Знезараження питної води

Для пом’якшення води з високою карбонатною твердістю додають гашене вапно, а при високій постійній твердості – содово-вапняний розчин.

Опріснення — це зниження концентрації всіх солей, розчинених у воді. Застосовують термічні (випаровування, виморожування), хімічні та електрохімічні методи. 3 метою випаровування набувають практичного значення сонячні опріснювачі у вигляді увігнутих дзеркал, які мають продуктивность від 9 до 18 л води за добу з 1 м² поверхні. Можна опріснювати воду і вимрожуванням її у спеціальних бунтах. Пошарове виморожування проводять узимку шляхом розбризкування або напливу води на бетонованому майданчику. Навесні при підвищенні температури із товщі льоду спочатку відходить концентрований розсіл, а опріснений лід залишається у вигляді бунта.

Дегазація — це видалення із води непритаманних їй газів. Досягають цього фізичними, хімічними і біохімічними метода­ми. У результаті зниження парціонального тиску гази відходять із води, якщо вона розбризкуеться у спеціальному герметизованому приміщенні, звідки повітря відсмоктується витяжними вен­тиляторами. Хімічним шляхом адсорбція газів здійснюється при пропусканні води через вапняні фільтри. Біохімічний метод пов'язаний із розмноженням у воді так званих сіркобактерій, які в процесі життєдіяльності поглинають сірководень із води.

Воду відстоюють у спеціальних резервуарах-відстійниках, які з’днуються трубами із водоймою. У відстійниках при повільному русі води за 5—8 год осідає 60—70 % зважених часточок. Таких підземних резервуарів, з'еднаних між собою трубами, на шляху течії води може бути кілька. Відстояна вода стае прозорою, у ній зменшуеться кількість мікроорганізмів до 70 %. Для повнішого видалення із води дрібних зважених часточок застосовують хімічні сполуки – коагулянти.

Коагулящя (освітлення) — це пронес адсорбції зважених колоїдних часточок у воді під дією молекулярних сил зчеплення, які створюються за допомогою спеціальних хімічних сполук (коагулянків) [4,14].

Доза коагулянту залежить від каламутності води і становить 30—200 мг на 1 л її. Застосовують його у вигляді порошку або 2—5 %-вого водного розчину. На станціях, де очищають воду, розчин реагенту (коагулянту) готують у спеціальних затворних баках, де його доводять до потрібної концентрації. Далі він надходить до дозатора і через контрольну лійку — у змішувач. Тут реагент змішуеться з усією масою води, яка потім потрапляє у камеру реакції, де і утворюються пластівці. У відстійниках великі важкі пластівці осідають на дно, і цей осад по трубах видаляють у каналізацію. Освітлена вода надходить для очищення на фільтри, після чого йде у резервуари чистої води. Коагуляцію при централізованому водопостачанні, якщо вода надходить із відкритих джерел, проводять завжди. Якщо ж вона надходить із підземних джерел, то цей процес здійснюють лише у разі потреби.

Воду фільтрують через зернисть пористі матеріали (кварцовий пісок, подрібнене вугілля-антрацит, мармурову кришку тощо). При цьому застосовують методи як повільної, так і швидкої фільтрації, використовуючи спеціальні пристрої-фільтри.

Повільнодіючі фільтри придатні для води без попередньої коагуляції (у сільській місцевості). Швидкість руху води в них установить 0,1—0,3 м³/год. 3 1 м² поверхні такого фільтра за добу можна одержати близько 2,5 м³ чистої води. Повільнодіючий фільтр є бетонованим резервуаром, на дно якого закладають підстилковий шар із кругляка чи крупного гравію завтовшки 0,6—0,9 м. Нижче підстилкового шару монтують дренаж у вигляді залізобетонних плиток з отворами. Поверх підстилкового шару кладуть фільтраційний шар завтовшки 0,8—1,2 м із кварцевого річкового або кар'ерного піску. На фільтр напускають шар води завтовшки 1,2—1,5 м, яка при просочуванні звільняється від різних домішок (мікроорганізмів) на 95—99 %. Ефективність роботи фільтра через 2—3 доби знижуеться за рахунок створення так званої біологічної плівки, яка затримує просочування води, її слід періодично усувати. Для цього воду опускають на 20—30 см нижче від поверхні фільтра і лопатою знімають на 1—2 см завглибшки поверхневий шар піску, замінюючи його новим.

У водопровідній мережі воду можна очищати зручним водопровідним фільтром конструкції В. Ф. Матусевича. Він є металевим корпусом циліндричної форми завдовжки 340 і діаметром 165 мм. Зсередини його заповнюють фільтраційними шарами гравію та піску різних за діаметром фракцій. Фільтраційний шар, що зосереджений посередині, має найменший діаметр фракцій (0,5—0,25 мм), а в обидва боки від нього відходять шари із крупнішими фракціями піску, закінчуючись гравієм. Для того, щоб під тиском води шари не змішувалися, їх фіксують металевими решітками. Такий фільтр врізається у водопровідну роздавальну мережу, по якій вода надходить до автонапувалок.

Фільтр має пристосування для періодичного його промивання, не пропускає яець і зародків гельмінтів і значно знижуе бактеріальну забрудненість води, не зменшуючи при цьому швидкості її протікання по трубах.

Зазначені пристрої заслуговують на увагу в господарствах, які діють в умовах підвищеного радіаційного фону навколишнього середовища. Можна вважати, що натискі колодязі при пасовищному утриманні й фільтр конструкції В. Ф. Матусевича при стійловому утриманні худоби при використанні водних джерел, забруднених радіонуклідами, частково зможуть захистити тварин від радіаційного ураження.

Очищения води навіть фільтрацією не звільняє повністю її від усіх мікроорганізмів, особливо патогенних. Отже, сумнівну в санітарному відношенні воду необхідно знезаражувати.

Кип'ятіння — найпростіший і найнадійніший метод знезаражування, але тільки невеликих об'емів води. Його можна застосовувати для водопотреб новонародженого молодняку.

Опромінення води ультрафіолетовими променями — перспективний метод, хоч він ще не набув значного поширення в практиці тваринницьких ферм. Бактерицидний ефект досягаеться за рахунок дії короткохвильового спектра ультрафіолетового випромінювання в діапазоні 250—260 ммк. Ці промені проникають у прозору воду на глибину до 25 см. 3 цією метою використовують лампи типу ДРТ, БУВ та ін. Розроблена й апробована установка ОВ-АКХ-1, яка має п'ять камер. Всередині кожної із них у кварцевому чохлі є лампа типу ДРТ. Вода під час проходженая через камеру обтікає чохол лампи і піддається при цьому бактерицидній дії її променів. Потужність такої установки становить до 150 м³/год [1,7,12,13,14].

Усі водопровідні станції країни знезаражують воду хімічними методами: обов'язковим хлоруванням або озонуванням. 3 цією метою застосовують хлорне вапно або газоподібні хлор та озон.

Хлорування — найпростіший, найдоступніший і найдешевший метод знезараження води, який найбільш поширений. Бактерицидний ефект грунтуеться на дії хлору і кисню, що виділяються за рахунок гідролізу. При взаємодії хлору з водою утворюються нестійка сполука — хлорнуватиста кислота, яка швидко розкладається із вивільненням атомарних хлору і кисню. Вони ж і є сильними окислювачами органічних речовин і мікроорганізмів.

Хлорне вапно як найбільш доступну сполуку одержують шляхом збагачення хлором гашеного вапна. Свіже хлорне вапно містить 35—38 % активного хлору.

При транспортуванні й неправильному зберіганні вапна акти­вність його може знижуватися. Для знезараження води у хлор­ному вапні повинно бути не менше 25 % активного хлору. Залежно від санітарного стану води та епізоотичної обстановки за­стосовують різні способи хлорування.

Перхлорування проводить до попередньої обробки небезпечної води з метою поліпшення, очищення й усунення небезпеки при контакті з нею. У цьому разі використовують підвищені дози хлору.

Постхлорування здійснюють на завершальному етапі після інших способів обробки води.

Подвійне хлорування має місце до і після обробки води у випадках дуже сильного її забруднення органічними речовинами із підозрою на бактеріальну забрудненість.

При звичайній епізоотичній обстановці частіше проводять постхлорування води після її очищення, застосовуючи методи нормального хлорування і суперхлорування. Останній практикують, коли спостерігається нестійкий фон бактеріальної забрудненості й немає впевненості у надійності бактерицидного ефекту. Нормальним хлоруванням знезаражують воду, яка має високі фізико-хімічні показники.

Якщо хлорування проводять великими дозами активного хлору (про це свідчить явний запах хлору), то таку воду необхідно дехлорувати. Цим доводять підвищену дозу залишкового хлору до норми (0,3—0,5 мг/л). 3 цією метою використовують розчини тіосульфату натрію (гіпосульфіту) або сірчанокислого натрію.

На водопровідних станціях воду хлорують частіше за допо­могою рідинного (газоподібного) хлору, який поставляється в металевих балонах під тиском до 0,8 МПа. Використовують його через спеціальні пристрої-хлоратори. У них вода в неве­ликих об'емах дуже хлорується, а потім у розрахунковій кількості змішується з рештою маси води у басейнах (хлоратор Ремісницького В. М.) [1,2,3,5,12].

МЕТОДИ САНІТАРНО-ГІГІЄНІЧНОЇ ОЦІНКИ ПИТНОЇ ВОДИ

Вода, що використовується для потреб тваринництва, повинна бути бездоганною в санітарному відношенні, не містити отруйних речовин, тобто відповідати вимогам ДСТу [1].

Недоброяюсна вода, що використовується для напування, може провокувати випадки виникнення заразних і незаразних хвороб, отруєння тварин. Джерела забруднення питної води можуть бути різні. Це, в першу чергу, стоки, що надходять у відкриті водойми від хімічних підприємств, м'ясокомбінатів, молокозаводів, населених пунктів, тваринницьких ферм (комплексів).

Особливо забруднюється вода під час паводків, злив, коли змиваються нечистоти з місцевості і потрапляють у водоймища. Особливу небезпеку в таких випадках становлять скотомогильники, звалища нечистот, місця недбалого зберігання добрив і отрутохімікатів.

Доброякісна вода повинна мати постійні фізичні, хімічні і біологічні якості, які не змінюються протягом року і відповідають нормативним вимогам. Оцінка доброякісності води і санітарної її придатності повинна грунтуватися на данних санітарно-топографічного обстеження вододжерел і оточуючої його місцевості, а також на визначенні її фізичних, хімічних та біологічних властивостей. На підставі отриманих результатів є можливість з'ясувати наявність і ступінь забрудненості води, її походження та небезпечність такої води при використанні для потреб тваринництва [8].

При наявності забруднень антропо- і зоогенного походження можна визначити характер і ступінь мінералізації органічних залишків (фазу самоочищення водоймища) і обгрунтувати пропозиції щодо необхідності поліпшення якості води шляхом її очищення або знезараження.

Санітарно-гігієнічна оцінка води повинна проводитись у такій послідовності: встановлення санітарно-топографічного стану вододжерела і оточуючої його місцевості, визначення фізичних якостей, проведення хімічного аналізу і при необхідності з'ясування біологічних показників води [3,11,12].