3. Право власності за цивільним кодексом усрр 1922р.

Цивільний кодекс 1922 року велику увагу приділяв праву власності. Затверджувалося виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об’єкти державної власності повністю виключалися з цивільного обороту (ст.ст. 20-23). Кодекс надавав законно існуючим кооперативним організаціям право мати у своїй власності підприємства незалежно від кількості зайнятих на них робітників. Допускав приватну власність у трьох формах: одноосібна власність фіз. осіб; власність кількох осіб, які не становлять об'єднання (спільну власність); власність приват, юрид. осіб. У ст. 54 кодексу зазначалося, що предметом приватної власності можуть бути: ненаціоналіз. будівлі; підприємства торгівлі, пром-сті, що мають найманих працівників не більше передбаченої особливими законами кількості; знаряддя та засоби в-ва; гроші, цінні папери та ін. цінності, в т. ч. золоті й срібні монети та іноз. валюту; предмети хатнього і особистого вжитку; товари, продавати які законом не заборонено, та всіляке невилучене з приват, обороту майно. Приватна власність допускалася лише в точно визначених межах за неодмінної умови дотримання приват, власником законів України. Дозволивши різні форми власності, кодекс забезпечував певну свободу договорів.

Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст.59-60). Можливо, існувала також вимога щодо усунення будь-яких порушень права власності, навіть не пов'язаних із поз­бавленням володіння. При цьому передбачався істотний виняток із загального правила: колишні власники, майно яких експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати його повернення (примітка до ст.59). Таким чином, незалежно від наявності "правових" підстав позбавлення майна у перші роки радянської влади колишні власники не мали шансів його повернути. Натомість, для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст.60).

1. Князівські устави та уроки як джерела права Руської держави

• «Устави» та «Уроки» княгині Ольги (Х ст.) були першими зразками князівської правотворчості. Урок означав «уректи», тобто проголосити, висловити, а устав — «установити», «постановити». Уроки видавалися за власним бажанням княгині, стосувалися здебільшого фінансових справ держави, мали тимчасовий характер. Устави погоджувалися з представниками державної влади, насамперед з князівською Радою, і діяли впродовж усього періоду перебування князя при владі.

• Устав земляний князя Володимира Святославовича. В ньому визначалися основи державного устрою та правового становища дружинників.

• Устав князя Володимира (церковний) - конспективний кодекс церковного судового права, що діяв від часу прийняття християн­ства аж до XVIII ст. У його основі лежала грамота князя Володими­ра, написана на Кормчій книзі чи на окремому аркуші, який дода­вався до Кормчої книги. У ній підтверджувалися постанови візан­тійського імператорського законодавства про церкву і визначався обсяг візантійської церковної юрисдикції. Оригіналу тексту не існує. Його можна лише приблизно реконструювати.

• Устав князя Ярослава (церковний) — пам'ятка церковного пра­ва. Устав Ярослава Мудрого — це другий етап письмового оформлення правового становища давньоруської церкви. Складений він був великим князем і митрополитом Іларіоном між 1051 і 1054 рр. Більш того, Устав у багатьох місцях суперечить візантійському церковному праву, віддає до компетенції церковної юрисдикції справи, які у Візантії належали світським судам, і навпаки, вводить типово руську систему покарань, тобто дуже схожий на "Руську Правду" і споріднюється з правовою системою Київської Русі, що складалася на той час. Проголошуючи незалежність церковного і княжого судів і посилаючись на правонаступництво з Уставом Володимира, розглядувана пам'ятка правової культури Київської Русі вміщує систему правових норм, які регулюють порядок укладання шлюбу і шлюбних відносин, стосунків церковної влади з зовнішнім світом, відомчі серединні взаємовідносини у церкві, правовий статус її служителів, закріплює її привілеї.