1. Види спадкування у Великому князівстві Литовському та їх характеристика.

Литовське право розрізняло спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

За законом у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі. Не мали права на спадок такі категорії осіб із спадкоємців за законом:

• донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опікунів;

• вдова шляхетського роду, яка без батьківської згоди вийшла заміж за простолюдина;

• незаконнонароджені діти (бенкарти);

• діти державних злочинців.

Законодавець розрізняв батьківське і материнське майно. Бать­ківське передавалось у спадок лише синам, а дочкам надавалося придане з четвертої частини всього майна. Своєю чергою, материн­ське майно розподілялося порівну між усіма дітьми.

Литовські статути передбачали можливість розпоряджатися май­ном за заповітом. Родову земельну власність у XVI ст. продавати за­боронялося. Можна було продати лише 1/3 родового маєтку, а реш­ту заставити. Ні за яких обставин батько не міг позбавити родової спадщини своїх дітей. За заповітом спадкодавець мав право розпо­ряджатися лише купленою або вислуженою у князя земельною власністю, рухомим майном.

Держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, ство­рюючи законодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Від­так процедура складання заповіту була достатньо складною. Вона розпочиналася з дозволу шляхетської чи копної ради на внесення до заповіту саме того переліку майна, яким мав право вільно розпо­ряджатися власник. Заповіт складався в усній чи письмовій формі у присутності одного члена панів-ради та не менше двох шляхтичів.

Існувала спрощена форма заповіту для тих осіб, що перебували на війні, в дорозі або за кордоном. Нею передбачалося складення присяги щонайменше двома шляхтичами перед князем, судом, а під час воєнних дій — гетьманом чи повітовим хорунжим, які могли засвідчити дійсність вчинення такого заповіту.

Заборонялося виступати в ролі спадкодавців неповнолітнім, ченцям, синам, які не були відокремлені від батьків, залежним лю­дям, полоненим, психічно хворим тощо.

Не могли бути свідками складення заповіту особи, які самі не мали права здійснювати заповіт, наречені, опікуни, а також ті, кому за заповітом передавалося все майно чи його частина. Документ із помарками чи виправленнями вважався недійсним.

За відсутності спадкоємців майно ставало вимороченим і перехо­дило до державної скарбниці Великого князівства Литовського.

Деякі питання відносин спадкування регулювалися нормами звичаєвого права. Вони настільки глибоко вкорінилися у правосві­домості населення, що посіли належне місце в системі чинного права. Литовський статут 1588 р. узаконив норму, яка дозволяла розгляд спадкових справ на основі звичаєвого права.

2. Основні риси права унр за доби Директорії

За доби Директорії УНР в Україні діяли різноманітні дже­рела права, що належали до правових систем Російської імперії, Тимчасового уряду, Центральної Ради, Гетьманату, радянської влади. Нагромаджувала Дирек­торія й свою нормативно-правову базу, намагаючись оперативно реагувати на зміни в суспільно-політичному житті країни.

Серед правових джерел виділялися: Закон „Про землю в УНР’ від 8 січня 1919року скасовував приватну влас­ність на землю; відновлений 24 січня 1919 року Закон Центральної Ради про національно-персональну автономію. Однак він не був втілений в життя через прихід біль­шовиків до влади; Закон від 14 лютого 1919 року “Про порядок внесення і затвердження за­конів в Українській Народній Республіці”, в якому Директорія зробила спробу регламентувати законодавчий процес. Існуючий механізм мав значні вади. Не були визначені чіткі критерії, яким мали відповідати різноманітні категорії нор­мативно-правових актів. Із запровадженням цього закону проблема, на жаль, не була розв’язана; Закон “Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР” від 12 листопада 1920 року продовжив пошуки оптимальної моделі законотворчості. Однак і в даному випадку Директорія не змогла розмежувати свої повноваження з урядовими в законодавчому процесі; Закон “Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР” від 28 лютого 1919 року, за яким громадянин УНР підлягав переслідуван­ню і позбавленню волі “лише за передбачені належними законами злочинства і тільки чином, зазначеним в законі”; Закони “Про державну мову” від 3 жовтня 1918 року, Закон “Про форму влади на Україні” від 28 січня 1919 року, “Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР” від 14 лютого 1920 року відносяться до актів конституційного характеру, якими врегульовувалися наріжні питання дер­жавного будівництва.