2.1.7. Мотивація як функція управління військовою організацією
Командир знайшов удале рішення складної управлінської проблеми, розробив план його реалізації, має необхідні ресурси, перед усіма підлеглими поставив конкретні завдання. Здавалося б, успіх справи забезпечений і залишається тільки очікувати результатів запланованих заходів. Однак вони чомусь не поспішають проявити себе та й підлеглі не відчувають особливого захвату від впроваджуваних нововведень. Так у чому ж справа? Відповідь проста й давно відома: для успішного виконання управлінського рішення необхідно включити механізм мотивації.
Мотивація як функція військового управління являє собою процес спонукання себе й підлеглих до діяльності для досягнення особистих цілей або цілей військової організації. Завдання командирів – визначити дійсні спонукання підлеглих для дій з максимальною віддачею й забезпечити умови для реалізації потенціалу підлеглих.
2.1.7.1. Визначення, сутність і модель мотивації
Люди працюють, врешті-решт, для того, щоб задовольнити свої потреби.
Потреба – це усвідомлення відсутності чого-небудь або нестаток у чому-небудь, що викликає у людини стан дискомфорту або спонукання до дії. Потреби неможливо безпосередньо спостерігати або вимірювати. Про їх існування можна судити лише з поведінки підлеглих.
Однак наявності одних потреб ще недостатньо, щоб людина проявляла свою активність. Крім них активну діяльність людей зумовлюють мотиви й стимули.
Мотив ‑ це усвідомлені або неусвідомлені внутрішні спонукання до дій, спрямованих на задоволення потреб. Потреба людини зазвичай визначається не одним мотивом, а їх сукупністю. Співвідношення різних мотивів, що впливають на поведінку людини, утворює її індивідуальну мотиваційну структуру. Ця структура зумовлюється рівнем добробуту, соціальним статусом, кваліфікацією, цінностями тощо. Така структура досить стабільна, але піддається цілеспрямованому формуванню, наприклад, у процесі виховання.
Для успішного керівництва підлеглими командир повинен хоча б у загальному вигляді уявити, чого хочуть і чого не хочуть, до чого прагнуть його підлеглі. Виходячи із цього, він або змінює мотиваційну структуру їх поведінки, розвиваючи бажані мотиви чи послабляючи небажані, або здійснює прямий вплив на поведінку, тобто здійснюючи мотивацію.
Мотивація ‑ це процес впливу на людину з метою спонукання її до певних дій. Мотивація становить серцевину й основу управління людиною. Ефективність управління дуже залежить від того, наскільки успішно здійснюється процес мотивації. Мотивація людей здійснюється шляхом використання різних прийомів і способів (мотиваторів) впливу на людину. Мотиваторами слугують різні типи «заохочення - не заохочення», «покарання - не покарання», «примусу-не примусу». При цьому мотиватор як спосіб впливу може бути застосований до людини до початку й після вчинення дії. Ступінь впливу на людину того самого мотиватора може бути різним, залежно від того, коли відбулося його застосування.
Стимули – блага, за допомогою яких людина може задовольнити свої потреби. Стимули діють не самі по собі, а попередньо піддаються свідомій оцінці (вони можуть інакше вплинути на поведінку, якщо будуть потребувати нереальних дій). Добитися від підлеглих бажаної поведінки можна двома шляхами: обрати людину із певним рівнем внутрішніх настанов або скористатися мотивацією за допомогою стимулів. Процес використання різних стимулів для мотивації людей називається процесом стимулювання.
За змістом стимули бувають економічними й неекономічними. Економічні стимули можуть бути прямими (грошовий дохід) або непрямими, що полегшують одержання прямих (наприклад, вільний час, що дозволяє заробити в іншому місці). У той же час можливості економічних стимулів обмежені, тому принцип максимізації власної вигоди не можна абсолютизувати. Йому протистоять:
прагнення до благодійності;
байдужність щодо матеріальних благ, зокрема, до грошей (сама багата людина у світі Б. Гейтс чи не все життя ходить в одному піджаці);
ефект насичення потреб (навіть престижні блага мотивують до певних меж, а потім приїдаються).
Неекономічні стимули поділяються на організаційні (створення сприятливих умов праці, здоровий клімат у колективі, високі цілі та ін., наприклад, для військовослужбовців високі цілі – чесне служіння й захист Батьківщини) і моральні (нагородження преміями, подарунками, вираження публічної або особистої подяки).
Таким чином, для військової організації під мотивацією розуміється процес, при якому командир спонукує підлеглих до виконання завдання для досягнення цілей військової організації (можна додати , що цей процес також спонукання себе до діяльності для досягнення особистих цілей).
Модель мотивації. Процес мотивації через потреби включає (рис.2.14):
1) установлення незадоволених потреб і формування цілей, спрямованих на задоволення потреб;
2) спонукання до дій (мотив);
3) визначення дій, необхідних для задоволення потреб, і їх здійснення;
4) перевірка: ціль досягнута?: "Так" – припинення виконання завдання, "Ні" – визначення результату задоволення потреб. При неповному задоволенні процес повторюється доти, поки ціль не буде досягнута. На практиці цей процес протікає набагато складніше внаслідок впливу особистісних якостей індивіда: для одного труднощі, що виникли, стають непереборними, інший одержує від цього додатковий заряд життєвих сил і досягає поставленої мети.
Існує багато підходів до мотивації починаючи з примусу і закінчуючи сучасними підходами.
Прихильники політики «батога й пряника» дотримуються думки про те, що людина за своєю природою ледача, хитра, егоїстична, прагне менше дати й більше взяти; отже, необхідно постійно примушувати її до праці й систематично заохочувати за досягнення високих результатів.
Сучасні підходи спираються на теорії мотивації, які поділяються на дві групи: змістовні й процесуальні. Змістовні теорії ґрунтуються на ідентифікації тих внутрішніх потреб, які змушують людей діяти так, а не інакше. Процесуальні ґрунтуються в першу чергу на тому, як поводиться людина з урахуванням її сприйняття й пізнання.
До змістовних теорій мотивації належать: теорія ієрархічних потреб А.Маслоу, теорія К.Альдерфера, теорія придбаних потреб Д. Мак-Клелланда, теорія двох факторів Ф. Герцберга.
До процесуальних теорій відносять: теорію очікувань В.Врума, теорію справедливості (рівності) С. Адамса, модель Портеру – Лоуера та ін.