1.1.3.2. Вимоги, які ставляться до структур управління
військовою організацією
До структур управління військовою організацією ставляться наступні вимоги:
1) структура повинна бути керованою, тобто містити мінімальну кількість рівнів управління, щоб команди з вищого рівня доходили до виконавця й виконувалися ними, не втративши актуальності;
2) структура має бути динамічною, тобто здатною реагувати на зміни зовнішнього й внутрішнього середовища, перебудовуватися відповідно до змін обстановки, зберігаючи своє призначення;
3) структура повинна бути “чутливою” і мати зворотний зв’язок, тобто рівні її управління мають чітко сприймати команди, не допускаючи їх перекручення, бути здатними виконувати ці команди й передавати інформацію на вищі рівні про виконання команд;
4) структура мусить бути “чутливою” не тільки до проходження команд, й взаємодії рівнів, тобто будь-яка зміна в діяльності якогось рівня управління впливає на стан всього об’єкта управління; а також забезпечувати взаємодію із сусідами;
5) командири (начальники) всіх рівнів структури мають бути реально дієздатними й активно впливати на досягнення цілей управління;
6) структура повинна мати “дублювання влади”, тобто бути здатною вирішувати завдання при тимчасовому виході з строю її командира (відпустка, хвороба, несподіване відрядження, смерть) без залучення додаткових осіб до управління. Обов’язки командира автоматично повинна прийняти інша особа, що іноді навіть не є офіційним заступником цього командира. Особливо це стосується військових структур управління;
7) структура повинна бути економічною, тобто забезпечувати мінімум витрат ресурсів на управління в порівнянні з отриманим ефектом від реалізації управлінського рішення.
1.1.3.3. Формування структур військової організації. Норма керованості.
Рівні управління й розподіл командирів по них
При формуванні організаційних і управлінських структур важливо спочатку визначити норму керованості, кількість рівнів управління й розподіл командирів, а потім приступити до формування структури.
Норма керованості. Найважливішим чинником структури військової організації є дотримання норми керованості.
Норма керованості ‑ кількість осіб, підпорядкованих одному командирові. Зайва кількість підлеглих веде до зростання управлінських обов’язків, ускладнює оперативність і якісний аналіз прийнятих рішень. Уведення норми керованості створює наукову базу для планування чисельності, корегує напруженість праці, підвищує ефективність управління.
Виникає питання, скільки потрібно командирові підлеглих, щоб ефективно управляти військовою організацією, яка норма керованості?
У практичній діяльності число підлеглих мінливе.
Звичайна норма керованості коливається від 3 до 7 безпосередньо підлеглих командирові військовослужбовців. Наполеон Бонапарт в основу структури своєї армії заклав принцип трійки (3 взводи – рота, 3 роти – батальйон, 3 батальйони – полк). Радянська армія тривалий час будувалася також за потрійною структурною формулою.
Дослідження останніх років показали, що на вищому рівні управління кожен командир (начальник) у безпосередньому підпорядкуванні повинен мати від 4 до 10 осіб, на низовому рівні – від 15 до 48. Також є інші дані для вищого рівня управління. Уважається, що на цьому рівні число підлеглих в одного командир (начальник) а відповідає "закону 7 ± 2", тобто не менш п’яти й не більш дев’яти. Кожна військова організація повинна вибирати норму керованості для найбільш ефективного виконання поставлених завдань.
Якщо кожному командиру (начальнику) підкоряється мало військовослужбовців, тобто норма керованості вузька, можна говорити про високу (вертикальну) структуру організації (рис.1.5).
Рис. 1.5 Висока (вертикальна) організаційна структура
Якщо одному командирові підпорядкована досить велика кількість військовослужбовців, то говорять про широку норму керованості, яка дає в результаті плоску (горизонтальну) структуру організації (рис.1.6).
Рис. 1.6 Плоска (горизонтальна) організаційна структура
До 50-х років ХХ століття військові організації мали переважно високі структури, тому що для управління ними застосовувалися ручні методи, а з 50-х стали надходити на озброєння автоматизовані системи управління (АСУ), що в багаторівневих (високих) структурах потребувало більших економічних витрат, та призводило до запізнювання інформації щодо для прийняття рішення. Економічні витрати на управління збільшилися через те, що на кожному рівні необхідно було мати АСУ. Причому на кожному рівні керування була спеціальна АСУ (для цього рівня). Тому у військових організаціях з АСУ довелося переходити до плоских (горизонтальних) структур, що дозволило зменшити запізнювання інформації, економічні витрати й кількість рівнів (типів) АСУ.
Рівні керування. У результаті вертикального поділу праці у військовій організації виникають три рівні управління: нижчий, середній і вищий (рис. 1.7)
Фактичне число рівнів у військових організаціях характеризується більшою різноманітністю й коливається від одного в малих й до трьох у великих військових організаціях. Іноді у великих військових організаціях середній рівень ділиться на підрівні, яких може бути від двох до семи.
У результаті горизонтального поділу праці на кожному рівні відбувається розподіл за сферами діяльності (функціями управління): військові кадри, штаби, служби озброєння, служби тилу й фінансова служба.
Розподіл командирів по рівнях управління (рис. 1.7). Командири нижчого рівня – це молодші командири, що перебувають безпосередньо над рядовим складом (не управлінцями). Рівню керування відповідають конкретні посади.
Типовою назвою посади на даному рівні є командир взводу, начальник відділення, начальник лабораторії, начальник групи - це організатори певних видів робіт і операцій. Наприклад, командир взводу відправляє на полігон двох військовослужбовців копати траншею для метання гранат. При цьому він призначає старшого. Цей старший буде начальником стосовно другого. У цьому випадку мова йде про виконання певного виду робіт, коли не створюється постійний структурний підрозділ (взвод або група).
Командири середнього рівня координують і контролюють роботу командирів нижчого рівня. В основному командири середнього рівня є буфером між командирами вищого й нижчого рівнів. Командири середнього рівня як соціальна група зазнають особливо сильного впливу різних змін технологічного характеру при виконанні поставлених завдань підрозділам.
Наприклад, з появою персональних комп’ютерів деякі функції командирів середнього рівня змінилися або ліквідовані через те, що командири вищого рівня мають можливість одержувати інформацію безпосередньо за своїм робочим столом прямо з першоджерела (командирів нижчого рівня), замість того, щоб піддавати її фільтрації в ланці командирів середнього рівня.
Це привело до скорочення числа командирів середнього рівня у військових організаціях, особливо тих, які на озброєння стали одержувати автоматизовані системи управління.
Типовою назвою посади на даному рівні є командир роти, батальйону, начальник кафедри, начальник відділу тощо.
Командири вищого рівня – це командир (начальник) військової організації (командир полку, начальник навчального закладу, організації та ін.), а також його заступники. Навіть у найбільших військових організаціях командирів вищого рівня всього кілька людей, це сама нечисленна група.
Командири вищого рівня відповідають за прийняття найважливіших рішень для військової організації в цілому або для основної частини підрозділів.
Сильні командири вищого рівня накладають відбиток своєї особистості на всю військову організацію. До таких сильних військових особистостей, яких знають в усьому світі, належать: Олександр Македонський, Петро Великий, А. Суворов, М. Кутузов, Наполеон, Б. Хмельницький, Г. Жуков, І. Сталін і інші командири вищого рівня, які цінуються дуже високо.
Вибір структури військової організації в цілому майже завжди робиться командуванням вищого рівня керування. Командири низового й середнього рівнів управління лише допомагають, представляючи необхідну інформацію, а в великих військових організаціях навіть пропонуючи структуру підлеглих їм підрозділів, відповідну до структури військової організації, обраної вищим командуванням.
У широкому розумінні завдання командира в цьому випадку полягає в тому, щоб обрати ту структуру, яка найкраще відповідає цілям і завданням організації, а також зовнішнім і внутрішнім чинникам, що впливають на неї. Найкраща структура – це та, яка щонайкраще дозволяє військовій організації ефективно взаємодіяти із зовнішнім середовищем, продуктивно й доцільно розподіляти й спрямовувати зусилля своїх підлеглих і, таким чином, досягати своїх цілей з високою ефективністю.
Оскільки ціль структури полягає в тому, щоб забезпечити досягнення завдань, які стоять перед організацією, формування структури має базуватися на стратегічних, тактичних і оперативних планах. Структура військової організації повинна бути такою, щоб забезпечити реалізацію її стратегій і планів. Оскільки із часом стратегії й відповідні їм плани змінюються, то можуть знадобитися зміни в організаційних структурах.
Послідовність формування структур схожа на послідовність елементів процесу планування. Спочатку командування має здійснити поділ військової організації на широкі сфери діяльності, потім поставити конкретні завдання, подібно тому, як при плануванні спочатку формуються спільні завдання, а вже потім скласти конкретні правила.
Таким чином, послідовність дій при формуванні структур наступна:
Здійснюється розподіл організації по горизонталі на широкі блоки, відповідно до найважливіших напрямків діяльності з реалізації стратегій і планів. Вирішується, які види діяльності повинні виконуватися лінійними підрозділами, а які штабними.
Установлюється співвідношення повноважень різних посад. При цьому командування встановлює ланцюг, якщо необхідно, робить подальший розподіл на більш дрібні організаційні підрозділи, щоб ефективніше використовувати спеціалізацію й норму керованості (уникнути перевантаження командирів).
Визначаються посадові обов’язки як сукупність установлених завдань і функцій, виконання їх доручається конкретним особам. У військових організаціях, діяльність яких значною мірою пов’язана з технологією, командування розробляє більш конкретні завдання й закріплює їх за безпосередніми виконавцями, які й відповідають за їх задовільне виконання.
Важливо зрозуміти, що структура, яка з’явилася в підсумку розробки, – це не застигла форма, подібно каркасу будинку. Оскільки структури ґрунтуються на планах, то істотні зміни в планах можуть зумовити відповідні зміни й у структурі. У діючих військових організаціях до процесу зміни структури слід ставитися як до реорганізації, тому що цей процес, як і всі функції організації, нескінченний. Більшою мірою процес зміни структури властивий науковим, проектним і освітнім військовим організаціям. Нині в умовах ринкової економіки військові організації, що успішно функціонують, регулярно оцінюють ступінь адекватності своїх структур і змінюють їх так, як цього вимагають зовнішні умови. Вимоги зовнішнього середовища, у свою чергу, визначаються в ході планування й контролю.
Формування організаційних структур підрозділів військової організації наведене в роботах [32, с.30 – 32; 34, с. 4 – 8].