знаних сучасних істориків, "глобальна історія" сьогодні бачиться швидше як культурно-антропологічна і компа­ративістська. У ній увага зосереджується на окремих глобальних процесах - поширенні й сприйнятті ідей, ціннісних орієнтацій, культурних здобутків, подоланні глобальних загроз для людства тощо. Прикладом може бути праця британського історика Нормана Дейвіса "Європа: історія" (1996). Натомість під питання поставлені філософсько-історичні доктрини, котрі шукають сенс або спряму­вання історичного процесу; вони суперечать плюралізму людських прагнень. Історія перестала асоціюватися із закономірною послі­довністю природничих явищ, перемістившись у сферу людської думки з її, насамперед, багатоманітними культурними вимірами. Це дає змогу сподіватися на відтворення істориками її минулих станів без особливої надії на зведення до єдиного знаменника.

22. Сучасні підходи до історичного синтезу у західній історіографії («метанарративи»)

Єдиним способом історичного синтезування в сучасних умовах стану історичної думки залиша­ється соціально-культурна історія, в якій еволюцію суспільних структур розглядають через еволюцію окремих процесів - еконо­міки, політики, культури. У центрі цих процесів перебуває фено­мен культури, яка є містилищем і людських мрій, і людських дій.

Сучасні західні синтези світової історії багато в чому ґрун­туються на соціально-культурній історії взірця Школи "Анналів" (наприклад, колективна робота американських істориків М. Чамберса, Р. Крю, Д. Герліхи, Т. Рабба, Ь Волоха "Західний досвід", 1995 або посібник П. Стернса "Світова історія: зразок змін і конти- нуітету", 1995). Інші автори намагаються урізноманітнити картину цивілізаційних змін, запроваджуючи до тексту виникнення та особливості еволюції різних культурних систем та їх взаємодію між собою, з якої виростає сучасний глобалізований взаємозалеж­ний світ (Ф. Ральф, Р. Лернер, С. Мічем, А. Вуд, Р. Халл, Е. Берне "Світові цивілізації, їх історія та культура", 1997). Ще інші автори підходять до синтезу з традиційних позицій соціально-політичної історії (Р. Гофф, В. Мосс, Я. Террі, Ю. Г. Апшур "Двадцяте століт­тя: коротка глобальна історія", 1998).

Свій варіант "розпорошеного" синтезу пропонують історики Колумбійського університету (США) в праці під редакцією Р. Булліта "Історія XX століття" (1998). Редактор і автори обрали шлях перегляду основних змін, які відбулися у всіх головних сферах людського життя на планеті й відобразилися на свідомості людей та їхніх діях. Вони зважають на те, що історія як індивідуальний і колективний досвід не може бути стабільною і незмінною.

У середині 1990-х років було запропоновано нові варіанти ін­тегрування мікро- і макропідходів, які умовно називають "роман­ським" (франко-італійським), "англосаксонським" і "німецьким".

РОМАНСЬКИЙ - Співробітництво представників італійської школи мікро-історії і французьких істориків, що гуртуються навколо часопису "Аннали", спричинило появу парадигми "іншої соціальної історії". Її принципові засади відобразилися в колективних працях під керівництвом Бернара Лепеті і Жака Ревеля "Форми досвіду: інша соціальна історія" (1995) та "Ігри з масштабами: від мікроаналізу до досвіду" (1996). Обидві праці продемонстрували зміщення дослідницього інтересу в бік вивчення мотивацій і стратегій інди­відуальної та колективної поведінки.

АНГЛОСАКСОНСЬКИЙ - "Англосаксонський варіант" історичного синтезу ґрунтується на теорії структурації англійського соціолога Ентоні Ґідденса. Ця теорія стверджує, що соціальні структури (інституції) формуються в процесі суспільної практики, задаючи, тим самим, певні правила взаємодії людей, їхні ролі, відносини і значення, котрі або сприй­маються, або змінюються наступними поколіннями.

НІМЕЦЬКИЙ - "Німецький варіант" синтезуючого підходу в історії запро­понував Мартін Дінґес в програмі "культурної історії повсякден­ності". На його думку, культура є посередником, що зазнає впливу з боку всіх інших сфер життя (економічної, соціальної, політичної, релігійної тощо), і тому історична антропологія у поєднанні з соціальною історією дає змогу сформувати теорію "стилів поведін­ки". Останні подають як моделі способу життя, що залежать від ре­сурсів (матеріальних і культурних), типу сім'ї і господарства, ціннісних установок.