Вищий комунальний навчальний заклад Сумської обласної ради
«Путивльський педагогічний коледж імені С.В.Руднєва»
Предметно – циклова комісія педагогіки, психології, предметів спеціалізації
Курсова робота з педагогіки
студентки 4 курсу, групи «Д»
(спеціальність № 5.010201
Фізичне виховання)
Сушко Олени Анатоліївни
Керівник роботи:
Піщікова Н.О.
2013
ЗМІСТ
ВСТУП 4
Розділ 1. Уроки XX століття: шлях до національної школи. 7
1.1. Революційні зміни в українському шкільництві й становлення національної системи освіти. 7
1.2. Використання ідей народної педагогіки у працях видатних діячів української освіти XX ст. 9
Розділ 2. Українська народна педагогіка Про національне виховання. 16
2.1. Концепції національного виховання та найбільш важливі педагогічні закономірності. 16
2.2. Національна система виховання. Народна педагогіка в сучасній національній школі. 16
Розділ 3. Повернення до національних святинь – один зі шляхів реалізації національного виховання. 33
3.1. Проблема відродження українських традицій та звичаїв. 33
3.2. Національне виховання та релігійне вчення про духовні цінності християнської моралі. 34
Засвоєння учнями системи фундаментальних знань про рідну мову, літературу, етнографію, історію, психологію, демографію народу, що і є сукупністю складової основи національного виховання, запобігає стиранню з пам'яті історії, появи бездуховності, сприяє прилученню до світової культури через культуру свого народу. Національне виховання включає в себе і релігійну тематику, якою захоплюється значна частина вчителів, особливо в західних областях України. Проте, як наголошує в своєму дослідженні Галина Лозко (завідуюча сектором гуманітарних дисциплін Українського інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти) потрібно дотримуватись "розумного включення в процес виховання національної самосвідомості релігійної тематики" [6, 174]. І це тому, що християнство, як і будь-яка інша релігія, не є в Україні державною релігією. Тим більше, що в класі можуть бути діти різних національностей, різних конфесій чи віросповідань. Релігійні почуття чи переконання – це особиста справа кожного. Допомогти ж розібратися в релігійних канонах – це справа спеціалістів, священнослужителів, яких останнім часом у вільні від занять години можна зустріти в школах під час їх бесід з учнями, а учнів на заняттях у недільних школах. Так, учні старших класів основної школи №1 м. Путивля відвідують місцевий Спасо - Преображенський собор, який очолює отець Богдан. Учні молодших класів вивчають в доступній їм формі історію життя на землі Христа та Його заповіді. Розповіді про народження Христа, Його дитинство, учнів Христа проводять вчителі. Матеріал викладається за допомогою наочних посібників – малюнків, аплікацій, предметів культових обрядів тощо. 34
Таким чином, навіть короткий аналіз історії української національної школи з початку Х ст. і до сьогоднішніх днів, який зроблений на основі літописних джерел, архівних матеріалів, відомих і особливо маловідомих сучасному читачеві публікацій, педагогічної літератури, концепцій і програм реформування і дальшої розбудови загальноосвітньої школи в незалежній Україні, дає змогу зробити такі висновки: 36
Висновок. 38
ДОДАТОК 1. 2
ДОДАТОК 2. 14
СПИСОК використаних джерел. 22
ВСТУП
За всю історію виду гомо сапієнс змінилося близько 1600 поколінь. Сучасні дослідники українського етносу С. Макарчук і С. Турій збільшують кількість поколінь у століття до чотирьох і наголошують: "Всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише по часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично має 1.048.576 предків".
І це за умови, що "народ (етнос, нація) – людська спільнота, яка відрізняється від інших власною самосвідомістю, окремою територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарського життя". Таким чином, ми справді споріднений народ за своїм походженням, мовою, культурою, психологією, темпераментом, характером, і способом життя.
Німецька система виховання виховує німця, французька – француза, японська японця, російська – росіянина, українська система виховання має виховувати не малороса, а українця. "Загальної системи народного виховання для всіх народів не існує не тільки на практиці, а й у теорії – писав наш видатний педагог К.Д. Ушинський. – У кожного народу своя особлива національна система виховання... Як не можна жити за взірцем іншого народу... так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою... Кожному народові призначено відігравати в історії свою особливу роль. І якщо він забув цю роль, то він повинен піти зі сцени: він більше не потрібен... Народ без народності, як тіло без душі... Виховання, якщо воно не хоче бути безсилим, має бути народним. Почуття народності таке сильне в кожному, що при повній загибелі всього святого і благородного воно гине останнім".
Правильно організоване національне виховання формує повноцінну цілісну особистість, індивідуальність, яка високо цінує свою громадянську, національну і особистісну гідність, совість і честь.
"Національне виховання – це виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій виховній традиції, духовності, національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання".
Національна система виховання – це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді.
Головною метою національного виховання на сучасному етапі є "набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури". А досягнення цієї мети є дуже важливим, адже тривалий час український народ пригноблювали (турки, татари, Царська Росія) та сприймали як неповноцінну частину єдиного цілого (Радянський Союз), докорінно змінюючи і ламаючи генотип народу. Адже відомим є факт: відродження або перебудова генотипу народу потребує близько 80-ти років. Таким чином, викладене вище зумовлює гостру актуальність теми роботи "Використання традицій народної педагогіки у вихованні дітей та молоді".
Мета дослідження: аналіз ставлення учнів до здобутків рідного народу по відношенню до виховних занять національного спрямування, виявлення рівня їх задоволеності, наявності чи відсутності бажання та прагнення дотримуватися у повсякденному житті народних звичаїв, традицій, обрядів.
Мета роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:
дослідити основні засади становлення системи національної освіти у ХХ ст.;
визначити у психолого-педагогічній літературі стан вивчення проблеми національного виховання;
проаналізувати теоретично-методологічні основи проблеми;
визначити сутність, мету та значення національного виховання;
охарактеризувати основні елементи української народної педагогіки;
дослідити значення народних традицій і звичаїв, основ християнської моралі в системі народної педагогіки;
розробити систему заходів, щодо підвищення ролі національного виховання у формуванні підростаючої особистості;
визначити та охарактеризувати чинники, що впливають на становлення національної самосвідомості школярів.
Об’єктом дослідження є система національного виховання в Україні на сучасному етапі.
Предмет дослідження – використання традицій народної педагогіки у вихованні дітей та молоді.
Розділ 1. Уроки XX століття: шлях до національної школи.
1.1. Революційні зміни в українському шкільництві й становлення національної системи освіти.
Крах царизму в Російській імперії у березні 1917 р. зумовив виникнення Української Народної Республіки на чолі з Центральною Радою. Проіснувавши до кінця квітня 1918 р., Центральна Рада здійснила низку заходів щодо розбудови нової школи. Уряд УНР склав концепцію національної освіти, в основу якої було покладено принципи: громадсько-державного характеру освіти; рівноправності усіх громадян на здобуття загальної освіти; навчання рідною мовою; запровадження самоврядування у школі; пріоритетний характер фінансування освіти; введення загального, безкоштовного, обов'язкового, світського початкового навчання.
Уряд гетьмана Скоропадського (березень – грудень 1918 р.) продовжував політику розвитку українського шкільництва, але орієнтація на широке самоврядування змінилася централізацією освітньої справи, заохоченням приватної ініціативи у заснуванні українських гімназій та інших середніх шкіл, тривали "українізація" школи та кількісне зростання різноманітних навчальних закладів.
У середніх навчальних закладах, що залишалися російськомовними, було введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури. Відкриваються нові вищі навчальні заклади (серед них Катеринославський університет у 1918 р.), започатковуються Українська Академія наук, Педагогічна академія, Національна бібліотека, низка великих видавництв [31].
Більшовицький режим, який переміг у громадянській війні, спершу продовжував демократичні перетворення в українській школі. У духовному плані вони були певним відлунням 1917-1920 рр. – часів існування Української національної держави. Відкриваються школи з українською мовою навчання, на базі гімназій, міністерських і церковнопарафіяльних шкіл утворюються чотирирічні й семирічні трудові школи, з'являються дитячі бібліотеки, забезпечуються соціальний захист та виховання дітей-сиріт, безпритульних дітей, доступність навчання. Основним завданням системи освіти стає ліквідація неписьменності та малописьменності, яку було ліквідовано 1939 р., запроваджуються загальна початкова освіта, перехід до загальної семирічної освіти в місті й на селі, поступово розширюється мережа середніх шкіл у містах і районних центрах.
Вимогою часу було створення єдиної системи народної освіти, яку більшовики зробили надійним засобом впровадження своєї ідеології. Саме на це спрямовується державна освітня політика. З 1934 р. встановлено єдину загальносоюзну систему освіти: початкова школа (1-4 класи), неповна середня школа (1-7 класи), середня школа (1-10 класи).
Єдину союзну державу СРСР, у складі якої була Українська республіка, було проголошено у 1922 р., але відмінності української системи народної освіти, які збереглися до 1930 р. (в Росії єдина трудова школа була дев'ятирічною, в Україні – семирічною; в Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами тощо) свідчили про певну незалежність української освітньої політики.
Репресії невинних людей у 30-х роках торкнулися і наукової педагогічної еліти. Так, у лютому 1931 р. відбулася сумнозвісна дискусія в Інституті педагогіки, внаслідок якої було "викрито" активних теоретиків "буржуазно-націоналістичної ідеології" в педагогіці [31], яка започаткувала чистку науково-дослідних та культурно-освітніх установ в Україні. У казематах опинився цвіт педагогічної науки, найкращі представники української інтелігенції, серед яких – видатні педагоги: Олександр Залужний (1886-1941), Григорій Гринько (1890-1938) та ін. Частина освітянських діячів змушена була виїхати за кордон і продовжувати педагогічну діяльність в українській діаспорі (Софія Русова, Іван Огієнко, Григорій Ващенко, Спиридон Черкасенко).
У 1949 р. здійснено перехід до загальної обов'язкової семирічної освіти, з 1959 р. – до обов'язкової восьмирічної освіти, з 1964 р. середня школа стала десятирічною, а з 1972 р. здійснюється перехід до обов'язкової середньої освіти.
Панування тоталітарної більшовицької педагогіки спричинило великі втрати у національному шкільництві України. Окремі люди були лише гвинтиками у деіндивідуалізованій системі радянської школи. Організація дитячого руху була занадто ідеологізована, більшовицькі принципи виховання передбачали протиставлення школи родині, денаціоналізацію школи, штучне вилучення зі шкільного життя навіть натяку на релігійність, войовничий атеїзм. Основною метою виховання було формування комуністичного світогляду.
Проголошення незалежної Української держави (1991) активізувало розвиток педагогічної творчості щодо української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закладів: гімназії, ліцеї, колегіуми, коледжі, навчально-виховні комплекси, авторські школи. Починається створення приватних та альтернативних шкіл. Зміст навчання урізноманітнюється, вводяться базовий і шкільний компоненти освіти, проголошується принцип всебічного розвитку дитини, демократизація навчання. У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти.