1.2.3.3. Принципи військового управління

й особисті якості Георгія Жукова

Георгій Костянтинович Жуков (1896-1974) – Маршал Радянського Союзу, Чотири рази Герой Радянського Союзу.

Із серпня 1942 р. – перший заступник наркома оборони й заступник Верховного Головнокомандуючого. 8 травня 1945 р. від імені Верховного Головнокомандування прийняв капітуляцію фашистської Німеччини. Після війни Сталін І. В. злякався звеличування Жукова й призначав його командувати другорядними військовими округами (Одеським, Уральським). Після смерті Сталіна (1953 – 1957 рр.) він – перший заступник міністра оборони й міністр оборони СРСР. Тепер злякалося підвищення його авторитету серед радянського народу й у Збройних Силах СРСР керівництво Центрального комітету КПРС, на чолі із Хрущовим Н. С., і Головного політичного управління армії. Була сфабрикована, так звана «справа» Жукова, і його відправили на пенсію. Майже всі великі полководці безславно закінчують свою кар’єру й життя [див. 55, с. 399 – 522].

Георгій Переможець ‑ так називали в нашому народі Георгія Жукова. І співвітчизники, і вороги з його постаттю пов’язували перемоги Радянської армії.

Думка військових фахівців про Жукова

Великим полководцем його вважало багато військових фахівців. В XX столітті не було військового начальника, рівного Жукову.

Великий американський публіцист Гаррисон Є. Солсбері у книзі «Великі битви маршала Жукова» відзначав: «Коли історія завершить свій болісний процес оцінки, коли відсіються зерна дійсних досягнень від плевелів популярності, тоді над усіма іншими військовими начальниками засяє ім’я цієї суворої, рішучої людини, полководця полководців у веденні війни масовими арміями двадцятого століття. Він змінював хід битв проти нацистів, проти Гітлера багато разів».

Американський військовий історик Мартін Кайден у книзі «Тигри горять» ( 1974 р.) пояснював своїм співвітчизникам: «Він завдав німцям більше втрат, чим будь-який інший воєначальник або група їх у Другій світовій війні.

Принципи військового управлінського мистецтва Жукова

З аналізу робіт [15; 33, с. 40 – 43; 55] можна сформулювати наступні принципи управлінського мистецтва Жукова Г.К.:

1. Ставив перед собою високі й шляхетні цілі: служіння Батьківщині, своєму народу, і присвятив досягненню цих великих цілей усе своє життя

2. Моделював поведінку супротивника, ретельно й всебічно готував операції.

3. Досягав поставлених цілей у самих складних умовах.

4. Застосовував різноманітні тактичні способи й засоби в періоди підготовки й ведення операцій.

5. Навчав війська тому, що необхідно на війні.

6. Суворо вимагав від підлеглих.

7. Застосовував авторитарний стиль керування.

8. Додержувався основного принципу військового управління – прийняття рішення, організація й контроль за його виконанням.

9. Застосовував тільки офіційні взаємини з підлеглими. Жуков не любив людей, що намагалися ухилитися від відповідальності, сховатися за непрямими міркуваннями.

Озираючись на шлях, що пройдено, і працюючи над мемуарами в роки після другого падіння з Олімпу влади в 1957 р., Жуков зізнався, що, можливо, він був надмірно суворий стосовно своїх підлеглих.

10. Одноосібне прийняття рішення.

11. Розумів тільки єдиновладдя й беззастережне підпорядкування. Ставши міністром оборони, багато рішень Жуков приймав одноосібно, не знаходячи після смерті Сталіна гідного, з ким можна обговорювати проекти рішень: усіх вищих воєначальників він навчав у роки війни, так що вважав їх невартими, щоб радитися з ними.

12. Вимагав ретельності.

Особисті управлінські якості Жукова

1. Самовладання і звичка у разі небезпеки вести гру на загострення

За весь несприятливий час Сталін ніде не сказав про Жукова жодного поганого слова. І Жуков, звичайно, був вдячний йому за таку об’єктивність».

Не виявлене висловлювань Жукова, які можна було б розцінити як критику керівництва Сталіна у військові роки. Зате є таке: «Я визнаю величезні заслуги Сталіна як Верховного Головнокомандувача».

2. Надмірна суворість і жорстокість.

3. Несправедливе ставлення до підлеглих у періоди гніву.

Якщо вибухи гніву Жукова можна якось зрозуміти в обстановці найжорстокіших боїв, то не можна знайти виправдання тому, як він обійшовся під час перебування міністром оборони з адміралом Кузнєцовим та іншими командувачами.

Під час інспекторських оглядів на Балтійськом і Північному флотах міністр особисто зняв і звільнив зі служби 273 офіцери. Немає нічого дивного в тому, що на флоті Жукова «скоріше боялися, ніж поважали».

У Головнокомандувача ВМС Кузнєцова у травні 1955 р. трапився серцевий напад, і він звернувся із проханням звільнити його із займаної посади. Жуков залишив прохання без наслідків. На біду Кузнєцова, наприкінці року лінкор «Новоросійськ» підірвався на міні в крихітній бухті в Севастополі. Незважаючи на те, що Кузнєцов уже тривалий час не командував флотом (через хворобу), його було понижено на два ранги, до звання віце-адмірала, і звільнено у відставку. Йому минув п’ятдесят один рік. 15 лютого 1956 р. його викликали до кабінету Жукова, який у надто грубій формі оголосив про звільнення з армії без права на відновлення. Офіційної церемонії не було. Представник Головного управління кадрів привіз відповідні документи на квартиру Кузнєцова. Колишній головком затверджував, що йому так і не показали доповідних, що стали підставою для його передчасної відставки й пониження на посаді. Жуков зіграв вирішальну й ледь чи шляхетну роль у розправі з Кузнєцовим.

4. Несправедливе ставлення до підлеглих у приступах люті. Про цю якість Жукова свідчить Рокоссовський К.К., який з 1924 р. був начальником Жукова, а після свого звільнення з-під арешту — його підлеглим.

Командний стиль Жукова настільки запам’ятався Рокоссовському, що майже через двадцять чотири роки, на зйомках епізоду документального фільму про битву за Москву, про бої на березі каналу Москва — Волга, він відволікся від тексту сценарію й торкнувся «невартих» і «грубих» методів, до яких Жуков вдавався під час цієї битви.

5. Залізна воля.