7.6. Припинення зобов’язань

Припинення зобов’язання передбачало закінчення існування зобов’язальних відносин. Способи припинення зобов’язання поділялися на ті, що задовольняли інтереси кредитора і ті, що залишали інтереси кредитора незадоволеними (або частково задоволеними). До позитивних способів припинення зобов’язання у римському праві можна віднести виконання зобов’язання, заміну виконання, залік та новацію. До негативних способів припинення зобов’язання можна віднести прощення боргу, угоду сторін про розірвання зобов’язання, неможливість виконання та інші.

1. Позитивні способи припинення зобов’язання.

Виконання зобов’язання (solutio) полягає у здійсненні боржником дій на користь кредитора, що складають зміст зобов’язання (передача речі у власність, виконання певних робіт, належна поведінка з боку боржника тощо). Особливість припинення зобов’язань шляхом виконання полягала у припиненні зобов’язання шляхом, що був аналогічний порядку його виникнення. Наприклад, якщо договір був укладений шляхом передачі речі, то виконання договору також повинно здійснюватися шляхом передачі речі (або грошей) тощо.

Розуміння римським правом зобов’язання як засобу задоволення матеріального інтересу вказувало на необхідність матеріального виконання зобов’язання як способу його припинення. Такий підхід призвів до того, що головним у зобов’язанні було саме його матеріальне виконання без врахування особистого зв’язку між кредитором і боржником. Таким чином, зобов’язання міг виконати не тільки боржник, а й будь-яка особа, навіть без відома та дозволу боржника. Виключення складають лише особисті зобов’язання, коли для кредитора має принципове значення виконання зобов’язання саме конкретною особою. Виконання могло бути здійснене не тільки на користь кредитора, але і на користь третьої особи, яка ним призначалася.

Якщо боржник мав декілька боргів у відношенні одного кредитора за одним чи декількома зобов’язаннями, то боржник при виконанні самостійно визначав той предмет виконання, за яким він сплачував борг. Коли боржник не здійснював вказівок у цьому відношенні кредитор самостійно визначав який предмет виконання вважати виконаним. Якщо сторони не визначилися із тим, який предмет виконання вважати забезпеченим поверненням боргу, римський закон визначав черговість виконання зобов’язання, наприклад, спочатку поверталися борги забезпечені заставою, а потім інші борги тощо.

Зобов’язання у римському праві розглядалося як цілісне правовідношення, предмет виконання та борг також вважалися його неподільними складовими. Таке бачення зобов’язання призвело до того, що виконання зобов’язання шляхом повернення боргу частинами не допускалося. І тільки з часом це стало можливим, коли норми римського права пропонували кредиторам не відмовлятися від прийняття виконання частинами.

Заміна виконання зобов’язання (datio in solutum) передбачала здійснення заміни предмету виконання зобов’язання з одного (обумовленого договором) на інший. Така заміна могла здійснюватися як за волею кредитора, так і проти його волі.

За загальним правилом заміна виконання не допускалася, оскільки виконання цілком повинно відповідати змісту зобов’язання. Однак за згодою кредитора боржник замість сплати боргу грошима міг здійснити передачу певних речей, вартість яких відповідала сумі боргу.

У період економічного занепаду у римському праві виникає можливість примусової для кредитора заміни виконання зобов’язання. За часів Юстиніана приймається закон, за яким кредитор зобов’язується прийняти виконання зобов’язання замість грошей у вигляді нерухомого майна (як правило землі). Прийняття такої норми викликав важкий стан збіднілих землеволодільців, які заборгували кредиторам гроші, але не могли їх сплатити, однак при цьому мали земельні угіддя та іншу нерухомість. Важкий економічний стан у державі, відсутність виробництва та цивільного обігу не надавали цим особам можливості заробити гроші і тому вони не могли сплатити борг у грошовому еквіваленті.

При дії зазначеного закону Юстиніана кредитори ставали покупцями тієї речі, яку отримували в якості заміненого предмету виконання зобов’язання, а такі боржники прирівнювалися до продавців, і при виникненні спорів щодо переданого предмету заміни виконання повинні були нести відповідальність у якості продавців.

Залік (compensatio) є способом припинення зобов’язання за яким здійснювалося анулювання зустрічних вимог, коли сторони по відношенню одна до одної виступали боржниками та кредиторами. Таким чином, якщо кредитор має право вимоги до боржника, а боржник у свою чергу має право зустрічної вимоги до кредитора, то вимоги за тією сумою, за якою вони взаємно перекриваються, вважаються припиненими і стягненню підлягає тільки той залишок, щодо якого одна вимога перевищує іншу.

Вперше залік з’явився при розгляді справ у формулярному процесі і являв собою не спосіб припинення зобов’язання, а засіб його спрощення. Причому можливість застосування заліку пов’язувалася не з приписами позовної формули, а обумовлювалася змістом і характером судового розгляду.

Існували три випадки, коли застосування заліку було обов’язковим, по-перше, у зобов’язальних відносинах із банкірами; по-друге, у відносинах пов’язаних із неплатоспроможністю боржника; по-третє, у відносинах взаємних вимог, які виникали із одного і того ж договору, тобто із однієї підстави. Банкіри, які пред’являти вимоги до тих осіб, які мали у нього свої рахунки, зобов’язані були зменшити обсяг вимог щодо цих осіб на суму свого боргу перед ними. Таким чином, банкір зобов’язаний був скласти свою вимогу до суду із вирахуванням боргу боржника, тобто здійснити залік. І якщо банкір не здійснював такого заліку, то йому відмовлялося у позові у зв’язку із перевищенням позовних вимог. Другим випадком обов’язкового застосування заліку є вимоги кредитора щодо неплатоспроможного боржника, який одночасно є дебітором неплатоспроможного боржника. Здійснення заліку у цьому випадку зменшувало борги боржника. В залежності від природи і якості боргу та змісту зобов’язання залік, в окремих випадках, розглядався як вирахування. Так, в Інституціях Гая (Книга 4, 66-67) вказано, що «між заліком, який зобов’язує банкіра і вирахуванням, яке також застосовується як обов’язок покупця майна, є різниця, що при заліку приймаються до уваги тільки предмети того ж виду, роду та якості. Наприклад, гроші можна зараховувати тільки грошима, зерно-зерном, вино-вином і навіть, на думку деяких юристів, не завжди можна було зараховувати вино з вином, зерно з зерном, а тільки тоді, коли ці предмети були однорідними і однакової якості; в той час як до вирахування можна було пред’являти і те, що не є однорідним. Таким чином, якщо покупець майна вимагає грошей, а сам винен хліб або вино, то при вирахуванні їх вартості, може подавати позов щодо іншого майна».²³

У тих випадках, коли взаємні вимоги у сторін зобов’язання виникали із однієї підстави, позивачу передавався предмет виконання з вирахуванням частини його боргу. Такі справи вирішувалися за позовами доброї совісті, тому в їх розгляді не відмовлялося у зв’язку з перевищенням позовних вимог.

За позовами суворого права залік зустрічних вимог спочатку міг застосовуватися тільки за рішенням суду у тих випадках, коли у формулу включалося прохання про його застосування. З часом, постановою Марка Аврелія було встановлено, що у випадку подання позову відповідачем про застосування заліку, він повинен застосовуватися не за рішенням суду, а в силу закону. Однак можливість застосування заліку завжди пов’язувалася із проханням про це зацікавленої особи.

За часів Юстиніана були вже чітко сформульовані умови застосування заліку: 1) вимоги повинні мати зустрічний характер (кредитор за основною вимогою повинен бути боржником за зустрічною вимогою); 2) вимоги повинні мати ліквідний, тобто чітко сформований, характер (вважалося, що вимога є ліквідною, коли вона не заплутана складними юридичними та іншими деталями); 3) вимоги повинні бути однорідними (гроші за гроші, зерно за зерно тощо); 4) вимоги повинні відповідати настанню строку їх виконання.

Новація (novatio) як спосіб припинення зобов’язання представляє собою заміну старого зобов’язання новим. Новація римськими юристами розглядається як перенесення старого боргу на інше зобов’язання, причому таким шляхом, коли старе зобов’язання припиняється, а замість нього виникає нове.

При виникненні новації основними її рисами вважалися ідентичність предмету зобов’язання і заміна певного елементу зобов’язання відносно старого зобов’язання. Можливі заміни у зобов’язанні могли стосуватися умов і строків виконання, сторін зобов’язання, засобів забезпечення, мети тощо.

Здійснення новації могло відбуватися шляхом стипуляції, що мала новаційний (оновлювальний) характер. Така стипуляція завжди була титулованою, тобто повинна була містити посилання на ту підставу, звідки вона виникла.

Якщо зобов’язання, що стало підставою для оновлення (новації) в дійсності не існувало, то і новація визнавалася недійсною. Якщо основне зобов’язання не користувалося позовним захистом, то після певних змін, що надавали можливість його позовного захисту, таке зобов’язання для його дійсності можна було оновити шляхом новації.