101. Сартр ж.-п. «Буття і ніщо. Нарис феноменологічної онтології. У пошуках буття».

Жан-Поль Сартр (1905–1980) – французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. В 50-х pp. захоплюється марксизмом, прагне поєднати гуманістичну позицію "молодого" Маркса з маоїзмом. Його праця "Екзистенціалізм – це гуманізм" (1946) - ставить два важливих філософських питання. 1. Чи існує "природа людини"? 2. Яке відношення між "свободою людини" та "обставинами"? Відносно першого питання Ж.-П. Сартр висуває принципове положення про відкритість людини, про те, що людина – це не що інше, як той проект, який нею самою конструюється, це те, що кожний вирішує зробити зі своїм життям, це – самовизначення, а не наперед визначене. Немає ніякої "природної" або "божественної" сутності, яка могла б наперед зумовлювати поведінку та мислення. Тим більше, неправильно було б нав'язувати людині присуд долі. У цих роздумах Ж.-П. Сартра лежить максима екзистенціальної моралі – людина абсолютно вільна у своєму внутрішньому житті, і ніякі обставини не можуть порушити цієї первинної свободи, від якої, як парадоксально висловився Сартр, людині не врятуватися. Крім того, людина не може вдовольнитися лише внутрішньою свободою. Зміна зовнішніх обставин, створення достойного людей способу життя – важливіший принцип гуманізму. Екзистенціалізм, за Сартром, не можна розглядати ні як філософію квієтизму, тому що він визначає людину за її справами, ні як песимістичний опис людини: насправді немає більш оптимістичного вчення, оскільки доля людини належить їй самій. Екзистенціалізм говорить людині, що надія лише в її діяльності, і єдине, що дає змогу людині жити, – це діяльність. "Докоряють нам за те, що ми замуровуємо людину в індивідуальній суб'єктивності. Але це – перекручування. Справді, наша вихідна позиція – це суб'єктивність індивіда". Ніякої іншої істини не може бути, крім "Я мислю, отже існую" (Декарт). Це – істина. Але в "мислю" людина відкриває не лише саму себе, а й інших людей. Слово "гуманізм" має два зовсім різні значення. 1. Під гуманізмом можна розуміти теорію, яка розглядає людину як мету і найвищу цінність. Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, тому що людина завжди незавершена. І ми не зобов'язані думати, що є якесь людство, якому можна поклонятися. Культ людства призводить до фашизму. Такий гуманізм нам не потрібен. 2. Людина знаходиться постійно зовні себе. Саме проектуючи себе і втрачаючи себе зовні, вона існує як людина. З іншого боку, вона може існувати, лише переслідуючи трансцендентні цілі. Вона виходить за межі, ловлячи об'єкти лише у зв'язку з цим подоланням самої себе. У результаті людина знаходиться в серцевині, в центрі цього виходу за власні межі. Немає ніякого іншого світу, крім людського, світу людської суб'єктивності.

101. Ясперс к. «Сенс і призначення історії».

Тема філософії Ясперса – людина та історія як первісний вимір людського буття. “...Погляд на людську історію веде до таїни нашого людського буття...”. Минуле, за Ясперсом, взмозі дати відповідь якщо не на запитання щодо майбутнього дійсної долі людства, то на запитання щодо можливостей сучасного розвитку, витоки якого в минулому. Поняття, яке, за задумом філософа, здатне утримувати певне коло проблем з історії людського буття, то є поняття “філософської віри” – віри, загальної для всього людства, яка б об’єднувала, а не роз’єднувала різні культурні регіони планети. Час народження філософської віри – “осьовий час”, час “прориву осі світової історії”.

Для Ясперса духовний здобуток Європи XV-XIX ст. є передумовою виникнення “історії єдиного людства”, справжньою проблемою майбуття якого є віра, а точніше, як і чому буде вірити людина. Отже, за Ясперсом, доба Відродження і той духовний скарб 1500-1800 р.р. – історична основа, суто європейське явище, найвагоміші століття в закладанні фундаменту європейської культури, джерело міркувань та прагнень. Вони – ці здобутки – не мають значення “осі для всього світу”, “цілком ймовірно, що й не зможуть мати його і в майбутньому”. Але інша діяльність європейців, як про це міркує дослідник, зможе стати віссю – діяльність, яка основана на досягненнях науки і техніки, що можливі в разі занепаду духовного і душевного життя Заходу та стиканням його із Сходом, який в своєму духовному і душевному житті вже досяг низької точки. Проте це – завдання майбутнього; велич теперішнього – ствердження в “єдиній вірі”, що надає сенсу “світовій історії” – діяльності в межах певної перспективи часу, “дуже тривалої історії людства на єдиній тепер земній кулі”.За Ясперсом для свідомості людей історія має бути єдиною і почленованою таким чином: 1) історія своїми межами відокремлена від інших реальностей – від природи та від космосу; повсюдно її оточує безмежний простір багатоманіття існуючого; 2) історії притаманні внутрішні структури, які формуються шляхом перетворення повсякденної реальності індивідуального й неминуче приреченого на загибель; вона набуває самості через поєднання індивідуального та загального, але таким чином, що виявляє значимість неповторності індивідуального, розкриває одиничне як рівне цілому; вона є перехід як вияв буття; 3) історія стає ідеєю цілісного, коли постає питання: з чого склад. єдність історії; 4) природа поза історією (безодня), як вулканічне підґрунтя історії, спонукає нас якнайглибше усвідомлювати сенс історичного. Усе мусить безперервно змінюватися, оскільки в історії постійно наявна незавершеність.