57. Співвідношення пізнання й розуміння

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії що вивчає природу пізнання, закономірності її пізнавальної діяльності людини, пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання с питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Розуміння — це процес i результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об’єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають и предметним змістом. Розуміння — це форма освоєння дійсності (практичного i пізнавального), яка розкриває i відтворює смисловий зміст об’єкта. При цьому оточуюча людину реальність виступає перед нею як носій смислу та значення, які необхідно освоїти, осягнути, інтерпретувати. Все це неможливо здійснити виключно засобами раціонального пізнання. Тут необхідна діяльність усіх людських здібностей у їхній органічній єдності, як усвідомлюваних, так i тих, що функціонують, не усвідомлюючись суб’єктом, в тому числі й інтуїції.

Знання, пояснення та розуміння — це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об’єкти, що включені в суспільну практику. Але таке накопичення та розвиток знань передбачає також їхнє періодичне упорядкування та переосмислення, що веде до переосмислення розуміння світу та способів діяльності в ньому. Це процес одержання нових знань, їх генерування, осмислення та оцінка, пояснення та розуміння, що завжди реалізується лише на основі єдності та взаємодії логічних та інтуїтивних компонентів свідомості.

58. Свідомість та самосвідомість: етапи філософського осмислення.

СВ – відображення дійсності у формах, пов’язаних з практичною діяльністю, якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку. Свідомість людини певний процес, потік переживань, що складається з сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання. Розрізняють три акти свідомості – мислення, воління та емоційні переживання.Властивості СВ: ідеальність (найзагальніша форма існування світу як суб’єктивної реальності), опосередкованість мовою, інтенціональність ( спрямована на певну предметність), здатність творити і відтворювати ідеї. Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через самосвідомість, яку розглядають: - як усвідомлення людиною самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і перспективи, тобто власного „я”; - як спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості.Засобом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять. Самосвідомість виконує такі функції: - самопізнання - охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі); - самоспостереження і самоаналіз;самооцінки;саморегуляції.

Вперше було вжито Р. Декартом і термін «СВ» як особлива здатність душі Він вважав. що СВ - інтелектуальна діяльність суб'єкта, який проектує світ. Вона відкрита тільки сама собі, тобто самосвідомості. Звернення філософів до самосвідомості як особливої сфери суб'єктивного світу починається ще з Сократа, з його максими: "Пізнай самого себе". Таким чином, самосвідомість — важлива умова постійного самовдосконалення людини. Вона тісно пов'язана з рефлексією. У ф. рефлексію визначають як принцип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм (категорій мислення) діяльності. Філософи вважали, що головною умовою можливості появи індивідуальної свідомості є здатність сформулювати судження "Я є" ("Я мислю, отже, існую", Декарт). Гегель писав, що свідомість є відношення "Я" до світу, але таке відношення, яке доведене до протиставлення і про яке "Я" знає. Свідомість стає самосвідомістю, коли "Я" приходить до осмислення того, що усі визначення зовнішнього світу належать не лише йому як такому, але і що сприймає його "Я" (Гегель). самосвідомість - це процес, коли "Я" виявляє свою безпосередню причетність до знання про світ, коли "Я ставить собі питання, чи можуть знання, що містяться в досвіді "Я", мати "свободу існувати зовні Я" (Гегель). Концепції свідомості що існували в історії ф. умовно можна поділити на два типи: 1 індивідуалістські (розглядали як вихідне свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) – мораль, мистецтво, релігію, право – як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю (філософи Нового часу, філософії життя, феноменології, позитивісти). 2 Колективістські конц., навпаки, вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивідуальну свідомість розглядали як щось похідне (Гегель, Маркс).