3. Криза географічної науки. Двоїстість поглядів на її предмет (е. Реклю).

Розвиток галузевих географічних дисциплін, особливо ґрунтознавства та біогеографії, створював вирішальні передумови для фізико-географічного синтезу. Однак у той час лише деякі вчені правильно уявляли собі шлях, яким повинна йти далі географія. Тоді ж методологічні питання вперше постали в центрі уваги географів.

Із суто зовнішнього боку географія виявляла ознаки "благополуччя" і навіть підйому. Нові відкриття всередині континентів і в полярних районах сприяли пробудженню інтересу до географії у широкої громадськості. Помітно пожвавилась діяльність географічних товариств; більшість нових товариств з'явилась саме в цей період.

Одним із важливих наслідків і в той же час свідчень посилення зацікавленості до географії стало створення широкої мережі географічних кафедр в університетах. Наприкінці XIX ст, такі кафедри існували в більшості університетів Німеччини, Франції, Італії. Австрії, Швейцарії, Англії. З 1885р. відкриваються кафедри географії в російських університетах - Московському. Петербурзькому, Казанському, Новоросійському (Одеса) і Харківському.

В деяких країнах (Німеччина, Франція, Італія) регулярно скликаються національні з'їзди географів (в Росії починаючи з 1889 р. під час з'їздів природознавців і лікарів працювала географічна секція), а в 1871р. в Антверпені був скликаний перший Міжнародний географічний конгрес (до початку першої світової війни відбулося 10 конгресів).

Однак, незважаючи на це. географія з 70-х років XIX ст.. вступила в період серйозної кризи і корінного зламу.

Впродовж багатьох століть основна функція географії полягала у розвідуванні й описуванні нових земель, але із завершенням територіальних відкриттів ця функція поступово вичерпувала себе.

Проте диференціація науки і виокремлення самостійних ("галузевих") географічних дисциплін призвели до того, що в галузі теоретичної думки для географії не залишалось власного поля діяльності. У географів "зникав" предмет дослідження; постало питання: бути чи не бути власне науці географії? В цей період завдяки видатним досягненням фізики, хімії і біології стало можливим пояснити основні природні процеси, що спостерігаються на земній поверхні, і це створювало основу для повного перевороту в географії. Але географи переважною більшістю не були готові до такого різкого повороту.

Географічна література 70-80-х років XIX ст. особливо німецька, рясніє найсуперечливішими висловлюваннями про предмет і зміст географії. Всі ці суперечності і розбіжності у поглядах були відображенням "дуалістичного" характеру географії, що поєднувала знання про природу із знаннями про людину; при цьому в загальному землезнавстві переважав природничо- науковий зміст, тоді як у країнознавстві на передній план виступала людина.

Цей "дуалізм" не залишився непоміченим. Герман Вагнер дійшов висновку, що географію необхідно вважати не єдиною наукою, а комплексом наук - фізичних та історичних (1880). Пізніше Дмитро Анучін також стверджував, що "географія ...є комплексом із цілої низки наук, здатних розроблятися кожна сама по собі" (1892).

Та все ж на початку цього періоду в географії панував природничо-науковий напрямок. В 70-х рр. XIX ст. у Німеччині Александр Зупан, Альфред Кірхгоф, Фердинанд Ріхтгофен, Зофус Руге рішуче відстоювали погляд на географію як на природну науку.

Основна лінія розвитку географії на Заході в останні десятиріччя XIX ст. полягала, з одного боку, в її поступовому відході від природничо-наукового у напрямку в посиленні її "соціологізації", а з іншого боку, у прагненні "позбавити" географію загальної частини і звести її до країнознавства.

Двоїстий характер географії із тенденцією до її еволюції знайшли своє відображення у працях видатного французького географа Елізе Реклю (1830- 1905), який був найпослідовнішим у спробах обгрунтувати процес історичного розвитку суспільства географічною зумовленістю. До нього вплив географічного середовища на розвиток суспільства вважався абсолютним і незмінним у часі. Однак уже у К.Ріттера зустрічається думка про відносний характер цього впливу, про його зменшення із розвитком суспільства.

Розвиваючи цю думку Ріттера, Е.Реклю наголошував, що з розвитком промисловості людство все більше і більше підпорядковує собі природу і використовує її для своєї подальшої динаміки. При цьому, між людиною і природою, на його думку, існує гармонія, яка виявляється у відносності нашої свободи щодо Землі. Відповідно до таких поглядів, Е.Реклю розглядає історію людства як результат взаємодії природи і суспільства. Так чи інакше, людство, залишаючись впродовж тривалого часу простим ледь свідомим витвором Землі, Починає відігравати все активнішу роль у її історії.

Свої детерміністичні погляди Е.Реклю виклав у 1868-1869 рр, коли побачила світ його велика землезнавча робота "Lа Теrrе", де ним перед географією було поставлене завдання пізнати "фізіологію земного організму". Він порівняв Землю з організмом, а окремі природні компоненти - з органами і вказував на необхідність вивчення взаємодії сил і процесів, а також мінливості географічних явищ у часі і просторі.

Відзначимо, що свого часу Е.Кант розглядав природу і суспільство як дві протилежні системи й абсолютизував їхні протилежності, а представники географічного детермінізму були, навпаки, переконані в їхній гармонійній єдності, тому абсолютизували її. Е.Реклю, на відміну від них, у своїх працях, значною мірою, подолав основні недоліки географічного детермінізму. Він усвідомлював наявність специфічних внутрішніх законів розвитку людського суспільства, які якісно відрізняються від законів розвитку природи. При цьо¬му, був переконаним у тому, що вплив природного середовища на розвиток суспільства має історичний характер.

Все ж, вчення Е.Реклю за своєю основою було витримано у дусі географічного детермінізму, що, зрештою, зводило складні закономірності розвитку людського суспільства до законів розвитку природи. У найкращому випадку він визнавав однопорядковість, рівність руху людського суспільства із впливом природних умов.

Вже у своїй наступній, ще величнішій праці "Nouvelle geographie universale", що мала підзаголовок "Земля і люди" (1876-1894 рр.), Реклю відходить від попередніх детерміністичних поглядів. Тут він уже виступає адептом антропоцентричної географії, адже вказана праця була по-суті країнознавством. У ній центр тяжіння переносився з природи на опис народів, міст і визначних пам'яток.