2. Фінансова система та основні засади фінансової політики в Україні

Фінансова система притаманна кожній державі незалежно від рівня економічного розвитку і є відображенням форм і методів конкретного використання фінансових важелів в національній економіці.

Фінансова система - сукупність взаємопов’язаних сфер і ланок фінан­сових відносин, які відображають специфічні форми й методи обміну, розподілу і перерозподілу ВВП, а також система фінансових органів та інститутів.

Основними принципами її побудови:

- єдність усіх ланок. Зумовлюється єдиною економічною і політичною сис­темою країни та єдиною фінансовою політикою, втілюваною через фінансову систему;

- функціональне призначення ланок. Кожна з ланок вирішує певні завдання своїми специфічними методами через відповідні органи управління.

Сьогодні у світі нараховують понад 20 моделей фінансових систем окремих держав., які відрізняються за своєю структурою, але їм притаманна спільна ознака - сукупність фондів грошових ресурсів, методи мобілізації та напрями використання яких неоднакові, проте вони тісно пов’язані між собою, мають прямий і зворотний вплив на економічні та соці­альні процеси у суспільстві.

Фінансова система має створити належні передумови та можливості забезпечення первинного розподілу вартості створеного у суспільстві ВВП на основі відповідності доходів кожного суб’єкта, його внеску у стрення національного продукту, а також здійснення перерозподілу. Загалом фінансова система виконує такі функції:

• забезпечення мобілізації та оптимального розміщення фінансових ресурсів у часі й просторі;

• формування інформаційної підтримки, системи форм і методів, інструментів та важелів фінансового впливу на темпи й пропорції соціально-економічного розвитку та мінімально можливого ризику;

• своєчасне здійснення справедливого перерозподілу доходів з метою усунення дисбалансів, викликаних недоліками ринкових механізмів, формування та використання грошових фондів цільового призначення.

За класифікаційними ознаками розрізняють такі типи фінансових систем:

За територіальною ознакою:

• національна, яка функціонує у межах країни;

• регіональна, яка функціонує у межах регіону чи групи країн;

• світова - система міжнародних фінансових відносин.

За видами економічних систем:

• ринкова фінансова система;

• фінансова система країн, що розвиваються;

• фінансова система країн з перехідною економікою;

• фінансова система країн з командно-адміністративною економікою (рис. 1).

Рис. 1. Типи фінансової системи

Розглянуті типи фінансової системи функціонально різні, але в сукупності характеризують всебічно фінансову систему, різновиди взаємо­пов’язаних сфер і ланок фінансових відносин.

Основними складовими ланками фінансової системи України є: державні фінанси, фінанси суб’єктів господарювання, фінансовий ринок, страху­вання, фінанси домогосподарств, міжнародні фінанси (рис. 2.). Кожна із цих ланок характери­зується специфічними рисами і має певне функціональне призначення.

Провідне місце у фінансовій системі як за обсягом ресурсів, так і за роллю у суспільстві посідають державні фінанси, які відображають розгалужену систему фінансових відносин між державою, юридичними та фізичними особами з приводу формування і використання грошових доходів і фінансових ресурсів дер­жави та щбдо управління і розпорядження державною власністю. Основними ланками державних фінансів є:

• державний та місцеві бюджети;

• державні цільові фонди призначені для фінансування певних потреб і видатків держави, які мають особливе місце для економічного і соціального розвитку держави. Специфіка цільових фондів полягає у їх цільовому призначенні та чітко визначених джерелах формування. Державні цільові фонди є бюджетні, які включаються до складу відповідного бюджету, та позабюджетні, які не включаються до бюджету і є самостійними фондами. До складу держав­ного бюджету входять такі цільові фонди, як Фонд охорони навколишнього природного середовища, Фонд соціального захисту інвалідів, Фонд розвитку виноградарства, садівництва і хмелярства. До поза­бюджетних фондів відносяться Пенсійний фонд, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою пра­цездатності, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхуван­ня на випадок безробіття, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві;

• державний кредит - сукупність економічних відносин, при яких держава виступає позичальником, а кредиторами - юридичні й фізичні особи даної та інших країн, уряди інших країн, міжнародні організації та фінансові інститути. Тривалий час в Україні були відсутні будь-які нормативно-правові документи, що визначили б принаймні базові принципи та напрями боргової політики уряду. Фактично на законодавчому рівні існувало лише граничне обмеження державного боргу в розмірі 60 % до ВВП, тоді як такі важливі складові державної боргової політики, як механізми залучення коштів, пріоритетність джерел та інструментів боргових залучень, а також напрями їх використання залишаються поза сферою регулювання законодавства. Лише негативні наслідки боргової політики уряду в 2008–2010 рр. змусили владу зробити перші кроки в питанні врегулювання політики управління державним боргом. Зокрема, Постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2011 р. № 170 затверджено Середньострокову стратегію управління державним боргом на 2011–2013 роки:

Її цілями визначено:

• утримання обсягу державного боргу на економічно безпечному рівні – не вище, ніж у 2010 р.;

• своєчасне та у повному обсязі виконання зобов’язань за державним боргом;

• мінімізація вартості обслуговування державного боргу з урахуванням ризиків;

• здійснення державних запозичень на основі відповідних планів та обґрунтованих прогнозів потреби держави у фінансових ресурсах;

• забезпечення ефективного функціонування внутрішнього ринку державних цінних паперів і розширення доступу до міжнародного ринку капіталу;

• удосконалення нормативно-правової бази щодо управління державним боргом;

• забезпечення прозорості здійснення заходів та укладення правочинів з управління державним боргом;

• подальше формування іміджу України як надійного позичальника, що вчасно та в повному обсязі виконує свої боргові зобов’язання.

Пріоритетами боргової політики уряду на цей період будуть.

1. Зменшення боргового тиску на економіку.

2. Орієнтація на внутрішній борговий ринок.

3. Рефінансування державного боргу з метою „подовження” строків його погашення.

4. Перехід до боргових інструментів з фіксованою ставкою дохідності.

Базовою основою фінансової системи виступають фінанси суб’єктів госпо­дарювання, які відображають економічні відноси­ни, пов ’язані з рухом грошових потоків у відтворювальному процесі і ви­никають при формуванні, розподілі і використанні фінансових ресурсів на мікроекономічному рівні.

Сфера фінансів суб’єктів господарювання не поділяється на окремі ланки, проте розрізняють різновиди фінансових відносин. Фінанси суб’єктів виробни­чої сфери можуть поділятись залежно від форми власності (державні, акціо­нерні, колективні, приватні, спільні підприємства), від виду діяльності (підприємства промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства тощо). Фінанси суб’єктів сфери послуг поділяються на фінанси освіти, науки, охорони здоров’я, культури, оборони країни тощо. Характерною озна­кою підприємств сфери послуг є наявність поряд із власними фінансо­вими ресурсами бюджетного фінансування.

Фінанси суб’єктів господарювання пов’язані із функціонуванням інших ла­нок фінансової системи: державними фінансами, фінансовим ринком, міжна­родними фінансами, фінансами домогосподарств.

Фінансовий ринок - важлива забезпечуюча сфера, складова фінансової та економічної систем. Він є механізмом перерозподілу фінансових активів між окремами су’єктами підприємницької діяльності, державою і населен­ням. а також міжнародними фінансовими інститутами.

Фінансовий ринок виступає як:

- сполучна сфера, через яку здійснюється рух фінансових ресурсів;

- визначальний елемент ринкової економіки, без якого не може працювати весь механізм, оскільки все починається з фінансового забезпечення діяльності суб’єктів господарювання.

Суть відносин у сфері фінансового ринку полягає в купівлі-продажу фінан­сових ресурсів. Мета фінансового ринку - забезпечити грошовими коштами всю систему ринків. Фінансовий ринок складається з багатьох різних каналів, через які гроші переливаються від власників заощаджень до позичальників. Канали прямого фінансування - це канали, якими грошові кошти рухаються безпосередньо від власників до позичальників. Канали непрямого фінансуван­ня - це канали, якими грошові кошти рухаються від власників до позичаль­ників через фінансових посередників (банки, інвестиційні та страхові компанії, пенсійні фонди тощо).

Фінансовий ринок складається з таких сегментів (ринків): ринку цінних па­перів, ринку позикового капіталу, валютного ринку, ринку фінансових послуг та ринку золота й дорогоцінних металів. На кожному із названих сегментів здійс­нюються операції з купівлі-продажу специфічних товарів - фінансових ресурсів.

У соціально зорієнтованій економіці однією із важливих сфер фінансової системи є фінанси домогоснодарств, що відображають рівень життя та фінан­сового забезпечення населення. Будучи платниками податків та відрахувань до цільових державних фондів, отримувачем суспільних благ, а також дер­жавних допомог, населення стає повноправним учасником фінансових відно­син. Джерелами доходів населення є заробітна плата, пенсія, доходи від підприєм­ницької діяльності, доходи від власності, від операцій з цінними паперами, відсотки по депозитах тощо. Отримані доходи призначені на фінансування витрат на: харчування, одяг, оплату комунальних послуг, освіту, соціально- культурні потреби, заощадження тощо. Домогосподарства тісно пов’язані з іншими ланками фінансової системи: державними фінансами, фінансами суб’єктів господарювання, фінансовим ринком.

Страхування складає відокремлену ланку фінансової системи. Страхуван­ня розглядається як один із способів відшкодування за рахунок резервів збитків юридичних і фізичних осіб, спричинених несприятливими обставинами; відоб­ражає відносини з приводу формування і використання колективних страхо­вих фондів за рахунок страхових внесків. Страхування займає проміжне місце між фінансами суб’єктів господарювання та державними фінансами та здійснюється страховими компаніями, які є суб’єктами підприємництва.

Міжнародні фінанси є сукупністю економічних відносин, опосеред­кованих рухом валютно-фінансових потоків, що виникають у зв’язку з перерозподілом фінансових ресурсів і капіталу у системі світового гос­подарства. Зміст міжнародних фінансів конкретизовано на рис. 3.

Рис. 3. Зміст міжнародних фінансів

Міжнародні фінансові відносини характеризують грошові потоки між суб’єк­тами різних країн: між урядами, підприємствами, громадянами. Міжнародні фінансові організації вступають у фінансові взаємовідносини з урядами окре­мих країн з метою формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використовуються для фінансування цільових заходів, про­ектів, програм, на фінансову допомогу окремим країнам та утримання апара­ту цих організацій.

З метою інтеграції національної економіки України у світову фінансову систему Україна стала членом основних міжнародних фінансових інститутів - Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, СОТ та інтегрувалася у міжнародну платіжну систему.

Ефективне функціонування кожної із складових фінансової системи можли­ве за умов чіткого законодавчого врегулювання механізму їх взаємодії. Рух фінансових ресурсів між різними ланками фінансової системи має бути скоор­динованим через систему управління грошовими потоками, що забезпечуєть­ся фінансовим апаратом.

Правові норми, що регулюють фінансові відносини, визначені системою фінансового права, яка ґрунтується на конституції держави та законодавчих актах. У ст. 92 Конституції України визначено, що виключно законами України встановлюються державний бюджет України і бюджетна система; система оподаткування, податки і збори, які справляються на території України; заса­ди створення та функціонування фінансового, грошового, кредитного та інве­стиційного ринків; статус національної валюти та іноземних валют на тери­торії України; порядок утворення й погашення державного внутрішнього і зов­нішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів та їх видів. Бюджетним кодексом, законами України “Про Державний бюджет”, Податковим кодексом регулюються сфери бюджетних, податкових фінансо­вих відносин.

Від імені держави організаційну роботу з виконання чинного законодавства у сфері фінансів проводять фінансові органи. Систему фінансових органів очо­лює Міністерство фінансів, яке несе відповідальність за фінансовий стан у дер­жаві, розробку і реалізацію фінансової політики.

Фінансова система кожної країни є відокремленою системою з національ­ною специфікою. Адже суб’єкти підприємництва залучають ресурси не тільки в даній країні, а й за її межами, а також вступають у фінансові взаємовідносини з підприємствами, банками, страховими компаніями та іншими суб’єктами різних країн. У сфері державних фінансів теж можуть використовуватись зовнішні держави запозичення, надходити податки від зовнішньої торгівлі. Найбільш глобалізованим є фінансовий ринок. Комерційні банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні компанії вже давно набули ознак інтернаціональних інститутцій, здійснюючи свою діяльність не тільки за місцем розташування, а й виходячи з найбільш вигідного залучення і розміщення ресурсів у всьому світі.

Фінансова політика - це система заходів (законів, адміністративних рішень) у сфері фінансів з метою цілеспрямованого впливу держави на розвиток фінан­сово-кредитної системи та національної економіки загалом. Вона повинна сприяти насамперед формуванню максималь­но можливого обсягу фінансових ресурсів, як важливої ресурсної бази будь- яких економічних перетворень. Не менш важливим є забезпечення раціональ­ного розподілу фінансових ресурсів між галузями і сферами національної економіки, концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямах економічного та соціального розвитку. Фінансова політика є складовою частиною еко­номічної політики держави та відображає ступінь її участі в управлінні національною еконо­мікою.

Залежно від характеру заходів і часу, на які вони розраховані, розрізняють фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія — довготривалий курс фінансової політики, що відображає основні джерела формування і напрями використання фінан­сових ресурсів на тривалу перспективу. Прикладом стратегічних завдань і відповідно їх фінансового забезпечення є впровадження власної грошової одиниці, проведення приватизації, подолання інфляції та спаду виробництва.

Фінансова тактика - поточна політика, спрямована на вирішення зав­дань конкретного етапу розвитку суспільства, що випливають із роз­робленої фінансової стратегії. Вона включає конкретні методи і засоби досягнення поставленої мети. Прикладом фінансової тактики є вдосконалення системи оподаткування, надання пільг окремим платникам, введення єдиної тарифної сітки в оплаті праці тощо.

Фінансова політика держави відображає систему заходів щодо мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу та використання з метою цілеспрямованого соціального і економічного розвитку країни. У ній конкретизуються головні напрями розвитку національної економіки, соціально-правового забезпечення громадян, фінансової безпеки держави, визначається загальний обсяг фінансо­вих ресурсів, їх джерела та напрями використання, розробляється механізм регулювання та стимулювання соціально-економічних процесів фінансовими методами.

Головною метою фінансової політики держави є забезпечення стійкого зростання національної економіки, удосконалення її структури, поліпшення доб­робуту населення.

Завдання фінансової політики держави - забезпечити реалі­зацію державних програм відповідними фінансовими ресурсами.

Державна фінансова політика сприяє вирішенню наступних завдань:

- формування максимально можливого обсягу фінансових ресурсів за виз­наченими джерелами надходжень;

- забезпечення раціонального розподілу фінансових ресурсів між галузями і сферами національної економіки та регіонами;

- концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямах економіч­ного і соціального розвитку;

- створення ефективної системи управління фінансами держави та інших суб’єктів економічних відносин.

Фінансова політика держави своє практичне втілення знаходить у:

- фінансовому законодавстві;

- фінансовому механізмі, тобто системі форм і методів мобілізації і розпо­ділу фінансових ресурсів;

- структурі доходів і видатків бюджету держави.

Фінансова політика держави може мати різний характер, тобто бути:

- соціально орієнтованою, коли значна частка державних видатків припа­дає на фінансування соціальних заходів;

- антисоціальною, коли на соціальні цілі припадає незначна частка видатків держави;

- мілітаристською, коли значна частка державних видатків припадає на військові цілі;

- волюнтаристською, тобто відповідати або не відповідати об’єктивним фінансовим відносинам.

Складовими фінансової політики держави є:

Бюджетна політика - діяльність державних органів влади стосовно фор­мування, виконання і регулювання державного бюджету з метою забезпечен­ня соціально-економічного розвитку і стратегічних пріоритетів держави.

Податкова політика - діяльність держави у сфері встановлення, право­вого регламентування та організації справляння податків і податкових пла­тежів у централізовані грошові фонди держави.

Грошово-кредитна політика - комплекс дій і заходів держави у сфері гро­шового та кредитного ринків (емісійна, цінова, валютна, кредитна політика).

Митна політика, яка покликана захищати інтереси держави у сфері ско­рочення чи розширення експорту та імпорту, застосовуючи систему митних платежів або певний митний режим. Митна політика може бути у формі про­текціонізму або політики вільної торгівлі.

Боргова політика, яка передбачає систему дій та заходів щодо уникнен­ня або врегулювання боргових проблем держави, забезпечення її платоспро­можності, ефективне використання запозичень.

Інвестиційна політика – створення привабливого інвестиційного клімату для пожвавлення ділової активності, нарощування обсягів інвестицій в національну економіку.

Через фінансову систему за допомогою виваженої фінансової політики можна впливати на такі важливі процеси господарського життя в Україні як:

• встановлення оптимальних пропорцій розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту з метою забезпечення інтересів населення, підприємств і держави та підвищення конкурентоспроможності країни;

• досягнення ефективного використання існуючих економічних ресурсів на основі вибору раціональної структури фінансового забезпечення;

• підтримання підприємницької активності, підвищення рівня зайнятості та соціального захисту населення, раціональне використання та збереження природних ресурсів;

• розвиток та формування раціональної структури виробництва, власного фінансового капіталу та фінансової інфраструктури;

• сприяння залученню усіх тимчасово вільних грошових коштів через інституції фінансового ринку та поліпшення інвестиційного клімату в країні та ін.

Тому дієва фінансова система та відповідна фінансова політика створюють передумови для активізації формування фондів фінансових ресурсів та їх ефективного використання для подальшого реформування вітчизняної економіки, забезпечення стабільних темпів економічного зростання та переходу до інноваційно–інвестиційної моделі розвитку. До найактуальніших напрямів фінансової політики в Україні можна зарахувати:

• забезпечення прозорості та дієвого контролю за формуванням і цільовим використанням фондів фінансових ресурсів, посилення відповідальності за фінансові правопорушення;

• оптимізація податкової системи через забезпечення стабільності чинного законодавства, розширення бази оподаткування та скасування необґрунтованих податкових пільг;

• визначення оптимальних параметрів рівня монетизації вітчизняної економіки, структури грошової маси, швидкості обігу грошей;

• підвищення довіри з боку населення до фінансових інституцій та залучення грошових заощаджень домогосподарств у вітчизняну економіку;

• розвиток фінансового ринку та нових інструментів для акумулювання грошових коштів до фондів фінансових ресурсів.

Фінансова система України, зважаючи на нові орієнтири розвитку економіки України та відповідну фінансову політику, у перспективі повинна бути інвестиційно спрямованою та орієнтованою на захист національних інтересів. Особливого значення це набуває в умовах входження України у світовий економічний простір, освоєння нових ринків збуту, участі та співпраці нашої країни з міжнародними фінансовими організаціями.

Забезпечення фінансової стабільності у посткризовий період розвитку України передусім вимагає структурної модернізації економічної та фінансової систем на основі вирішення традиційної для нашої країни суперечності між завданнями макроекономічної стабілізації та стимулюванням зростання, зокрема між необхідністю стабілізації фінансової системи у період переходу до розширеного фінансування процесів економічного зростання. Ця суперечність вирішується у площині концепції сталого та збалансованого економічного зростання, забезпечення якого вимагає ефективного поєднання антикризових і модернізаційних заходів.

Забезпечення фінансової стабільності в період посткризового відновлення потребує принципово нового підходу до управління фінансовою системою з метою підтримання її збалансованості (збільшення спроможності до акумуляції та ефективного розміщення фінансових ресурсів) і підвищення стійкості (зменшення залежності від зовнішніх впливів).

Збалансованість фінансової системи передбачає приведення у відповідність:

• потреб економіки у фінансових ресурсах і можливостей фінансової системи їх забезпечення;

• обсягів фінансування інвестицій і споживчого попиту для усунення диспропорцій між сукупним попитом і пропозицією. Наявність певного часового лагу отримання ефекту від інвестицій в основний капітал означає, що за посткризовий період звуження сукупного попиту вітчизняна промисловість має встигнути модернізувати виробничі потужності, підвищити продуктивність праці й наростити виробництво;

• обсягів фінансування секторів економіки та рівня ефективності використання залучених ними ресурсів;

• обсягів грошової й товарної маси через підтримання збалансованого платіжного балансу, недопущення притоку спекулятивного капіталу, спроможного профінансувати надування «мильних бульбашок» на ринках акцій і нерухомості України;

• інфляційної, процентної та курсової динаміки для уникнення перекосів у структурі економічної системи й платіжного балансу.

Стійкість фінансової системи потребує:

• зменшення зовнішньої залежності вітчизняної фінансової системи у спосіб скорочення фінансування споживання за рахунок запозичень на зовнішніх ринках капіталу;

• підвищення стійкості банківської системи завдяки усуненню накопичених дисбалансів – невідповідності термінової та валютної структури активів і пасивів, вирішення проблеми капіталізації, «поганих» активів тощо;

• удосконалення системи управління на основі макропруденційного підходу до оцінки й управління ризиками;

• підвищення прозорості функціонування фінансової системи в цілому та системних надвеликих фінансових інститутів зокрема.

Труднощі забезпечення фінансової стабільності у посткризовий період зумовлені суперечливістю наслідків антикризових і модернізаційних заходів у силу існування специфічних особливостей перебігу економічних і фінансових процесів в Україні.

По-перше, у посткризовий період прискорення економічного зростання можливе лише за поліпшення зовнішніх умов. Проте стійкість і якість зростання залежатимуть від вирішення внутрішніх структурних проблем на основі подолання вузькості внутрішньої ресурсної бази за рахунок зовнішнього фінансування. Тому принциповою умовою переходу України до сталого збалансованого економічного зростання є кардинальне підвищення ефективності використання залучених фінансових ресурсів.

По-друге, збереження протягом тривалого періоду потужної дії немонетарних чинників інфляції (зростання вартості продовольства, енергоресурсів, вплив монополізації ринків, деформація споживчих настроїв через очікування кризи тощо) обмежує можливості здійснення Національним банком стимулюючої монетарної політики. Таким чином, зупинити інфляцію в Україні неможливо без кардинальної структурної перебудови економічної системи, що потребує «м’якої» монетарної політики й дієвих механізмів акумулювання та спрямування ресурсів у пріоритетні напрями економічної діяльності. Отже, в короткостроковому періоді помірні сталі темпи інфляції матимуть переважно позитивний ефект.

По-третє, в Україні зберігається принциповий розрив між спроможністю фінансової системи надавати фінансові ресурси й здатністю нефінансового сектору ефективно використовувати та обслуговувати їх, що обмежує можливості НБУ реалізувати стимулюючу монетарну політику. Відновлення активного приросту депозитів має бути доповнено заходами щодо відновлення та поліпшення структури банківського кредитування.

По-четверте, поглиблюється тенденція до переспрямування потоків фінансових ресурсів у державний сектор економіки у спосібвтягування банківської системи у фінансування дефіциту бюджету за рахунок купівлі ОВДП та ОВДП-ПДВ облігацій.

По-п’яте, специфічна роль обмінного курсу гривні – «інфляційного якоря» – робить передбачуваність курсової динаміки найважливішою умовою сталого зростання у посткризовий період, що вимагає суттєвого оновлення та розширення інструментарію валютно-курсового регулювання.

З цих причин забезпечення фінансової стабільності у посткризовий період потребує відновлення цілісності економічної та фінансової систем шляхом інституційної реформи – послідовної та цілеспрямованої адаптації розвинених фінансових інституцій, що ефективно функціонують у країнах із високорозвиненою економікою, до особливостей інституційного середовища України.