78. Філософський зміст принципу історизму.

Історизм – принцип пізнання речей та явищ в їх становленні та розвитку, в органічному зв’язку з умовами, які їх породжують. Історизм означає такий підхід до явищ, котрий включає в себе дослідження їх виникнення та тенденцій наступного розвитку, розглядає їх в аспекті як минулого, так і майбутнього. В якості визначеного способу теоретичного дослідження історизм є фіксацією не будь-якої зміни (нехай навіть якісної), а такої зміни, в якій виражається формування специфічних властивостей і зв’язків речей, що визначають їх сутність, своєрідність. Історизм передбачає визнання незворотнього та успадкованого характеру зміни речей. Історизм став одним із найважливіших принципів науки, які дозволили їй створити об’єктивну картину природи та виявити закономірності її розвитку (напр., дарвінівська теорія еволюції). Завдяки цьому принципу, що складає невід’ємну частину наукового методу, пояснюється сутність складних суспільних явищ.

Метод історизму зорієнтовує на розгляд об'єкта пізнання в історичному плані-як такого, що пройшов визначені стадії становлення, втілюючись у певних результатах. Тому цей метод тісно поєднаний із теорією, як вищою формою наукового пізнання.

Розглядати світ і природу такими, що проходять певні стадії розвитку, що постають у часі, віддавна було однією із суттєвих рис світорозуміння людини. І це не випадково, бо тут прямо і безпосередньо торкаються питання сенсу життя, долі людини. Особливо ж активно історичний підхід застосовувався у період Просвітництва, що відбилось, наприклад, у зародженні якраз у цей час "філософії історії".

Історичний підхід означає: пізнання, мислення постають ніби "розгорнутими" у часі стосовно становлення даного об'єкта, проявів його можливостей. Думка констатує - яким був (чи яким би був) об'єкт упродовж його існування. І це неодмінно висвітлює також його сучасні, актуальні для пізнання можливості (властивості). Типовий приклад - застосування методу історизму у соціальному пізнанні, зокрема, процесів і тенденцій духовно-культурного життя суспільства.

78. Філософське осягнення феномену техніки.

Ф. техніки – галузь філософського знання, предметом дослідження якої є феномен самої техніки і її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.Досліджує вона особливості буття людини, культури, науки в епоху науково-технічної, інформаційно-технологічної революції, зумовлені ними проблеми самозбереження цивілізації, духовної самоцінності особистості. Ф. техніки є однією з наймолодших гілок філософського знання. Ф., переймаючись найзагальнішими, фундаментальними проблемами, тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки.

Перші праці, присвячені філософському розумінню проблеми техніки, вийшли у світ понад сто років тому. В 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-aнтрополога Е. Каппа «Засади філософії техніки», яку й прийнято вважати початком систематичного філософського опанування проблем техніки. Приблизно тієї пори у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної теорії техніки, що спиралася на філософські засади й категорії. Завершено її було в 1897 р. На межі XIX - XX ст. виходять праці відомого рос. інженера П. Енгельмейєра ("Теорія творчості», 1910 р. та «Філософія техніки», 1913 p.), а також англ. філософів, які розробляли технічну проблематику. Однак це були окремі, розрізнені дослідження.

До Другої світової війни внесок техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний технічний прогрес здавався чимось навіки даним і таким, що стверджує ідею панування людини вад природою. Справжня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем техніки почалася у всесвітніх філософських конгресів у Відні (1968), у Варні (1973) та у Дюссельдорфі (1978). З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій проблематиці, начала стрімко зростати, хоча й пізніше висловлювались сумніви щодо філософських проблем техніки.

Амер. філософ і соціолог Л. Мамфорд вважав, що відлік в історії сучасної техніки слід починати з початку другого тисячоліття нашої ери. Спираючись на досвід європейської історії, він виділив три технічні епохи: 1. еатехнічну (1000 - 1750), в основі якої - «технологія води й дерева». 2. палеотехнічну (від др. пол. 17 ст. до сер. XX ст.), для якої характерними є комплекс «вугілля та заліза»; 3. неотехнічна (від середини XX ст.), яка використовує комплекс «електрики й сплавів».

В основу періодизації покладено основний вид енергії, що використовується в техніці, та «речовину», яка є головною у створенні технічних приладів.

Сучасна ф. техніки не є завершеною, вона навіть не являє собою певної філософської цілісності. Переважно це зумовлено «дитячим» віком цієї ф., відсутністю дослідницьких традицій, систематичності в накопиченому знанні, а також єдності щодо використання термінології