11. Пригадування як спосіб пізнання.

У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є й одночасно його полонянкою. До втілення в людину вона жила у світі ідей. Безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, які нагадують їй ідеї. Сприймаючи, наприклад, конкретну людину чи березу, душа пригадує загальні ідеї людини, дерева. Тому пізнання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей. У діалозі «Менон» Платон доводить вірність вчення про пригадування на прикладі розмови Сократа з якимсь хлопцем. Хлопчик ніколи до цього не вивчав математику і не мав ніякої освіти. Сократ же настільки добре поставив питання, що хлопець самостійно сформулював теорему Піфагора. З чого Платон робить висновок, що його душа раніше, в царстві ідей, зустрілася з ідеальним відношенням сторін трикутника, яке і виражене теоремою Піфагора. Навчити в цьому випадку — це не більше ніж примусити душу до пригадування.В цьому творы вын каже «ныщо не заважаэ тому, хто згадав щонебуть одне-люди це називають пызнанням-самому знайти всю решту»

Людина отримує істинні знання, коли душа пригадує те, що вона вже знає. Знання як пригадування того, що було до народження людини, є в Платона одним із доказів безсмертя душі.

У пам'яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного занебесного існування немовби закладені ідеї Блага, Краси, Домірності, Справедливості. Призначення людини пригадати те, що вже побачене (його душею), але виявилося забутим, витісненим чуттєвими, тілесними бажаннями.

12. Значення платонівського вчення для становлення філософського змісту поняття «держава».

У "Держава" писав: "Постійно що-небудь потребуючи, багато людей збираються разом, щоб спільно жити і допомагати один одному; таке об'єднане поселення ми називаємо державою". Виходячи з мети створення держави, обидва філософи вважали, що основним принципом управління державою є діяльність верховної влади у згоді і на користь інтересів суспільства. У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є й одночасно його полонянкою. Тіло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у світі загальним є ідеї, в людині — душа, то в суспільстві — держава. Платон знехтував самоцінність індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід — знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність заперечував він в ім'я держави.

В ідеальній державі Платон виокремлював три соціальні стани — правителів, воїнів («стражів» держави) і людей фізичної праці — селян і ремісників. Поділ на стани відбувається на основі домінування певної частини душі в людині — розумної (правителі), вольової (воїни), чуттєвої (селяни і ремісники).

належність до певного класу не успадковувалась. Навпаки, ідеалом Платона було суспільство, де кожній дитині надається можливість здобути той найвищий ступінь освіти, який вона має осягнути відповідно до своїх природних можливостей, і де кожен індивід може зайняти ту найвищу посаду в державі, яку дозволять його особисті досягнення (здібності, освіта і досвід).Арістотель також проводив паралель між людиною і суспільством. Але, на відміну від Платона, розглядав не суспільство похідним від людини як державної Істоти, а навпаки, у нього людина є похідною від суспільства. За його переконанням, людина за межами суспільства-держави є абстракція, поза суспільством вона неможлива, як неможлива жива рука, відокремлена від тіла.

Згідно з Платоном досконала держава — найвище втілення блага на Землі. А благо окремої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя відразу до демократії, зумовило його політичний консерватизм.