8. Проблема першопочатку світу в античній натурфілософії.

Антична ф. виникла в найбільш розвинутих торгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. 1 історична форма ф. - натурфілософія. Мислителі цього, періоду вдаються до природи,космосу, ще не протиставляючи людину світові. Ц спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої було знання про світ. Натурфілос система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові загадки і філософські узагальнення.Натурф.охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Таке поєднання науки й ф. виявилось плідним для них обох..

Фалес, купець з Мілету – основа всього сущого вода. Все з’являється з води і зникає, перетворюючись на воду. Всі речі це перетворення води. Яким би наївним не здавалося тепер це твердження, за своєю суттю воно було революційним. Різноманітність світу він звів до єдиної основи.

Анаксімаидр (611-545 до н.е.), вважав основою світу апейрон – безкінечне і Анаксімен (585-525 до н.е.), стверджував, що це повітря. За субстанцію вони брали щось аморфне, яке, видозмінюючись може набувати певних форм. Дещо пізніше в Грецьких містах-колоніях на Сицилії виникає піфагореїзм–перша наївно-ідеалістич-на школа. Піфагор (580-500 до н.е.) та його послідовники вба­чали основу світу в числах, в кількісних пропорціях.

Геракліт вважав, основа- вогонь. Але вогонь, у нього прообразом становлення, плинності, мінливості сугого Він стверджував: все тече, все змінюється; не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку оскільки і води будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос, за словами Геракліта, не створений ніким із богів і ніким із людей, він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає.На противагу елеати (Ксенофан (580-490 до н.е.), Пармені, Зенон) вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Все суще, на їх погляд. має буття, отже, буття є щось всезагальне.

На місці єдиної безперервної субстанції постала мно­жинність субстанцій, тобто дискретність (перервність) буття. Виникнення і зникнення, незмінність і мінливість, пояснювалися на основі поєднання і роз’єднання незмінних субстанцій. У цьому напрямі рухалася думка Емпедокла (487-424 до н.е.), Анаксагора (500-428 до н.е.) і атомістів Левкіппа (V ст. до н.е.) та Демокріта (прибл. 460- прибл. 370 до н.е.) Емпедокл вважав, що всі речі є рез-том злиття 4 коренів – землі, води, повітря і вогню. Атомісти вбачали в атомах, вважаючи їх найменшими неподільними часточками, тільки кількісні відмінності – щодо форми, порядку і положення (повороту). Демокріт переконував, що на основі атомів і пустоти можна поєднати буття і небуття. Атоми – буття, їх відсутність (пустота) – небуття. Атоми – дискретність, пустота – безперервна. Здобутки натурф.- загальне та одиничне як моделі мислення, принцип квантифікації (кількісного виміру) сущого, принцип причинності та ідея атомізму.

9. Сократ і поворот грецької філософії до проблем людини.

Сократ (469—399 до н. є.)— своєрідна фігура в давньогрецькій філософії. Про його погляди можна дізнатись з творів Платона,. Будучи учнем софістів, він не без їх впливу проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе, а мудрість - найвищою доброчесністю людини. Моральні пороки Сократ пояснював незнанням. Якщо людина знає, що таке добро, вона не вчинить всупереч йому. Знання фігурує в нього (як і в Конфуція) джерелом моральної досконалості людини.

Обґрунтування розумом моральності було великим кроком уперед. Проте такий підхід ставив під сумнів святість традиційних норм, оскільки традиції, звичаєві норми, піддані критиці розуму, втрачають свою беззастережність і святість. Сократ зробив спробу відновити загальне у сфері, відкритій самими ж софістами — в людській суб'єктивності. Але якщо софісти зупинилися на рівні чуттєвості, яка за природою є неусталеною (звідси їх релятивізм і скептицизм), то Сократ відкрив сферу розуму, в якій відношен­ня між поняттями регулюються логікою. Поняття і логіка значно надійніша опора для істини, ніж чуттєвість. Можна як завгодно розходитись в естетичних смаках, дискутувати щодо моральної і правової оцінки певного вчинку, але дійти згоди у тлумаченні ідеї прекрасного, добра і справедливого. Наприклад, математичні істини, здобуті саме на цьому шляху, не викликають сумніву. Зусиллями Сократа та його послідовників вдалося подолати релятивізм і суб'єктивізм софістів, повернути всезагальне, ідеї на їх законне місце у філософії.

Заслугою Сократа, Платона та Арістотеля перед філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення — сферу всезагальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки.

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять до їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".

Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з частинок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".