3. Інтелектуальний зворот середини хх ст. Та реакція західної історіографії.

Після Другої світової війни історична думка та історіографія зазнавали постійного впливу і тиску як збоку суспільно-політичної ситуації в світі, так й інтелектуальних пошуків. Еволюцію історіографії в розвинутих країнах можна поділити на два етапи:

1 – 50-60-ті роки ХХ ст., коли під впливом НТР проявляються наміри «сцієнтизації» (онаучнення) історії. Залишається актуальною «соціальна історія» з її посиленою увагою до вивчення суспільних структур і процесів; таке дослідження вимагало застосування універсальних або спеціальних теорій до пояснення структурних змін. Популярністю користувалася марксистська історико-соціологічна модель. Виникнення та поширення теорії «модернізації». Ідеологічне підґрунтя цієї теорії, що зводилась до єдиного вірного шляху капіталістичного розвитку, знайшла логічне завершення в праці амер. політолога Ф. Фукуями «Кінець історії і остання людина» (1992), де ідеали лібералізму представлені як мета і зміст історичного розвитку людства. Ще у 60-ті роки С. Гантінгтон розділив соціально-економічні й політичні процеси, котрі можуть провадити до поступу, інші – до занепаду і навпаки («Політичний порядок у суспільствах, що змінюються», 1968). «Глобальна» і «структурна» історія Школи «Анналів», зокрема її друге покоління. Цей підхід зосереджував увагу дослідників на окремих соціальних структурах, які випадали із загального цілого.

2 – остання третина ХХ – початок ХХІ ст., позначений реакцією істориків на посталі виклики. Спостерігалося подрібнення об’єкта дослідження, поступова відмова від пошуку соціальних закономірностей і надання переваги фрагментованому опису окремих явищ, осіб і подій з особливою увагою до їх переломлення в індивідуальній і колективній свідомості. Перенесення уваги дослідників із зовнішніх соціальних структур на внутрішні – свідомісні. «Героями» стають прості люди. Історичне знання стає більш оберненим до людини та людських спільнот, натомість соціальні процеси переходять на другий план. Причини занепаду інтегрального соціального погляду на історичне минуле: а) реакція фахових істориків на критику і звинувачення з боку філософів та теоретиків історії в протягуванні до історичних знань ідеологічних і політичних ідей, описовості і малій доказовості історичних пояс­нень. У 50-ті роки на За­ході з'явилися друком полемічні праці Р. Д. Коллінґвуда ("Ідея істо­рії", 1946), Д. Реніра ("Історія, її цілі та метод", 1950), І. Берліна ("Чи природнича наука історія?", 1960) та інших теоретиків історії, які наголошували на суб'єктивності всіх етапів історичного пізнання. Інші автори, спираючись на досвід використання історич­них знань у тоталітарних суспільствах, відзначали підпорядкування історії ідеологічним і політичним замовленням. б) дезінтеграції історіографії, зрештою по­в'язаною з першою, було прагнення фахового історичного середо­вища зберегти авторитет історичної науки, підвищити рівень її доказовості. Підставою для реалізації цього наміру послугували два здобутки тогочасної науки — структурний метод вивчення сус­пільних явищ і "квантитативна революція.