
- •1. Сутність і завдання інноваційного менеджменту.
- •2. Класифікація інновацій.
- •3. Життєвий цикл інновацій.
- •4. Інновації, розвиток конкуренції та економічне зростання.
- •5. Передумови виникнення інноваційних теорій.
- •6. Інноваційні теорії економічного розвитку
- •7. Еволюційно-інституціональні теорії економічного розвитку.
- •8. Теорії управління знаннями як основою інноваційного розвитку.
- •9. Еволюція парадигми економічного розвитку.
- •10. Учасники, етапи і завдання управління інноваційною діяльністю.
- •11. Технологія, методи і прийоми інноваційного менеджменту.
- •12. Джерела інноваційних можливостей.
- •13. Особливості прийняття рішень в інноваційному менеджменті.
- •14. Методи прогнозування і генерування інноваційних ідей.
- •15. Методологія створення продуктових інновацій.
- •16. Методологічні підходи до створення процесних інновацій.
- •17. Інфраструктура інноваційної діяльності.
- •18. Роль держави у здійсненні інноваційної діяльності суб’єктами ринку.
- •19. Держава як головний суб’єкт управління інноваційною діяльністю.
- •20. Особливості підтримки інноваційного розвитку в провідних індустріальних країнах.
- •21. Вплив держави і громадськості на формування сприятливого до інновацій інституційного середовища.
- •22. Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності.
- •23. Організаційні структури підтримки інноваційного підприємництва.
- •24. Організаційні форми інтеграції науки і виробництва.
- •25. Між фірмова науково-технічна кооперація в інноваційних процесах.
- •26. Стратегічний аспект управління інноваційним розвитком.
- •27. Розроблення інноваційної стратегії.
- •28. Формування інноваційної політики організації.
- •29. Взаємообумовленість інноваційної стратегії та інноваційної політики організації.
- •30. Планування інноваційної діяльності.
- •31.Продуктово-тематичне планування інновацій
- •38.Складові і принцип дії мотиваційного механізму інноваційної діяльності
- •46. Обґрунтування джерел фінансування і вибір інвестора
20. Особливості підтримки інноваційного розвитку в провідних індустріальних країнах.
Німеччина: підвищення кооперації між університетами та підприємствами у сфері НДДКР шляхом створення центрів по кооперації університетів і промисловості, міждисциплінарних центрів, інноваційних центрів по передачі технологій малому та середньому бізнесу; створення системи співпраці у сфері інноваційної діяльності між вищими навчальними закладами та підприємствами, яка на сьогоднішній день не існує в Україні; створення цільових програм підтримки інноваційної діяльності; надавання фінансової підтримки розвиткові довгострокових і ризикових досліджень у ключових галузях науково-технічної і виробничо-господарської діяльності; збільшення пільг, що стимулюють науково-технічний прогрес та інноваційну діяльність.
В розвинених країнах, зокрема США, принципи формування державної інноваційної політики включають: 1) урядову підтримку фундаментальних досліджень і одночасно перенесення більшої частини витрат на прикладні дослідження на приватний сектор. Адміністрація підтримує лише ті довгострокові прикладні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), що мають потенційно велике значення для держави; 2) встановлення пріоритетів у сфері науки і техніки, що в основному покладено на Адміністративно-бюджетне управління. При цьому процес формування пріоритетів спрямований на розширення асигнувань на НДДКР і регулювання їхнього розподілу; 3) стимулювання перебудови промисловості згідно з планом економічного відродження фактично є непрямим фінансуванням НДДКР з боку приватного сектора (особливо перспективних робіт, прискорення впровадження нововведень).
В Японії державна політика пріоритетів передбачає два шляхи: по-перше, освоєння зарубіжного досвіду на основі закупівлі ліцензій; по-друге, розвиток власних досліджень і розробок. В Японії провідну роль у визначенні стратегії розвитку промисловості, розробці НДДКР та їх впровадження відіграє Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості. В реалізації НТП акцент робиться на великі корпорації. В цілому державна політика направлена на перетворення Японії з імпортера ліцензій в експортера. Окрім традиційних економічних і адміністративних засобів впливу на розвиток експортного виробництва та експорту, таких як пільгове кредитування і страхування експорту, часткове звільнення експортерів від сплати податків, пряме субсидування, державна комплексна допомога експортерам, сприяння їх збутовій діяльності і т.д., японські державні органи широко використовують спектр непрямих методів. До них можна віднести наступні: цільовий розподіл фінансових ресурсів, які надаються приватними банками, і зосередження їх в пріоритетних галузях; сприяння підприємствам у придбанні передових іноземних технологій; контроль за науково-технічним обміном із зарубіжними країнами.
Основні напрямки інноваційної політики ЄС: вироблення єдиного антимонопольного законодавства; використання системи прискореної амортизації обладнання; пільгове оподаткування науково-дослідних робіт; пряме фінансування підприємств для стимулювання інновацій в галузі новітніх технологій; стимулювання співробітництва університетської науки і фірм, що виробляють наукомістку продукцію.