Константин порфиродний управління імперією

(уривок)

“Човни що приходять до Царгороду з далекої Руси, себто з Немогарди, де сидів Свендостлав (Святослав), син Інгоря (Ігоря), князя Руси, з замка Милиниски, й із Телючи (Любеч), і Цернигоги (Чернігів) і з Висегроди (Вишгород). Всі ото вони ідуть вниз рікою Дніпром і звертаються до замку Кіоава (Київ), званого Самватас. А їх підвладні Славяни, звані Кривитеїни (Кривичі) та Ленцаніни (Лугани—від міста Луцька) й інші Славяни під час зими вирубують в горах дерево на човни, і обробивши, як прийде час, як розстане лід, спускають їх в близькі озера. І як спустять в ріку Дніпро, йдуть тією рікою і приходять в Кіову; витягнувши, виставляють човни й спродують Руси. А Русь купує самі кадуби і розламавши давні однодеревні (човни), беруть з них весла, уключини (до весел) і інший припас і споряжають (нові)”.

Багрянородный К. Об управлении империей.— М.: Наука, 1990. Січинський В. Чужинці про Україну.— С. 24-25.

“ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ”

“...По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— (од того), де сіли, на котрому місці. Ті, що прийшовши, сіли по річці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се—ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів (пішли одні, що) прозвалися полянами, другі ляхи (прозвалися) лютичами, інші—мазовшанами, ще інші –поморянами. Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші—деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами—од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї (річки) вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, (що) сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — (словенами); і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його (імені) й дістали (свою) назву слов'янські письмена. Коли ж поляни жили особно по горах сих (київських), то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків (у Варяги): по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра — волок до (ріки) Ловоті, а по Ловоті (можна) увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю (можна) дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понтморе, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні — у Варяги, а з Варягів—ідо Риму, од Риму ж—і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським”. “...Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і назвалися полянами, а деревляни теж (пішли) від слов'ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі (походять) од ляхів. Бо було в ляхів два брати — (один) Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на (ріці) Сожу, (од якого) й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі (й) тиверці сиділи по (другому) Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”. (Усі племена) мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, (і) їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,—з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали (його). А після цього, зібравши кості, вкладали (їх) у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як (це) роблять вятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон”. “...По сих же літах, по смерті братів сих (Кия, Щека і Хорива), утискувалися (поляни) деревлянами та іншими навколишніми (племенами). І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: “Платіте нам данину”. Поляни тоді, порадившись, дали (їм) од диму по мечу. І понесли (це) хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: “Ось, знайшли ми данину нову”. А ті запитали їх: “Звідки?”. І вони сказали їм: “В лісі на горах, над рікою Дніпровською”. А ті запитали: “Що вони дали?” І вони показали меч, і мовили старці хозарські: “Недобра (се) данина, княже. Ми здобули (її) однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель”. І все це збулося, (бо) говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням”.

Літопис руський.—К.: Дніпро, 1989— С. 2—3; 4—6; 7—11.