1. Спадкове право Київської Русі

Спадкове право формувалося і розвивалося внаслідок установлення приватної власності. У Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося великого значення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власників, залишалися в руках одного й того самого класу. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплено в Руській Правді.

Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без поділу переходив до молодшого сина (ст. 100 П. П.). Дочки спадкоємицями не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. За договором Русі з Візантією 911 р. у разі відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, давши їй придане.

З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 П. П.). Стосовно бояр і дружинників передбачався виняток — їхня спадщина за відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 П. П.). У цьому, зокрема, виявився принцип феодального права як права-привілею. Пізніше положення ст. 91 П. П. були поширені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників.

До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня мати. Мати-вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо мати-вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун з найближчих родичів. Передавання майна опікуну відбувалося при свідках. За виконання своїх обов'язків опікун користувався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь зі спадщини, він зобов'язувався відшкодувати збитки.

2. Суб’єкти земельної власності в Українській гетьманській державі

Основним правовим інститутом, який потребував пильної уваги законодавця за доби Гетьманщини було право власності на землю.

У роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської шляхти переходить у казну Війська Запорізького і набуває статусу державних земель.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універсалами, а пізніше і царськими указами. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті, православній церкві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Чинне законодавство знало дві форми власності на землю: вотчина та рангові маєтності (землі). Вотчина, або "суспільне володіння", являла собою володіння на правах повної власності. Ця земельна власність могла бути об'єктом купівлі, продажу, успадкування, обміну тощо. Рангові володіння отримували особи на період їх державної або військової служби.

Після Визвольної війни рантові володіння поступово витісняють вотчини, але з середини XVIІІ ст. спостерігається зворотний процес: кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Якщо в другій половині XVIII ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то з середини XVIІІ ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею. Рядові козаки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права.

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об'єктом власності Січі і вважалася загальнонародною. Формально кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок Січ і, несли інші повинності.