41. Поняття та види права спільної власності

Майно може належати на праві власності не тільки одній особі, а декільком особам одночасно. В такому випадку виникають відносини спільної власності. Право спільної власності — це право 2 і більше осіб на один і той самий об'єкт, який може складатися з однієї речі або з сукупності речей. Ці речі можуть бути подільними або неподільними, однак як об'єкт права власності вони є єдиним цілим. Тому право власності кожного учасника спільної власності поширюється на весь об'єкт, а не на його частину. З поняттям права спільної власності пов'язані катеюрії "ідеальна частка" і "реальна частка". Ідеальна частка — це частка у праві на річ. Наприклад, якщо 2 особи мають в рівних частках право спільної власності на річ, то кожній з них належить не половина речі, а половина права на цю річ. Реальна частка визначається при припиненні права спільної власності і розподілі речі. У цьому випадку йдеться саме про право на частину речі. Співвласники можуть визначити порядок користування спільною річчю без визначення реальних часток. У цьому випадку право спільної власності не припиняється, кожний зберігає свою частку в праві на річ. Проілюструємо це таким прикладом. Двом братам на праві спільної власності належить будинок, перший поверх якого кам'яний, а другий дерев'яний. За угодою між ними один з братів користується першим, а інший — другим поверхом. Якщо за невідомих обставин другий поверх згорить, ризик випадкової загибелі речі ляже на обох власників: загальний розмір будинку поменшає, але обидва зберігають частку у праві на час і цну будинку, що вціліла. Отже, той з братів, який користувався дерев'яною частиною будинку, зберігає право користування першим поверхом. Якщо ж верхня частина будови з випадкової причини загине після того, як будуть визначені реальні частки і відбудеться поділ будинку, то власник другого поверху не зможе претендувати на частину будинку, що вціліла. Як кожен власник, він несе ризик випадкової загибелі речі. Стаття 3 Закону "Про власність" зняла обмеження, що існували раніше в законодавстві відносно суб'єктного складу учасників спільної власності. Тепер можливе виникнення відносин спільної власності за участю громадян, юридичних осіб і держави, тобто незалежно від форми власності. Види спільної власності. Спільне майно може належати сторонам на праві спільної часткової та спільної сумісної власності. Спільна часткова власність має місце тоді, коли частка співвласників у праві власності на спільне майно (ідеальна частка) чітко визначена наперед. Якщо законом або угодою учасників спільної власності не передбачене інше, до спільного майна застосовується правовий режим саме спільної часткової власності (ет. 355 ПК). Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст. 356 ЦК). При спільній сумісній власності розміри часток заздалегідь не визначені, хоч і припускається, що вони рівні. Спільна сумісна власність виникає у випадках, безпосередньо передбачених у законі (наприклад, спільна сумісна власність подружжя), а також на підставі угоди учасників спільної часткової власності. Особливістю суб'єктного складу правовідносин спільної власності є множинність її учасників. У зв'язку з цим правовідносини виникають не тільки між власником і невласником, але і між співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні правовідносини спільної власності (між співвласниками з однієї сторони і невлас- никами — з іншої) і внутрішні правовідносини спільної власності (між самими власниками)1. Змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного із співвласників на володіння, користування і розпорядження спільною річчю й обов'язок кожного зі співвласників погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю з іншими співвласниками , тобто кожен зі співвласників при здійсненні права спільної власності зобов'язаний не тільки до пасивної поведінки не перешкоджати один одному в здійсненні права спільної власності, але і до активної поведінки, змістом якої є право і і обов'язок кожного зі співвласників погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном з іншими співвласниками. Спільна часткова власність може виникати в силу будь-яких підстав, не заборонених законом. Зокрема, такими підставами можуть пули: 1) спільне створення двома або більше особами спільної речі або її переробка, крім випадків, передбачених законом (ст.ст. 331, і32 ЦК, ч. 2 ст. 17 Закону "Про власність"); 2) одержання плодів від спільної речі або доходів від спільного манна, якщо ці плоди або доходи не розподілені між учасниками спільної часткової власності(ст. 359 ЦК); 3) придбання декількома особами неподільної речі; 4) угода подружжя (колишнього подружжя) про визначення розміру часток в спільній сумісній власності або рішення суду про визначення розміру часток неподільної речі, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності, 5) шлюбний договір, яким встановлено режим спільної сумісної власності для того чи іншого майна; 6) відчуження власником частки в праві власності на річ; 7) спадкування двома або більше особами за умови, що успадковане майно не розподілене між спадкоємцями. Цей перелік не є вичерпним. Тому можливі й інші підстави виникнення права спільної часткової власності, наприклад, у випадку приватизації квартири (будинку), коли члени сім'ї домовляються, що приватизована квартира (будинок) буде належати їм на праві спільної часткової власності (ст. 8 Закону "Про приватизацію державного житлового фонду"); виконання договору про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК). Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Співвласник житловою будинку, іншої будівлі, споруди може зробити в установленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників (ст. 357 ЦК). Здійснення права спільної власності грунтується на простому принципі: реалізація права одним з співвласників не повинна заважати реалізації інтересів інших співвласників. Іншими словами, воля і права кожного учасника спільної власності обмежені правами інших її учасників. (Тому право спільної власності ще називають "утисненим правом власності"). На цьому загальному принципі грунтується вирішення всіх конкретних питань здійснення права спільної власності, передбачених ст.ст. 357-364 ІДК. Отже, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною власністю. Кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільноїчасткової власності. У разі неможливості він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власностіпосвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для осо би, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно (ст. 358 ЦК). Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном (ст. 360 ЦК). Якщо хто-небудь з учасників права спільної часткової власності ухиляється від участі в спільних витратах, інші співвласники, що внесли за нього платежі за спільним майном, можуть стягнути з нього відповідну частину витрат, як безпідставно збережене майно (ст. 1212 ЦК). Важливою правомочністю співвласника є його право розпорядитися своєю часткою в праві спільної часткової власності (ст. 361 ЦК). При цьому гарантією захисту прав та інтересів інших співвласників є передбачене ст. 362 ЦК їхнє переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності, суть якого полягає в тому, но у разі продажу частки в праві спільної часткової власності спів- к іасник має переважне право перед іншими особами на її купівлю і ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Для реалізації цього права передбачено, шо продавець частки в праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а шодо рухомого майна — протягом 10 днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо бажання придбати частку в праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця. У разі продажу частки в праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі, співвласник може пред'яви- і и до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. Проте пред'явлення такого позову не тягне визнання недійсним договору купінлі-продажу (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними"). Натомість, у даному випадку співвласник, у межах установленого законом терміну, може вимагати переводу на нього прав і обов'язків покупця за укладеною угодою. До таких вимог застосовується позовна давність у один рік. Право переважної купівлі застосовується лише у випадку продажу одним зі співвласників своєї частки стороннім особам. Тобто, воно не застосовується у випадку продажу співвласником його частки іншому співвласнику, а також у випадку відчуження частки іншим способом (зокрема, при безоплатній передачі). У цьому разі дотримання викладеної вище процедури не потрібне. Відчужувач може передати безоплатно свою частку в праві спільної власності будь- якій особі, не сповіщаючи про це інших співвласників, не питаючи на це їх згоди тощо. Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається. При відчуженні частки у праві спільної часткової власності, вона переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. Момент укладення договору визначається за правилами ст. 640 ЦК. Хоча ч. 2 ст. 363 ЦК стосовно відчуження частки у праві спільноїчасткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню га (або) державній реєстрації, відсилає до ст. 334 ЦК ("Момент набуття права власності за договором"), але, очевидно, в цьому випадку слід керуватися не ті и.кн і не стільки положеннями цієї статті, скільки с г. 640 ЦК. Співвласник мас право на виділ у натурі частки з майна, шо є у спільній частковій власності. Якщо виділ частки я спільного майна не допускається згідно із законом або с неможливим (йдеться про неподільну річ), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Договір про пиділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. З ст. 364 ЦК). У такій же формі має вчинятися договір про виплату компенсації замість виділу частки. Право вимагати виділу частки у спільному майні має не лише сам учасник, але іі його кредитор (у разі недосіагносп в учасника іншого майна, на яке може бути звернене стягнення). Якщо виділ в натурі частки зі спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом. У разі неможливості виділу в натурі частки зі спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу, кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника, кредитор має прано вимагати продажу цієї частки 3 публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку (ст. 366 ЦК). Право особи на частку в спільному майні може бути припинене за рішенням суду за позовом інших співвласників. Ллє для задоволення такого позову судом необхідне існування таких умов: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членами його сім'ї; 5) позивач попередньо вніс вартість цієї частки на депозитний рахунок суду. Якщо виділ частки зі спільного майна відбувається зі збереженням спільної власності (вона припиняється тільки для особи, частка якої виділена), то в разі поділу майна в натурі між співвласниками за домовленістю між ними право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню. Підставами припинення права спільної часткової власності може ,іи 1) відчуження частки одним із двох співвласників іншому; 2) відчуження часток всіма співвласниками одному з них; 3) перехід до одного з двох співвласників частки іншого у спадщину; 4) реалізація майна, що знаходиться в спільній частковій і. ідсності. При цьому отримана грошова сума розподіляється між ¦ швиласниками пропорційно розмірам належних їм часток у праві і цільної часткової власності. Право спїіьної сумісної власності — це спільна власність двох ті»} більше осіб без визначення часток кожного з них у праві в іасності. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст. 368 ЦК). Підставами виникнення права спільної сумісної власності є: — придбання майна подружжям під час шлюбу, якщо інше не передбачено законом або шлюбним договором (ч. З ст. 368 ЦК, ч. ) . і. 60 СК); — придбання майна внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо шше не встановлено письмовою угодою між ними (ч. 1 ст. 17 Закону "Про власність", ч. 4 ст. 368 ЦК); — придбання майна внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою між ними встановлений режим спільноїсумісної власності на придбане внаслідок такої діяльності майно (ст. 17 Закону "Про власність"); — придбання майна особами, що ведуть фермерське госпо- іарство, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними (ч. 1 ст. 18 Закону "Про власність", ст. 19 Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство"); — передання квартири або будинку, з державного житлового фонду шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача в їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону "Про гіриваги- іанію державного житлового фонду"); — домовленість суб'єктів щодо встановлення правового режиму сумісної власності стосовно майна, що перебуває у їх спільній власності. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюють право управління такою власністю спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження І цільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню гд (або) державнііі реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Гіравочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений такою особою без повноважень або з перевищенням повноважень, може бути визнаний СУДОМ недійсним за позовом іншого співвласника (ст. 369 ЦК). Співвласники мають право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній сумісній власності, в тому ж порядку, що встановлений для виділу частки зі спільноїчасткової власності (ст.ст. 364, 370 ЦК). У цьому разі вважається, шо частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так само, як і при спільній частковії! власності, провадиться виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї на вимогу кредитора (ст.ст. 366, 371 ЦК), а також поділ майна, що є у спільній сумісній власності. При цьому вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісноївласності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Проте за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення (ст. 372 ЦК).

42. Цивільно-правові договори: поняття і види Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали. Договір можна визначити як угоду двох або декількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним. Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору; право- та дієздатності сторін. Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить законові. Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами.  Прийнято розрізняти істотні, звичайні та випадкові умови договору. Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнено згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однією зі сторін повинно бути досягнено згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк). Крім істотних умов, у договорі можуть бути умови звичайні й випадкові. До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання договору. Ці умови не обов'язково повинні бути включені до договору. Якщо їх не включено до договору, то діє загальна норма Цивільного кодексу. Якщо ж сторони забажають установити інше місце виконання договору, то це має бути обумовлено в договорі. Випадковими визнаються такі умови договору, які зазвичай у договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення за виконання доручених йому дій не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати. Отже, і випадкова умова, якщо вона включена до договору, має бути виконана. У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб. Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини, видача довіреності на вчинення певних дій тощо). Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, постачання, підряду, оренди і т. ін.). Договори, в яких бере участь більше двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл і под.). Розрізняють договори реальні й консенсуальні. Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей). Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо). За формою договори можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені. За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що її укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено певної форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом. Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом (приміром, договір купівлі-продажу за готівку). Проста письмова форма застосовується за укладення між собою договорів державними, кооперативними і громадськими організаціями, а також договорів цих організацій з громадянами, крім договорів, що виконуються під час їх укладання. У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (скажімо, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк більше одного року). Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші. Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне за собою нечинність договору лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі. Договір уважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, а угоду належним чином оформили. У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозиція укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт). Цивільний кодекс України визначає, з якого моменту договір уважається укладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено усно без зазначення строку для відповіді, договір уважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. Якщо таку пропозицію зроблено в письмовій формі, договір уважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержано протягом нормально необхідного для цього часу. Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, з якого договір уважається укладеним, про що прямо зазначають у договорі - договір набирає чинності з такого дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління. Момент набрання договором чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки - перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.

43. Зміст і тлумачення договору

   Зміст договору як спільного юридичного акта сторін становлять, по-перше, умови, щодо яких вони дійшли згоди і, по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов'язкові на основі чинного законодавства. Іншими словами, зміст договору — це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Якщо договір оформлено письмово у вигляді одного документа, підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, то відповідні умови фіксуються в пунктах договору, в яких можуть міститися і посилання на норми чинного у цій сфері законодавства. Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-правового зобов'язання, то зміст цього зобов'язання розкривається через права та обов'язки його учасників, визначені умовами договору.    Відповідно до ст. 153 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.    Отже, істотними вважаються насамперед ті умови договору, які названі такими за законом. Коло таких умов можна визначити, проаналізувавши норми ЦК України і спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин. Так, за ст. 10 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" істотними умовами договору оренди є об'єкт оренди (склад і вартість майна); строк дії договору; орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; відповідальність сторін.    Істотними є й ті умови договору, які прямо не названі такими у нормативних актах, але конче потрібні для договору даного виду (наприклад, умова про ціну є необхідною для будь-якого сплатного договору). Бажано, щоб у законі була закріплена презумпція, що договір вважається сплатним, якщо інше не випливає із законодавчих актів, угоди сторін або суті договору.    Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для договорів даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов'язкової сили для сторін. Проте кожна із сторін може наполягати на узгодженні й таких умов, які в законі прямо не названі істотними і за своїм характером не є необхідними для даного виду договору. Було б нерозумно ігнорувати ці умови, бо за ними іноді криються важливі інтереси суб'єктів цивільних правовідносин. Тому в ч. 2 ст. 153 ЦК України до істотних віднесено й усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.    Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові умови. Звичайні — це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов'язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач — провадитиме поточний ремонт зданого в найм майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене в п. 4 ст. 265 ЦК України, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.    Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Тому випадкові умови можна виявити при порівнянні їх із звичайними умовами: якщо якусь умову включено у договір на зміну чи доповнення до правил, викладених у законодавчому акті, то порівняно із звичайно прийнятими в договорах даного виду умовами вона виявиться випадковою. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточний ремонт майна покладено на наймодавця, то ця умова для даного конкретного договору вважатиметься випадковою. Всі умови — істотні, звичайні, випадкові — після укладення договору стають однаково обов'язковими і мають додержуватися сторонами.    Нерідко буває так, що після укладення договору приймається законодавчий акт, який передбачає інші правила, ніж ті, що ними керувалися сторони при укладенні договору, і ці нові правила погіршують становище однієї чи обох сторін договору. В Законі України "Про оренду державного і комунального майна" (п. З ст. 11) на цей випадок передбачено, що умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору і тоді, коли після його укладення законодавством установлено правила, які погіршують становище орендаря. Але це положення стосується лише орендних відносин і не поширюється на інші види договорів. Доцільно було б мати норму загального характеру про те, що коли після укладення договору новий законодавчий акт передбачає інші правила, ніж ті, що ними керувалися сторони при укладенні договору, умови раніше укладеного договору зберігають чинність.    Зміст договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, завжди визначається угодою сторін. Проте воля і волевиявлення учасників договору формуються насамперед під впливом приписів норм права, які містять абстрактну модель взаємовідносин сторін. Договір же є індивідуальним правовим актом, у якому абстрактна модель стосунків осіб, окреслена в загальних рисах у законі, наповнюється конкретним змістом, набирає своєї плоті і крові. Ось чому в договорі немає потреби дублювати положення, які є звичайними і передбачені у відповідних нормативних актах (наприклад, про відповідальність за порушення умов договору), оскільки сторони повинні керуватися ними незалежно від того, включені вони в договір чи ні.    На визначення змісту договорів можуть впливати і адміністративні акти, зокрема державні замовлення. Так, на закупівлю сільськогосподарської продукції для задоволення державних потреб видаються держзамовлення, відповідно до яких укладаються договори контрактації або поставки (держконтракти). Оскільки держзамовлення є обов'язковими для державних підприємств (товаровиробників), то й зміст договорів, що укладаються на їх основі, має відповідати цим замовленням. Обов'язкову силу мають також акти прикріплення покупців до постачальників при укладенні ними договорів на поставку товарів за міждержавними (у межах СНД) економічними зв'язками.    У визначенні змісту договорів, які укладаються між організаціями або між організаціями і громадянами, важлива роль належить типовим або зразковим договорам. Зазначені у цих договорах умови вважаються зразковими. Типові або зразкові договори є передусім уніфікованим засобом (взірцем), що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин. Крім того, типовий договір — це своєрідний нормативно-правовий акт, який заповнює правове регулювання певної сфери господарських відносин через недостатнє врегулювання їх актами вищої юридичної сили.    Типові або зразкові договори часто використовують при укладенні так званих публічних договорів та договорів про приєднання. Публічний договір є узагальненим поняттям договорів, що укладаються у різних сферах обслуговування громадян і юридичних осіб (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).    Публічним визнається договір, у якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе обов'язок здійснювати продаж, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається. При цьому ціна товарів (робіт, послуг) та інші умови публічного договору встановлюються однакові для всіх споживачів, крім випадків, коли законодавчими актами допускається надання пільг для окремих категорій споживачів. Підприємець не повинен надавати переваги одній особі перед іншою щодо укладення публічного договору, крім випадків, передбачених законодавчими актами. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надати споживачеві відповідні товари або послуги не допускається. Затверджуючи правила, що є обов'язковими або рекомендуються сторонам при укладенні та виконанні публічних договорів (типові або зразкові договори, положення тощо), відповідні державні органи певною мірою забезпечують відповідність змісту конкретних договорів чинному законодавству (ст. 665 проекту ЦК).    Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкодування заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звично надаваних їй прав, виключає або обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка приєдналася до договору. При "цьому вважається, що сторона, яка приєдналася, виходячи із своїх розумних інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору. Якщо вимоги щодо зміни або розірвання договору пред'явила сторона, що приєдналася до договору у зв'язку із здійсненням своєї підприємницької діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або повинна була знати, на яких умовах укладає договір (ст. 666 проекту ЦК).    При укладенні договорів, а найчастіше при їх виконанні і вирішенні спорів, пов'язаних з порушенням договірних зобов'язань, виникає потреба у з'ясуванні змісту договору в цілому або окремих його умов, тобто в тлумаченні договору. Дореволюційне російське цивільне законодавство передбачало можливість буквального тлумачення договору, коли його зміст визначався із словесного значення термінів, навіть якщо із всіх обставин було видно, що зміст договору не відповідає справжнім намірам контрагентів, t лише в разі важливого сумніву, викликаного словесним розумінням, законодавство давало право суду з'ясувати зміст договору, виходячи з намірів сторін та їх доброї совісті. На відміну від російського, французьке законодавство встановило головне правило тлумачення договорів — виходячи із загального наміру сторін.    У чинному цивільному законодавстві немає положень, які б визначали підходи до тлумачення договорів. Зокрема, суди, розглядаючи спори, виходять з норм Цивільного процесуального кодексу, які зобов'язують їх до всебічного з'ясування дійсних прав і відносин сторін, до встановлення справжнього змісту тексту договору, поданого сторонами до розгляду.    Оскільки договір набирає щораз більшої ваги в регулюванні відносин ринкової економіки і потреба у тлумаченні договорів самими сторонами або органами, які покликані вирішувати цивільно-правові спори, виникає дедалі частіше, доцільно помістити в новому ЦК України норму про тлумачення угод (договорів). Відповідно до ст. 204 проекту ЦК України зміст правочину можуть тлумачити самі сторони. На вимогу однієї або обох сторін суд може винести рішення про тлумачення правочину. При цьому береться до уваги буквальне значення слів, що їх використовують сторони. Якщо буквальне значення слів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину з усім його змістом. Якщо за такими правилами немає можливості встановити справжню волю особи, що вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення.    Умови договору тлумачать за тими самими правилами, що й угоди, але при цьому можуть враховуватися взірцеві умови (зразкові договори), якщо навіть у конкретному договорі і немає посилання на ці умови (ст. 669 проекту ЦК).