сумою в 15 тис. дол. підлягає оподаткуванню податком з продажу, цим податком опо­датковується лише 2/3 з ЗО тис. дол. прибутку Джонса, який сплачує у вигляді даного податку 600 дол. (або 2 % від загальної суми прибутку в 30 тис. дол.). Отже, можна зробити висновок, що загальний податок з продажу є регресивним.

Федеральний податок на прибуток корпорацій є пропорційним податком з одна­ковою ставкою 34 %. Але це передбачає, що власники корпорації (тобто власники акцій) несуть увесь тягар податку. Деякі експерти з питань оподаткування доводять, що принаймні частина податку переноситься на споживача у вигляді вищої ціни на продукцію. Частина податку, перенесена на споживача, має регресивний характер аналогічно до податку з продажу.

Exercise 8.

Text з (за)

Федеральний особистий прибутковий податок є прогресивним. Податок з прибутку корпорацій певною мірою є прогресивним. Загальний податок з продажу, акцизний податок, податок з зарплатні та майновий податок мають регресивну тенденцію.

Податки не завжди надходять з тих джерел, що підлягають оподаткуванню від­повідно до державного законодавства. Деякі податки можуть переноситися на різні складові частини національної економіки. З цієї причини необхідно точно визначити сферу можливого перенесення основних видів податків та виявити адреси, куди пе­реносяться податки.

Сфера застосування особистого прибуткового податку, як правило, фокусується на окремих особах, чий прибуток оподатковується; можливість перенесення таких податків незначна. Але тут можливі винятки. Окремі особи або групи осіб, які можуть ефективно контролювати ціну послуг, що їм надаються, іноді мають змогу пере­класти частину своїх податків. Наприклад, лікарі, юристи та інші фахівці можуть підвищувати ставки на послуги, щоб компенсувати податки. Профспілки можуть розглядати особисті прибуткові податки як складову частину вартості життя і, вна­слідок цього, вести переговори про вищий рівень зарплатні. Якщо вони мають успіх, з’являється можливість перенесення частини податків з працівників на робо­тодавців, які шляхом майбутнього підвищення цін переносять підвищення зарплатні на народ. Проте, у цілому, більшість експертів збігається на думці, що саме ті особи, чий прибуток з самого початку оподатковується, і несуть тягар особистого прибутко­вого податку. Те саме є правомірним стосовно податків з зарплатні та зі спадщини.

Text 4 (4а)

Ми вже висловлювали припущення, що сфера дії податку на прибуток корпора­цій є набагато менш визначеною. Традиційна думка полягає в тому, що фірма, яка встановлює на свою продукцію ціни, що забезпечують максимальний прибуток, та виробляє продукцію, що передбачає отримання високого прибутку, не має підстав змінювати ціни або обсяг випуску, коли впроваджується податок на при­буток корпорації. Таке співвідношення ціни та обсягу продукції, що виробляється, яке тягне за собою найвищий прибуток перед відрахуванням податку, так і зали­

368

шається найбільш вигідним і після того, як уряд вилучить певний відсоток з при­бутку фірми у вигляді прибуткового податку. Відповідно до цієї думки, акціонери компанії (тобто її власники) змушені нести тягар оподаткування у вигляді нижчих дивідендів або меншої суми нерозподіленого прибутку. З іншого боку, деякі еко­номісти стверджують, що податок на прибуток корпорації є частково перенесеним на споживачів через вищі ціни та на постачальників ресурсів через нижчі ціни. У сучасній промисловості, коли контроль над ринком може здійснюватися невеликою кількістю фірм, виробники не завжди з початку займають таку позицію на ринку, яка забезпечує максимальні прибутки. У чому причина? Якщо фірми-монополісти зло­вживатимуть своїми ринковими позиціями, то їхній престиж в очах громадськос­ті впаде, і можливі санкції з боку уряду. Тому вони можуть почати платити податки за вищими ставками або підвищувати зарплатню в якості обґрунтування зросту цін, щоб не викликати нарікань з боку громадськості.

Exercise 9.

Text 5

Although it may appear that a tax increase would be the simplest way to offset federal spending and reduce the federal budget deficit - and thus reduce the drain on savings that is behind the saving-investment imbalance - the administration and many congressional poli­cymakers feared that increasing taxes and undoing tax reform would impair incentives to work, invest and produce, which would negatively affect future economic growth. Moreo­ver, increases in taxes without effective restraint on spending growth could be insufficient for reducing the federal budget deficit, as was the case in the years from 1960 to 1980.

In the early 1990s, the federal budget deficit was heading upward again for a variety of reasons. It appeared almost certain that the Gramm-Rudman-Hollings targets could not be achieved without requiring massive cuts in federal spending which would reduce or elimi­nate many important programs, and possibly tip the economy into a serious recession. To prevent this, Congress and the Bush administration agreed on the Omnibus Budget Recon­ciliation Act of 1990.

Text 6

The Omnibus Budget Reconciliation Act raised to 31 percent the maximum income tax rate imposed on the wealthiest taxpayers (creating three income tax brackets), imposed a miscellany of other taxes, and imposed strict new “pay-as-you-go” guidelines for govern­ment spending (so that any new spending would have to be matched by offsetting new revenues or spending cuts). The act’s aim is to cut the budget deficit by roughly $500 thousand-million relative to what it otherwise would have been over a five-year period, reducing the deficit from about 5 percent of GNP to less than 2 percent.

But nothing is certain when it comes to tax policy in the United States, and in the 1990s the Bush administration was pushing for a reduction in the long-term capital gains rate, which it argued would increase economic growth by stimulating saving, lowering the cost of capital, and encouraging investment. With the economy in the doldrums, advocates of cutting tax rates for middle-class Americans were again being heard.

369