4. Перекладна література та перші педагогічні пам’ятки Київської Русі

У період становлення Київської Русі як могутньої держави закладаються основи формування педагогічної думки, відбувається чітке розмежування мети, змісту і завдань виховання в народній і офіційній педагогіці. Сам цей факт засвідчує формування феодальних відносин, які не обминули й освіти.

Народні педагогічні ідеї базувалися на багатій усній творчості східних слов'ян: обрядових піснях, легендах, загадках, прислів'ях, заклинаннях, епічних та ліричних піснях, які пізніше переросли в епічні пісні-билини. Народна педагогіка була представлена усною народною творчістю — фольклором, у якому відображена народна ідеологія.

З-поміж сучасних вчених структуру народної педагогіки ґрунтовно досліджує М.Г.Стельмахович. Народна педагогіка надихала багатьох видатних педагогів: К.Д.Ушинського, який уперше вжив цей термін; О.В.Духновича — автора підручника з педагогіки "Народная педагогика в пользу училищ й учителей сельских" (1857); С.Т.Шацького, П.П.Блонського, які вивчали її психологічні аспекти, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського. Виховні ідеали народної педагогіки пронизують творчість українських поетів та письменників Г.С. Сковороди, Т.Г. Шевченка, І.П. Котляревського, Лесі Українки, І.Я. Франка, П.П. Грибова та ін.

Головною метою народної педагогіки було возвеличення простої людини – патріота рідної землі.

Офіційна педагогічна концепція відображена в писемних джерелах: літописах, ізборниках, статутах, сказаннях, хроніках, для яких характерні християнські ідеали.

Значних успіхів у Київській Русі досягла книжна справа. За часів Ярослава Мудрого при Софійському соборі в Києві у 1037р. було відкрито першу бібліотеку. Дослідники стверджують, що до середини ХІ століття налічувалося майже 950 томів рукописних книг. Були це переважно богослужбові книги та світського повчального читання. Відомості про долю бібліотеки сьогодні дуже суперечливі: згоріла, десь захована, викрадена тощо. Пізніше в Києві виникають і інші бібліотеки, серед яких найвідомішою була колекція книг Печерського монастиря. Відоме зосередження книг було при Видубицькому монастирі та інших храмах і монастирях інших єпархій України-Русі.

Саме засновник Печерського монастиря Іларіон є автором повчального твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050рр. Він складається з трьох частин. Спочатку автор розглядає питання, пов'язані із вселенською церквою і приходить до висновку про рівноправність народів у духовному і політичному житті. Далі Іларіон намагається показати роль і значення Русі в світовій історії і наголошує на самостійному державному розвитку Київської Русі, оскільки вона не потребує опіки Візантії. А заключна частина пронизана хвалою Володимиру Святославичу, чиї діяння порівнюються з діяльністю візантійського імператора Костянтина і його матері Олени. Він повністю відхиляє норманське походження Русі, взагалі не згадуючи про Рюрика. Іларіон наголошує на добрих справах Ярослава Мудрого, перераховує його заслуги в галузі освіти, культури, політики.

Іларіон вважав виховним ідеалом русичів підготовку молоді до захисту рідної землі на засадах героїчних традицій прадідів. Він не побоявся поставити за приклад князів-язичників Ігоря та Святослава, які віддано боронили батьківщину від ворога. І це в той час, коли в Україні насаджувалось християнство.

Державна концепція виховання відображена і на сторінках "Ізборника" (1076р.). Упорядкував його київський книжник Іоанн (Грішний) за князювання Святослава Ярославича. В основу концепції були покладені принципи християнської моралі: любов до ближнього, братолюбство між багатими і бідними, необхідність покори можновладцям, бо владу їм дано від Бога. Така теорія соціального примирення за допомогою виховання виражала класовий зміст офіційної педагогіки.

В Ізборниках традиційно подавали різноманітні статті, коментарі тощо. Наприклад, в Ізборнику 1073р., випущеному в Києві також для великого князя Святослава Ярославича, а за іншими даними, можливо, для його старшого брата Ізяслава, вміщено твори грецьких авторів богословсько-релігійного змісту з метою правильного тлумачення євангелівських текстів, догматики, філософських уявлень того часу. Отже, Ізборники вміщували статті з різноманітних галузей знань, їх часто використовували на заняттях із конкретних тем не тільки в монастирських школах, а й у двірцевих.

Київська Русь славилася своїми літописцями. Почесне місце серед них посідає Нестор (помер бл. 1119р.). Про його життя відомо лише, що прибув до Печер ігумена Степана, який прийняв його і постриг у ченці. Педагогічні погляди Нестора відображені у всіх його творах, відомих сьогодні. Зокрема, "Повістю минулих літ" він заклав основи вітчизняної історичної науки. Цей твір пронизаний ідеєю виховання молодого покоління в дусі єдності слов'янських народів. Головна мета Нестора – з'ясувати походження Русі, а також прагнення пов'язати її історію зі світовою.

Розповідь у "Повісті" доведено до 1110р. А в 1113р. в Києві спалахнуло народне повстання, після якого великим князем київським став Володимир Всеволодович Мономах. За його наказом Видубицький ігумен Сильвестр у 1116р. переробив "Повість", а в 1118р. її відредагував син Мономаха або особа, близька до князя. Про мету цих переробок можна легко здогадатися.

Таким чином, над "Повістю минулих літ" працювало, принаймні, три київських літописці, але безперечним залишається першоавторство Нестора, логіка його викладу, структура твору.

Прихильність до монастирського виховання Нестор висловив у "Житії Феодосія Печерського". Слід зазначити, що у всіх його творах правдиво зображено тодішню реальність. Автор розкриває такі риси вельмож-феодалів, як жорстокість, ненажерливість, підступність, зневажання загальнолюдських моральних норм, і водночас із захопленням описує відданість та любов до батьківщини простих людей. Нестор — людина, не байдужа до майбутнього держави, до долі наступних поколінь.

У XIIст. традиції літописання продовжували монахи Видубицького монастиря. У 1200р. ігумен Мойсей склав Київський літописний звід – історико-літературний твір періоду феодальної роздробленості Київської Русі. До нього увійшли: сімейний літопис Рюрика Ростиславича, життєпис київського князя Ізяслава Мстиславича, чернігівський літопис Ігоря Святославича і Святослава Олеговича, літопис Києво-Печерського монастиря. У цьому матеріалі розкривалися педагогічні ідеї, пов'язані як із сімейним, так і з державним вихованням, з традиціями українського народу.

Видатною економіко-юридичною пам'яткою Київської Русі XI-XIIст. є "Руська Правда". На основі цього документа у молоді формувалось поняття закону, законності, правової держави, закладались основи економічної освіти.

Значним внеском у розвиток педагогічної думки Київської Русі є "Повчання" дітям Володимира Мономаха (1096), яке увійшло до Лаврентіївського літопису в 1096р. разом з листом до Олега Святославича. Літературна форма "Повчання" — звернення батька до дітей.

У "Повчанні" Мономах піклується про єдність рідної землі, закликає безкорисливому служінню Вітчизні. У творі вперше подасться ідея зв'язку навчання з потребами життя, гуманістичного виховання. Князь конкретизує свою програму поданням порад та вимог щодо виховання дітей:

• постійно працювати і не лінитися;

• мати благородну поведінку;

• мати чисту душу і худе тіло;

• поважати старших і покорятися їм;

• вчитися добру, доброчинності;

• поважати інші народи;

• вміти вести бесіду, під час якої більше думати, ніж говорити;

• постійно вчитися, міцно запам'ятовувати і повторювати раніш вивчене, одноразово вчитися новому;

• проявляти самостійність у навчанні тощо.

У "Повчанні дітям" Мономах обґрунтовує важливість позитивного прикладу у вихованні молоді. На досвіді власного батька Всеволода Ярославовича та особистому прикладі він закликає молодь до наполегливості та старанності у навчанні, вірності своїй Батьківщині.

Духом безмежної любові до батьківщини пройнятий шедевр стародавньої художньої літератури "Слово о полку Ігоревім". Цей твір написаний у важкий для Київської Русі час – період посилення натиску з боку кочовиків. Його головну ідею передано у зверненні київського князя Святослава до князів із закликом об'єднати свої зусилля якраз перед навалою татаро-монголів. Автор "Слова" на прикладі поразки Ігоря показав, до чого призводять князівські чвари. Ім'я автора невідоме, але, спираючись на власні дослідження, академік Б.О. Рибаков називає ім'я київського боярина Петра Бориславича.

Питання релігійного виховання підростаючого покоління розглядаються в літературних творах, які увійшли до "Києво-Печерського патерика". Цей збірник із життя монахів Печорського монастиря було укладено в кінці XII — на початку XIII ст. У ньому зібрані повчання, сказання, слова, розповіді про "чудеса": десять повчань ("Слів") братії Феодосія Печерського, твори Нестора "Чтения о житии й о погублений... Бориса й Глеба", "Житие Феодосия Печерского".

Головну увагу в "Патерику" приділено посланню суздальського єпископа Симона до печерського монаха Полікарпа та Полікарпа до ігумена Акіндіна. Хоча характер повчань значною мірою наївний і фантастичний, заслуговують на увагу побутові замальовки з життя монахів. Великий інтерес викликають розповіді Симона про будівництво головної Печорської церкви Богородиці, "Про Шимона, князя варязького", "Про зодчих", "Про живописців", "Розповідь про Іоанна та Сергія" та інші. З цих розповідей Київ постає перед нами як політичний і культурний центр, куди тягнуться політичні діячі, воїни, зодчі, живописці з різних країн, щоб продемонструвати свої знання та вміння.

Перу Полікарпа належать розповіді про культурне життя Києва: "Про святого Агапіта, безмездного лікаря", "Про Спиридона — просфірника та Алімпія — живописця".

"Патерик" являє собою цікавий літературний збірник, який служив для навчання та виховання багатьох поколінь монахів.

Отже, в XI — на початку XIII ст. стародавня педагогічна література досягла значних успіхів і лягла в основу формування національної освітньої політики українського народу.