Додаток 1. Свято. "в історію свою візьми нас, Батьківщино!"

Мета. Продовжувати ознайомлення учнів із національними символа­ми України - прапором, гербом, гімном, народнопое­тичними символами: калиною, вербою, вишиваним рушником, вишиванкою, батьківським оберегом - ха­тою; сприяти формуванню національної свідомості школярів; розвивати увагу і мову, інтерес до сим­волів своєї землі, до обрядів, пов'язаних із цими символами; виховувати любов і повагу до України.

Обладнання: гілочка калини з китицями, гілочки квітучої верби, вишитий рушник, магнітофон, касета з записом українських пісень.

(Звучить пісня «Червона калина», сл. народні, муз. К. Смаля).

Вчитель.

Червоні кетяги калини

Горять огнями усіма...

Без калини нема України,

Без народу країни нема.

Калина - одвічний символ України. Чому саме ка­лина стала одвічним символом України?

Учень. Вважаємо, що завдяки своїм незвичним плодам, можливо, наших пращурів вражало те, що серед лютої завії гордо палахкотіли вогнисті блискучі кетяги. Ніякий мороз не міг здолати калину. Як і по­тяг народу до волі. Плоди дерева гіркі, як і життя трудящого народу. Білі віночки - квіти калини, оче­видно, асоціювалися з чистотою і незайманістю.

Отже, вирушаємо у прекрасний світ знайомства з одвічним символом України — калиною.

Хто розпочне бесіду?

Учень. Коли вродливий зеленокучерявий травень, скупаний у білопінному шумовинні весняного цвіту, закінчує господарювати на землі і збирається пере­давати естафету рум'яному червню, саме тоді рясно зацвітає одна із найулюбленіших рослин нашого на­роду - калина.

Кущі калини зацвітають на початку літа, вкрива­ються безліччю ніжних білих суцвіть. І стоять собі серед свіжої зелені, наче молоді юні наречені в білосніжних сукнях. Недаремно наш безсмертний Кобзар Т.Г. Шевченко писав:

Зацвіла в долині червона калина,

Ніби засміялась дівчина-дитина.

Завдяки такому рясному буйноцвіттю, калина ста­ла в народі символом дівочої вроди і краси.

Дівчата прикрашали коси квітами калини. Це яскраво відображено в повісті І.С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря». А в одній із народних пісень співається:

Червона калинонька

Віконце заступила,

Вийшла Наталка з хати

Та й стала дивувати,

Стала цвіт-калину ламати

Й до личенька прикладати.

Учитель. Так, калина оспівана у багатьох піснях, опоетизована в різних легендах, переказах, віршах, стала в народних уявленнях символічною. І на сьо­годнішнє заняття ви, діти, одержали завдання зібрати легенди, пісні, поезії, приказки, прислів'я про калину.

Які ж існують легенди про походження калини?

1-й учень. Багато легенд про походження калини. Ось одна із них.

Колись на Україну напали турки і татари, вони усе нищи­ли на своєму шляху, а дівчат і хлопців забирали в по­лон. І ось одного разу хотіли забрали в полон першу красуню села. Але дівчина почала тікати і була б утек­ла, та на лихо зачепилася за дерево своїм червоним на­мистом. Намисто розірвалося, посипались на землю червоні намистинки. Забрали вороги красуню і там во­на загинула. А червоні намистинки зійшли, а з них вийшли прекрасні кущі з червоними ягідками. Назва­ли їх люди калиною. З того часу і росте на землі цей чудовий кущ.

2-й учень. А ось інша легенда про походження ка­лини.

Утік козак із своєю милою, та ніде не міг звінча­тися, і обернувся терном у полі, а дівчина - калиною.

Вийшла синова мати

Того терну рвати,

Дівчини мати -

Калини ламати.

«Се ж не терночок,

Се ж мій синочок,

Се ж не калина,

Се ж моя дитина».

Учитель. Легенд про калину багато, усіх на нашо­му уроці і не розкажеш, але ось послухайте ще одну.

Ви бачили, напевне, діти, що ягідки калини ма­ють зернятка, а вони схожі за формою на серце. Ви хочете дізнатися чому? Чому калина росте по всій Україні? Ось послухайте.

Давно це було. В одному селі жила дуже вродли­ва дівчинка і звали її Калиною. До речі, і зараз це ім'я дуже поширене на Буковині. Дуже любили лю­ди Калину за її добре серце. А одного разу Калинка, ідучи в лісі, викопала тоненьке стебельце і посадила його край дороги. Із стебельця невдовзі виріс вели­кий кущ, який зацвів білим цвітом, а пізніше, коли обсипався цвіт, заблищали на кущі, як намистинки, ягоди. А в кожній ягідці знаходилося зернятко, як маленьке сердечко. Прийшла одного разу Калина до свого куща, а він їй і каже:

- Це на згадку про твоє добре серце, а щоб тебе не забували люди, подаруй мені ще і своє ім'я.

Напали вороги на село. Калинка, щоб врятувати село, завела їх у дрімучий ліс, де загинула й сама. Там, де розбризкалася дівоча кров, виросли кали­нові кущі. Ось чому наша Україна, як калина, бо ба­гато було таких дівчат, які любили свій народ і свою Україну. Ось чому молоді дівчата люблять калину і прикрашають нею хліб, вінок, рушники.

1-а учениця. Люблять калину в Україні. На Вінниччині є великі калинові гаї. Про один із них йдеться у легенді, яку використав Михайло Стель­мах у повісті «Щедрий вечір».

«...Давно се було. На одне село напали турки і та­тари. А в селі було весілля. І дівчата, щоб не потрапи­ли в полон, кинулися тікати від ординців у непрохідні болота і всі там утопилися. А незабаром на тому місці виріс калиновий гай: узимку все в червоних кетягах, а влітку люди часто можуть чути звідти стогін...»

2-а учениця. А мені моя бабуся розповідала, що ка­лину у давнину використовували у весільних обрядах, плели гірлянди, прикрашали гілками світлиці та весільні столи; коли випікали коровай, неодмінно при­хорошували гілочками калини, квітчали весільний вінок молодої. А на столах ставили букети з калини перед молодими, бажаючи цим вічної краси їхньому подружньому життю, міцного і стійкого кохання.

1-й учень. У багатьох весільних піснях є слова про калину. У кожній родині, де були дівчата на виданні, зноси­ли як­найбіль­ше калинових пучків. Якщо під стріхою висіли кали­нові грона - це означало, що можна приходити зі сватами до оселі. Тому, починаю­чи з Пречистої (28 серпня) дівчата постійно ходили по калину на луги, в урочища. Віднайшов­ши перший кущ калини, вони водили круг нього хо­роводи, ігри, співали любовні пісні, згадували імена своїх хлопців. Із першої зламаної гілочки кожна брала по дві ягідки до рота, примовляючи: «Помо­жи, калинонько, бути в парі з миленьким». Потік зривали так само з інших кущів. Нарвавши калини збігалися в гурт, обмальовували одна одну ягодами прикрашали коси і віночки гілочками ягід і верталися додому з піснею. Біля оселі дівчата віддавали пучки матері, а та говорила: «Будь, доню, і ти червоною і здоровою, як калина, незайманою та чистою до вінця. А ти, калино, будь готовою на коровай, вільце, квітки весільні та хрестинні, на здоров'я людям, на добро іншому двору». Кілька гіллячок уносили до хати, підвішували до образів, а решту - під стріху, а це означало, що в оселі є дівчата на виданні.

1-а учениця. Калина - це пам'ять про матір, най­дорожчу у світі людину:

Мамина калина росте біля хати.

Сюди прилітає зозуля кувати.

(Звучить пісня про калину).

Рубінові плоди у народі стали символом мужності людей, які віддали своє життя і свою кров у боротьбі з ворогами. Не повернувся юнак до рідного порога, разом із рідними сумує калина:

Опустила кетяги калина,

Вся в зажурі, краще б не цвісти.

Хто її чекав, вже не прилине,

Вже йому до неї не прийти.

Учитель. Так, є багато пісень про калину, в яких оспівано кохання, родинні стосунки, нещасливе под­ружнє життя, а є і веселі, жартівливі, як от «Ой є в лісі калина» (співають діти).

2-й учень. У народі цінують калину за її власти­вості. У народній медицині не було кращих ліків од застуди, ніж калиновий чай. Свіжі ягоди з медом та водою вживали при кашлях, серцевих захворюван­нях, для регулювання травлення, тиску крові. Соком очищали обличчя, щоб рум'янилось, з ягід варять кисіль, джем, варення. Тому й садили калинові кущі біля кожної оселі, а особливо біля криниць, щоб вода була холодна і смачна. Наруга над калиною вкривала людину ганьбою. Дітям, щоб не рвали цвіту калини, казали: «Не ламайте калину, бо накличете морози».

Учитель. Живе образ калини не тільки в казках, віршах, легендах, піснях, а й у приказках і прислів'ях. Які ж приказки зібрали ви?

1. Пишна та красива, як червона калина.

2. Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, ко­ли росте.

3. Вибери собі дівку, як калинову квітку.

4. У лузі калина з квіточками, як матуся з діточ­ками.

5. Весною калина білим цвітом квітує, а восени червоні ягідки дарує.

6. Щоки червоні, як кетяги калинові.

7. Який кущ, така й калина, яка мати, така й ди­тина.

8. Без верби і калини нема України.

Тож верба, діти, це теж символ української землі. Україна, українська земля - і в уяві обов'язково зринають прекрасні картини чудової української природи: білі хати у вишневих садах, хрущі над вишнями, тополя в полі, калина в лузі та в дворі, верба край долини. Або інша картина, як у Т.Г. Шевченка: «Реве та стогне Дніпр широ­кий, сердитий вітер завива, додолу верби гне ви­сокі...». Високі або розложисті верби, вони ростуть скрізь: на берегах річок, ставків, джерел, їх садять біля криниць.

1-й учень. Верба цвіте дуже ранньою весною і вер­бового цвіту ждуть, як і самої весни, з нетерпінням. Верби укріплюють береги річок, джерел, бо у них дуже велике і міцне коріння, яке не дає їм замули­тись. Люди це помітили і склали народне прислів'я: «Там, де верба росте, житиме джерельце».

А які народні прислів'я, вислови про вербу ви знаєте?

(«Ой у полі вербиченька, там стояла криничень­ка», «Ой на горі під вербою стоїть колодязь із во­дою», «Де срібліє вербиця, там холодна водиця», «Де верба - там і вода», «Де верба - там і вода, а де во­да - там і верба»).

Учитель. У цих прислів’ях глибока народна мудрість: верба є чудовим природним фільтром, що очищає воду від усяких домішок. Віддавна люди осе­лялися біля річок, де росли верби. А біля криниці, яку копали на обійсті, висаджували калину і вербу.

Що ж символізує верба?

2-й учень. Верба - символ весни, України. А ще верба символізує довголіття. Вербові гілки вивішу­вали на воротах дому, бо вважали, що вони мають магічну силу відганяти злих духів. їх розкидали та­кож у дворі та по полю. Гадали, що після цього бу­де добрий урожай і примножиться худоба.

Учитель. Так, верба перша радує нас своїм цвітом - вербовими котиками, такими сіренькими і м'якими та ніжними на дотик, її могутнє коріння захищає нашу рідну землю, вона має велику силу до життя.

Ось послухайте легенду про українську вербу, яка росла у далекому Казахстані.

1-й учень. У степу, де не ростуть ліси, а лише тра­ва, був на засланні великий поет Т.Г. Шевченко. Із собою з України привіз маленьку гілочку верби. Доглядав її. Гілочка прижилася. Сумував поет за Україною та, поглянувши на вербу, згадував рідну українську землю. Давно вже немає Т.Г. Шевченка, але залишив він нам свої чудові вірші. Росте в Казахс­тані верба, яку з любов'ю охороняють казахські люди.

2-а учениця. А в Китаї ще й досі вважається вер­ба символом пам'яті. Вербові гілки даруються близь­ким на згадку перед розлукою.

Є ще така легенда. Привезли в Європу дорогий крам із Китаю, вивантажили його, а плетені кошики викинули. Одна із гілочок проросла і виросла із неї розкішна плакуча верба. Плакучі верби висаджують на цвинтарях як знак вічності, незгасної пам'яті.

2-й учень. У далекій чужій стороні сумують люди за вербою.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

1-й учень. В українського народу з давніх-давен, як тільки луки покривалися травицею, сільська мо­лодь улаштовувала традиційні весняні ігри. Вибрав­ши з-поміж себе найудатливішу юнку, дівчата при­хорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівували веснянки. Взявшись за ру­ки, водили хороводи.

2-й учень. У слов'янських народів існував звичай: навесні, на Юрія, виганяючи вперше худобу на пасовисько, вдаряли її освяченою вербою, яка зберіга­лась від Вербної неділі. Вербові гілки втикали у стелі за сволоки хат і хлівів, це, мовляв, оберігає ху­добу від біди, від грози і пожежі. Під час буревіїв, проти вітру кидали вербову гілку, вона, казали, зу­пиняє бурю. З'їдені ранньої весни вербові сережки уберігали людину від лихоманки, зубного болю.

1-й учень. Люблять українські люди вербу. Весною перед Великоднем люди святкують Вербну неділю. У цей день нарізували вербові гілочки і несли їх до церкви, щоб освятити. Існує давній звичай жартівли­во бити посвяченою вербою домашніх, примовляючи:

Не я б'ю, верба б'є.

За тиждень - Великдень,

Недалечко - красне яєчко.

Будь здоровий, як вода,

А багатий, як земля.

Люди вірили, що до кого доторкнулася вербова гілочка, той буде здоровим, щасливим, нелінивим. Освячену вербу зберігали в хаті за іконами, як зба-вительку від недуг. Освячену вербову гілку висаджу­вали на городі, за народним повір'ям, вона завжди приймалась. Вважалось, що це дерево священне, має велику життєву силу.

Учитель. Вербу оспівували у своїх творах Т. Шев­ченко, І. Нечуй-Левицький у знайомому вам творі «Микола Джеря», М. Коцюбинський, Марко Вовчок, Леся Українка. Та про вербу існує і безліч пісень. (Звучить пісня про вербу).

2-й учень. З вербових гілок плетуть корзини, роб­лять ложки, колиски для маленьких діточок, му­зичні інструменти: чудові кобзи, бандури. Ось чому в Україні люблять це дерево.

Учитель. Сьогодні заняття звичайне і незвичайне, бо маємо багато гостей. Та, як кажуть у народі, де гості, там шана і щастя, і добрії вісті. За традицією до­рогих гостей зустрічають хлібом-сіллю на вишитому рушнику. (Ведучі підносять хліб - сіль).

Рушник... Рушник на стіні. Хліб-сіль на вишитому рушнику. Весільний рушничок. Давній народний звичай.

1-й учень. Колись не можна було уявити собі української хати, не прибраної рушниками. З давніх - давен жила ця традиція народу, живе вона і сьогодні. Але сьогодні рушник - це оберіг, берегиня добра, щастя, любові в родині.

1-а учениця. Український рушник (тримає в руках), оздоблений квітами, птахами, зірками. Скільки він промовляє до кожного з нас. Від сивої давнини і до наших днів, в радості і в горі рушник - невід'ємна частка нашого побуту. Його можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні. Без рушника, як і без пісні, людина не обходиться в житті.

(Звучить «Пісня про рушник» ).

2-й учень. Рушник із давніх-давен символи мир, злагоду та здоров'я у сім'ї. Все наше життя проходить поруч із рушником: ушановуємо народження немовляти, виряджаємо в далеку дорогу батька-сина, зустрічаємо гостей, проводжаємо людину в останню путь.

Учитель. Спадають на думку слова із поезії М. Рильського: «Не бійтеся заглядати у словник, це пишний яр, не сумне провалля».

Яке ж значення слова «рушник» дає тлумачний словник?

Мовознавець. Рушник - це шматок декоративної тканини з вишиваним або тканим орнаментом, традиційно використовуються для оздоблення житла в українських народних обрядах.

У яких же обрядах зустрічається рушник?

Мовознавець. Мабуть, найчастіше використовується рушник у весільних обрядах. В українській мові існує чимало фразеологізмів, пов'язаних із весільним рушником. Так, готувати рушники, дбати рушники, подавати рушники означає давати згоду на одруження. Ілюстрації цих фразеологізмів знаходимо в різних жанрах фольклору, зокрема у піснях.

Ой ти, мати, пораднице в хаті,

Порадь мені, що людям сказати:

Ой чи ж мені по рушнику дати,

Ой чи ж мені людей відказати.

Мовознавець. Повернутися з рушниками, значить засватати дівчину.

Вернулися люде з рушниками,

Зі святим хлібом обміненим.

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором.

Мовознавець. Ставати на рушник - брати шлюб, одружуватись.

А хто ж теє відерце дістане,

Той зо мною на рушничок стане.

(«Туман яром, туман долиною»).

1-й учень. За давнім звичаєм, як тільки у сім'ї підростала дівчина, мати змалечку привчала її ви­шивати рушники, сорочки, хусточки, передаючи свій досвід. Вишиванням займалися переважно дівчата і жінки. Багато вишивали дівчата на вечор­ницях довгими осінніми та зимовими вечорами.

1-а учениця. Все частіше стали ми заглядати до бабусиних стареньких скринь. Виймаємо речі, які переходили у спадок, і завмираємо. Кольорова плах­та, яскрава корсетка, шовкова запаска і барвиста вишивана сорочка - серед цих речей чи не найголовніша, найпрекрасніша.

Виникла сорочка в сиву давнину. По-різному називають її: вишиван­ка, страчеця, кошуля, стільни­ця, станки.

Спочатку сорочку не оз­доблювали, вона була прос­того покрою, та з часом почали оздоблювати. Наші пра­щури з пошаною ставилися до ви­шиваної сорочки, приписували їй чарівну силу.

Кожна господиня чи дівчина дбала, щоб сорочка була чиста і біла. Говорили: «Хоч латана, аби біленька». Вибілювали в попелі та в дерев'яних ноч­вах на морозі. За сорочкою судили про жінку, добра вона господиня чи ні, багата чи бідна. Без сорочки дівчина не йшла заміж. Дбали про багато сорочок. Мало було лише в бідної або лінивої. Існував звичай дарувати сорочку коханому, нареченому.

(Звучить пісня «Вишиванка» ).

2-й учень. З особливою пошаною відносились ук­раїнці до вишитої сорочки, бо вона супроводжувала людину від колиски і до останнього подиху. Збира­ючись у далекі краї, покидаючи рідну домівку, бра­ли з собою сорочки.

2-а учениця. Їх зберігали, передавали дітям, ону­кам як реліквії. Це був і оберіг, і символ приналеж­ності до свого роду, пам'яті та любові. Недаремно народна мудрість твердила: «Як мати рідненька, то й сорочка біленька», «Як неділя, то й сорочка біла», «Рукава, як писанка, а личко, як маків цвіт». Ви­шита з любов'ю сорочка стала народним символом українців, найціннішим скарбом, найкращою і най­довшою пам'яттю.

(Звучить пісня «Смерекова хата», сл. М. Бакая, муз. П. Дворського).

Одна Батьківщина і двох не буває.

Місця, де родилися, завжди святі.

Хто рідну оселю свою забуває,

Той долю не знайде в житті.

Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, вона завжди буде символом добра і надії.

Хата моя, біла хата,

Рідна моя сторона,

Пахне любисток і м’ята,

Мальви цвітуть край вікна.

Батьківська хата. З неї починалося пізнання світу, вона завжди згадується, сниться, ніколи не забувається і гріє теплом спогадів. Традиційна українська хата - воістину колиска нашого народу. В ній жили, умирали цілі покоління. З селянської хати пішли у світ велетні думки: Гри­горій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Олександр Довженко. Учитель. Рідний отчий дім. Кожна людина завжди з великою любов'ю згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її дитинство у за­тишній батьківській оселі. То родинне вогнище, ма­ленька батьківщина кожної людини. І в кожного із вас є своє родинне вогнище, є батьківський дім, в якому ви живете. Для кожної людини є святою зем­ля, де вона зробила перші кроки, вимовила перше слово, почула мамину пісню-колисанку, а потім на­родну пісню, пішла стежкою до школи. Ці почуття вічні, святі, бо людина не має права бути безбатчен­ком, а завжди повинна пам'ятати батьківську хату, з якої пішла у життя, свій рідний дім, свою малень­ку батьківщину, яку вона взяла у своє серце. Ці по­чуття вічні й святі.