Основи екології

Екологія – наука, яка вивчає взаємозв’язки між організмами, їхніми угрупованнями та середовищем існування, про структуру та функціонування надорганізмових систем.

Термін «екологія» запропонував Е.Геккель у 1866 році.

Завдання екології:

• вивчення зв’язків між організмами, їхніми угрупованнями та умовами довкілля;

• дослідження структури та функціонування угруповань організмів;

• спостереження за змінами в екосистемах та біосфері, прогнозування їхніх наслідків;

• застосування екологічних знань у справі охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів.

Напрями екології:

• вчення про екологічні фактори (вивчає компоненти довкілля, що впливають на живі організми);

• популяційна екологія (вивчає структуру, стан, способи саморегуляції популяцій);

• біогеоценологія (вивчає структуру, функціонування, саморегуляцію, саморозвиток біогеоценозів і біосфери в цілому).

Вчення про екологічні фактори

Зовнішнє середовище (довкілля) – сукупність умов, у яких живуть і з якими взаємодіють організми (популяції, угруповання).

Екологічні фактори – компоненти довкілля, що впливають на живі організми.

Розрізняють:

• абіотичні фактори – компоненти неживої природи, що впливають на організми (температура, освітленість, вологість, тиск, газовий склад повітря, сольовий склад води, склад ґрунту, особливості рельєфу місцевості тощо);

• біотичні фактори – компоненти живої природи, що впливають на організми (різні форми взаємодій – антагоністичні, взаємовигідні, нейтральні – між особинами в популяціях і популяціями в угрупованнях);

• антропогенні фактори – різні форми господарської діяльності людини, що прямо чи опосередковано змінюють стан довкілля.

Інтенсивність дії екологічних факторів може бути:

• відносно стала (сила тяжіння, газовий склад атмосфери);

• мінлива (температура атмосфери, вологість).

Для організмів певного виду інтенсивність дії екологічного фактора може бути:

• сприятлива (визначає зону оптимуму);

• пригнічувальна (визначає зону песимуму);

• критична (визначає верхню і нижню межі витривалості);

• обмежувальна (виходить за межі витривалості – спричиняє загибель організмів; визначає територію розселення виду – ареал).

Закон оптимуму: кожен екологічний фактор позитивно впливає на організм лише у певних межах.

Екологічна валентність виду стосовно певного екологічного фактора – це діапазон інтенсивності дії фактора, в якому можливе існування виду (визначається у проміжку між межами витривалості).

Явище взаємодії екологічних факторів: оптимум та межі витривалості організму стосовно певного чинника залежать від інтенсивності дії інших чинників.

Адаптація – пристосування організмів до умов середовища існування.

Правило екологічної індивідуальності: не існує двох близьких видів, подібних за своїми адаптаціями.

Правило відносної незалежності адаптацій: добра пристосованість організму до певного чинника не означає такої самої адаптованості до інших.