62. Методологія науково-дослідницьких програм іЛакатоса. Раціональна реконструкція науки.

Вслід за К. Поппером І. Лакатос вважає, що основу теорії наукової раціональності повинен стати принцип критицизму. І. Лакатос дуже гостро відчув історичний розрив між „теоретичною реальністю”, як її розуміє „критичний раціоналізм” і практичною раціональністю науки, що розвивається, і визнав необхідність реформування „критичного раціоналізму”. Результатом зусиль за рішення цієї задачі стала вироблена І. Лакатосом методологічна концепція „витонченого фальсифікаціонізму” або методологія науково-ДП, яка ґрунтується на змаганні «ДП». Остання дає змогу проаналізувати процеси збагачення наукових знань - "реконструювати" реальну картину існування науки.Відповідно до його концепції фундаментальною одиницею оцінки повинна бути не ізольована теорія чи сукупність теорій, а "ДП". Остання включає в себе конвенційно прийнятне (і через це "не спростовне" згідно з раннім прийнятним рішенням) "тверде ядро", "захисний пояс" ї сукупність методологічних правил - "негативну евристику", яка вказує, яких елементів дослідження слід уникати , і "позитивну евристику", яка вказує на шляхи досліджень, яким слід надати перевагу. Твердження, яке є "твердим ядром" у рамках даної програми приймається як незаперечне. Отже, дослідницька програма сконструйована так, щоб нові факти не впливали безпосередньо на ядро.На зміну одній теорії, на думку Лакатоса, приходить інша не тоді, коли відкриваються факти, що суперечать даній теорії, а тоді, коли конкуруюча теорія краще передбачає нові факти. Прогрес теорій раціональності в науці полягає у відкритті нових історічних фактів і все більшому розширенні раціоналної рекострукції історії науки, пронизаної оціночними характеристиками, тобто, теорія раціональності в науці прогресує, якщо в ній проявляється "прогресивна" дослідницька програма. Важливим завданням історико-наукових досліджень, зазначає І. Лакатос, є логічне співставлення змісту різних науково-дослідних програм, порівнюючи які, ми отримуємо можливість цілком раціонального вибору однієї з них. І. Лакатос вважає, що історико-наукові дослідження покликані виконувати ефективну роль у розвитку досліджень логіко-методологічних, а відтак - і філософії науки в цілому. Проведення історико-наукового аналізу в запропонованому ним аспекті дозволяє "раціонально" визначити і позитивні, і негативні аспекти логічних та методологічних концепцій наукових досліджень. Тому розвиток науки Лакатос представляє не як чергування окремих наукових теорій, а як „історію народження, життя і загибелі ДПм”. Послідовна зміна програм репрезентує історичний поступ науки - як перехід від однієї програми до іншої.Проте і методологія дослідницьких програм Лакатоса не може пояснити, чому відбувається зміна програм. Лакатос визнає, що пояснення логіки і методології тут безсилі.

62. Поняття «діалектика» в історії філософії. Діалектика та метафізика.

Діал.- (з дав.грец. мистецтво вести бесіду) метод ф., згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Поняття зв'язку- найважливіше. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв'язків. В розмежуванні суто ф. методу в ф. і методу, який не піднявся до ф. рівня, і полягає суть протиставлення д. і метаф. у Гегеля. Недолік марксистської інтерпретації діалектики і метафізики: 1. ставила метафізику як метод на одну площину з діалектикою,2. не визнавала права на існування будь-яких інших ф. методів, крім діалектики. Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність — випадковість», «простір — час», «кількість — якість», «явище — сутність», «одиничне — загальне», «частина — ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності розкривається через іншу.Вади: діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто приводила до висновків, неадекватних дійсності. Діалек.плідна на завершальному етапі пізнання, коли зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів.

Метафізика(давньогрец.-«після»,«над фізикою)- метод,що відображує якісний саморозвиток буття через суперечки, який тяжіє до побудови однозначної, статичної і розумової картини світу. Метафізика у Арістотеля, який побудував класифікацію наук, в якій перше по значенню місце займає наука про буття як таке і про перші початки і причини всього існуючого, названа ним”першою ф." (метафізика). На відміну від „другої ф." (фізики) метафізика розглядає буття незалежно від конкретного сполучення матерії і форми. До 17 ст. основною ф. дисципліною вважалась метафізика -вчення про світ, Бога і душу.». Так послідовники Арістотеля назвали твір учителя, в якому розглядалися найзагальніші проблеми, які за критерієм загальності вивищувалися над фізикою. Іммануїл Кант та деякі інші філософи піддали сумніву правомірність метафізики. І за нею закріпилось значення спекулятивного, тобто суто інтелектуального, відірваного від дійсності знання. У філософії Гегеля, а згодом у марксизмі термін «метафізика» тлумачився як антидіалектика. Нині у філософській літературі термін «метафізика» вживається у трьох значеннях: 1) як найбільш загальна ф., вихідна філософська дисципліна; існують намагання відродити метафізику в такому сенсі; 2) як відірване від дійсності ф.знання (яке піддається критиці); 3) як антидіалектика.