127. Головні напрями екологічної політики України в сучасних умовах

Екологічна політика, програми і стратегічні плани дій - усе це атрибути системного екологічного управління і, зокрема, ре­зультати стратегічного екологічного планування як однієї з голо­вних функцій системного екологічного управління [9]. У березні 1998 року Верховна Рада України затвердила "Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p. № 188/98-ВР. Основні розділи цьо­го документа є: пріоритети охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів; стратегія й тактика гармонійного розвитку виробничого та природо-ресурсного потенціалу в галузевому представленні; заходи що­до збалансованого використання й відновлення природних ре­сурсів; етапи реалізації основних напрямів державної екологічної політики України (організаційний, правовий, економічний, регіональний); екологічна експертиза; міжнародне співро­бітництво тощо. На час затвердження державної екологічної політики Верховною Радою для України це був важливий крок у формуванні нового екологічного світогляду й плані дій. Нині цю прийняту політику слід зробити справді екологічною, тобто гар­монізувати з європейською екологічною політикою й регламен­том з екологічного управління, міжнародними стандартами серії ISO 14000. На виконання Указу Президента України від 14.09.2000 р. № 1072 "Про програму інтеграції України до Європейського со­юзу" урядом розробляється й упроваджується деталізована про­грама наближення природоохоронного законодавства до законо­давства ЄС. Інтеграція України до Європейського союзу має здійснюватися шляхом створення правової, нормативно-методич­ної та організаційної бази, гармонізованої з європейською, яка має відповідати вимогам національної та загальноєвропейської еко­логічної безпеки. З метою гармонізації природоохоронного законодавства Урядом України здійснюються конкретні заходи — розроблено проекти нових законодавчих актів: "Про екологічний аудит", "Про екологічне страхування", "Про екологічну (природно- техногенну) безпеку", "Про ратифікацію Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату". Прийнято за­кон "Про внесення змін до забезпечення екологічної безпеки". Соціально-еколого-економічні стратегії України до гар­монійного розвитку визначаються пакетом офіційних документів, базовим серед яких є Послання Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія еко­номічної та соціальної політики на 2000-2004 роки", Укази Пре­зидента "Про основні напрями земельної реформи", "Про стра­тегію подолання бідності", "Про концепцію розвитку охорони здоров'я населення України" та ін. Розроблені стратегії відповідають принципам гармонійного розвитку. Минуле деся­тиліття характеризується для України як підготовчій етап перехо­ду до гармонійного розвитку, який ще не завершився і триватиме щонайменше п'ять років [50]. До цього відбувалося політичне, економічне, воєнне, інституціональне становлення державності. Нині здійснюється соціальна переорієнтація економічної політи­ки України з огляду на пріоритети гармонійного розвитку. До цих пріоритетів належать: В економічній сфері. — утвердження механізмів, що мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й створення необхідних передумов прискореного зрос­тання; — впровадження науково-технологічних інновацій та опа­нування інноваційного шляху розвитку як головного чин­ника сталого економічного розвитку; — здійснення активної аграрної політики; — зміцнення економічних передумов для глибокої перебу­дови соціальної сфери. У соціальній сфері: — зростання інтелектуального потенціалу нації, всебічний розвиток освіти; — перебудова соціальної сфери з метою запобігання збідненню населення шляхом реформування системи оп­лати праці, скорочення безробіття, вдосконалення ме­ханізмів надання державної соціальної допомоги, запро­вадження системи загальнообов'язкового державного страхування поліпшення становища дітей, молоді, жінок, сім'ї. В екологічній сфері: — усебічний розвиток екологічної освіти; — гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму негативного впливу наслідків аварії на Чорно­бильській АЕС; — вдосконалення екологічного законодавства; — поліпшення екологічного стану річок України, зокрема басейну р. Дніпро, та якості питної води; — стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону; — будівництво нових та реконструкція чинних потужностей очисних каналізаційних споруд; — запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів та поліпшення їх екологічного стану; — формування збалансованої системи природокористуван­ня та екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті; — збереження біологічного та ландшафтного розмаїття, роз­виток природозаповідної справи. 15 березня 1999 року Україна підписала Кіотський прото­кол [4], чим підтвердила послідовність своїх дій у вирішенні гло­бальних екологічних проблем і приверженність ідеям сталого роз­витку. Кіотський протокол надав можливість застосування ринкових механізмів міжнародного співробітництва для вирішення національних і глобальних екологічних проблем. "Гнучкі ме­ханізми", передбачені у Кіотському протоколі, торгівля квотами на викиди парникових газів, проекти спільного впровадження (СВ) екологічних проблем, проекти механізму подальшого роз­витку — відпрацьовуються в Україні на рівні окремих підприємств і регіонів. Відпрацювання цих механізмів відкриває перспективу впровадження ринкового механізму торгівлі квота­ми із залученням значних фінансових ресурсів (іноземні та внутрішні) для модернізації вітчизняної промисловості, сталого ведення сільського і лісового господарств, програм з ефективного використання енергії та ресурсів тощо. Кіотський протокол вима­гає від України не перевищувати рівня викидів 1990 року протя­гом 2008 — 2012 років. Зважаючи на існуючі прогнози розвитку економіки України, викиди парникових газів у період до 2012 — го чи навіть до 2020 року не досягнуть рівня викидів у 1990 — му. Таким чином, в Україні відсутня нагальна необхідність скорочу­вати фактичні викиди парникових газів, що виключає потребу у фінансових ресурсах.

128. Поняття і зміст права власності.

Право власності на землю — це закріплене у земельно-правових нормах право громадянина, юридичної особи чи уповноважених органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому землею(земельною ділянкою) і законодавче забезпечення цих прав. Згідно Ст 78. ЗК: Зміст права власності на землю: 1. Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. 2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.      Зміст права власності на землю полягає в тому, що власнику в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окремі з цих правомочностей можуть належати і не власникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями — користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, за­кону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству). У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й право користування, наприклад, при оренді землі. Право користування земельною ділянкою надає землевласнику право вилучення корисних властивостей землі для задо­волення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею власника. Наприклад, використання землі для будівництва за­воду, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським господарством. Слід зауважити, що законним користувачем може бути не лише землевласник, а й інша особа, якій це пра­во надане договором, законом чи адміністративним актом. Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Право власності охоплює одночасно усі три правомочності: володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.