
- •Глобальна мережа іНтернет
- •Глобальна мережа інтернет
- •1. Основні поняття
- •2. Короткі відомості з історії Інтернету
- •3. Основи функціонування Інтернету
- •4. Протоколи Інтернету
- •5. Сервіси Інтернету
- •6. Способи підключення до Інтернету
- •7. Програмне забезпечення Інтернету
- •8. Пошук в Інтернеті
- •9. Етикет в Інтернеті
- •10. Безпека роботи в Інтернеті
3. Основи функціонування Інтернету
Адресація комп'ютерів в Інтернеті.
Щоб інформація безпомилково могла передаватися з одного комп'ютера на інший, необхідна наявність унікальних адрес, за допомогою яких можна однозначно ідентифікувати одержувача інформації. Подібно до того, як звичайна пошта доставляє листи за адресою, що включає область, місто, вулицю, будинок, квартиру, так і в мережі Інтернет інформаційні пакети доставляються за адресами, тільки в адресі вказуються не будинок і вулиця, а номери мереж, до яких підключений комп'ютер-одержувач, та номери власне комп'ютерів у цих мережах. Отже, кожен комп'ютер, підключений до мережі Інтернет, має свою унікальну ІР-адресу.
IP-адреса (скорочення від англ. Internet protocol address) — це унікальний номер, що ідентифікує пристрій, підключений до локальної мережі, або Інтернету, а точніше мережеве з'єднання, оскільки комп'ютер може бути під'єднаний до двох мереж одночасно. IP-адреса є 32-бітовим (за версією IPv4) або 128-бітовим (за версією IPv6) двійковим числом. Зручною формою запису ІР-адреси (IPv4) є запис у вигляді чотирьох десяткових чисел (від 0 до 255), розділених крапками, наприклад, 190.155.0.1. Якщо за допомогою одного байта можна передати 28 = 256 варіантів, то за допомогою чотирьох байтів — 232 > 4 млрд варіантів. Отже, до мережі може бути максимально підключено понад 4 млрд користувачів. Розшифровка IP-адреси ведеться зліва направо. Перше число — номер найбільшої мережі у складі Інтернету, останнє — номер конкретного пристрою (комп'ютера). Друге й третє — позначають ділянки мережі, наприклад, регіональну й локальну мережі.
Розрізняють фіксовані (постійні) і тимчасові IP-адреси. Більшість користувачів, що підключаються до мережі через модеми, мають тимчасові IP-адреси. Комп'ютери в організаціях, локальні мережі яких підключені до Інтернету 24 години на добу, як правило, мають свої унікальні фіксовані ІР-адреси.
Відповідальність за адресацію в Інтернеті
Щоб бути впевненим у тому, що мережеві частини інтернет-адрес є унікальними, всі вони призначаються однією організацією — Мережевим інформаційним центром. Він призначає тільки мережеву частину адреси й покладає відповідальність за призначення адрес комп'ютерів у цій мережі організації, яка її запросила. При призначенні IP-адрес мережам NICy важливо лише те, що ця мережа або приєднана до Інтернету, або збирається до нього приєднатися. Яка-небудь корпорація може взяти на себе відповідальність за призначення унікальних мережевих адрес усередині свого Інтернету, якщо вона ніколи не збирається з'єднувати його із зовнішнім світом.
Недоліки адресації в Інтернеті
Найбільшим очевидним недоліком є те, що адреси описують з'єднання, а не комп'ютери: якщо машина переміщується з однієї мережі в іншу, її IP-адреса має змінитися. Щоб краще зрозуміти цей процес, уявімо мандрівників, котрі хотіли б від'єднувати свої персональні комп'ютери, брати їх із собою в дорогу, а потім приєднувати їх до Інтернету після прибуття в місце призначення. Таким персональним комп'ютерам не можна призначити постійну ІР-адресу, адже вона ідентифікує мережу, до якої приєднана ця машина. Іншим слабким місцем міжмережевої схеми адресації є те, що коли кількість машин у мережах певного класу починає перевищувати 255, потрібно змінити її адресу на адресу іншого класу. Хоч це може здатися незначною проблемою, зміна мережевої адреси може потребувати багато часу й складно налаштовуватись. Тому чим більше ПЗ не призначено для роботи з декількома адресами в одній фізичній мережі, тим складніше адміністраторам спланувати плавний перехід, протягом якого можна було б повільно змінити адреси. Замість цього вони мають одразу заборонити використання однієї мережевої адреси, змінити адреси всіх машин, а потім відновити взаємодію, використовуючи нові адреси.
Система доменних імен
З'єднання комп'ютерів у мережі передбачає наявність ІР-адреси. Такі адреси зручні для комп'ютерів, але складні для людей, оскільки їх важко запам'ятовувати. Тому для зручності запам'ятовування й сприйняття була створена система (служба) імен доменів (DNS — Domain Name System), яка дає змогу поставити у відповідність ІР-адресі символьне ім'я, і навпаки. Доменний сервіс імен — це ієрархічно організований простір імен машин. Завдяки цьому користувачу не потрібно нічого знати про комп'ютерні ІР-адреси.
Коли вказуємо комп'ютеру команду відкрити сторінку, вводячи певний URL, то наступною дією комп'ютер звертається за довідкою до іншого комп'ютера, щоб визначити, яка IP-адреса ховається за введеним доменним ім'ям. Цей "довідковий" комп'ютер називається сервером DNS. Таблиця відповідності доменних імен ІР-адресам розміщується на багатьох DNS-серверах, які послідовно опитуються.
Слово „домен” (domen) перекладається як „територія, сфера, область”.
У доменній адресі відображаються ім'я, визначення роду діяльності власника й код країни. Наприклад, в адресі www.bank.gov.ua www вказує на приналежність вузла до Всесвітньої інформаційної павутини (World Wide Web), bank — назву організації, a ua (Ukraine) вказує на місце дислокації цієї організації. Історично сформувалися такі скорочення для визначення в доменній адресі роду діяльності організації:
com або со (комерційні організації);
edu (навчальні й наукові організації);
gov (урядові організації);
mil (військові організації);
net (мережеві організації різних мереж, у тому числі провайдери);
org (інші організації).
Для зазначення країни використовуються дволітерні коди: ua (Україна), uk (Велика Британія), jp (Японія), de (Німеччина), fr (Франція), ru (Росія) та ін.
Універсальний покажчик ресурсу
IP-адреса або відповідне йому доменне ім'я дає змогу однозначно ідентифікувати комп'ютер у мережі Інтернет, але справа в тому, що на комп'ютері може бути багато різної інформації в різних, форматах, наприклад, у вигляді файлів, електронних повідомлень, сторінок. Для того щоб можна було безпомилково одержувати потрібну інформацію й у потрібному форматі, використовується рядок символів, який називають URL (Uniform Resource Locator — уніфікований локатор ресурсу,). URL — це стандартизований спосіб запису адреси ресурсу в мережі Інтернет. Саме такий рядок відображається в полі АДРЕСА браузера Internet Explorer.
Нині URL позиціюється як частина більш загальної системи ідентифікації ресурсів URI, сам термін URL поступово поступається місцем ширшому терміну URI. URI (англ. Uniform Resource Identifier) — уніфікований ідентифікатор ресурсу. URI — це коротка послідовність символів, що ідентифікує абстрактний або фізичний ресурс. URI надає простий і розширений способи ідентифікації ресурсів. Розширюваність URI означає, що вже існують кілька схем ідентифікації усередині URI. Найвідоміші приклади URI — це URL та URN. URL — це URI, що, крім ідентифікації ресурсу, надає ще й інформацію про місцезнаходження цього ресурсу. A URN (Uniform Resource Name) — це URI, що ідентифікує ресурс у певному просторі імен (і, відповідно, у певному контексті).
Локатор URL був розроблений як система для максимально природного зазначення місцезнаходження ресурсів у мережі. Локатор мав легко розширюватись і використовувати лише обмежений набір ASCII-символів. У зв'язку з цим виникла традиційна форма запису
URL: <схема>://<логін>:<пароль>@<хост>:<порт>/<URL-шлях>
наприклад http://www.bank.gov.ua/B_syst/index.htm
У цьому записі:
схема — схема звертання до ресурсу, у більшості випадків мається на увазі мережевий протокол (набір правил, за якими відбувається обмін даними);
логін — ім'я користувача, що використовується для доступу до ресурсу;
пароль — пароль, асоційований із зазначеним ім'ям користувача;
хост — повністю прописане доменне ім'я хоста в системі DNS або IP-адреса хоста у формі чотирьох десяткових чисел, розділених крапками;
порт — порт хоста для підключення;
URL-шлях — уточнювальна інформація про місцезнаходження ресурсу.
У цьому прикладі шукана інформація розміщена в папці B_syst у файлі index.htm, в інших випадках шлях може бути довшим. Якщо ім'я файла не зазначене, то за замовчуванням може використовуватись ім'я файлу index.htm (index.html), або default.htm (default, html).
Перетворення адреси URL у цифрову форму IP-адреси здійснює служба DNS.
Загальноприйняті схеми (протоколи) URL включають:
ftp — протокол передачі файлів FTP;
http — протокол передачі гіпертексту HTTP;
https — спеціальна реалізація протоколу HTTP, що використовує шифрування;
gopher— протокол Gopher;
mailto — адреса електронної пошти;
news — новини UseNet;
nntp — новини UseNet через протокол NNTP;
prospero — служба каталогів Prospero Directory Service;
telnet — посилання на інтерактивну сесію Telnet;
wais — база даних системи WAIS;
file — ім'я локального файла;
mailserver — доступ до даних з поштових серверів;
skype — протокол Skype;
smsto — відкриття редактора SMS у деяких мобільних телефонах;
ed2k — файлообмінна мережа eDonkey, побудована за принципом Р2Р,та ін.
Приклади URL:
http:// uk.wikipedia.org/wiki/Балет;
http://www.bbc.co.uk/worldservice/;
http://en.wikipedia.org:80/wiki/Special:Search?search=train&go=Go;
ftp://myname:mypass@myhost.com:21/etc/motd;
prospero://myhost.dom //pros/somename;
file://vms.myhost.edu/disk$user/my/notes/note123.txt.