39. Структура теоретичного знання і методи теоретичного дослідження.

1. Філософія постмодерну (загальна характеристика).

Термін постмодерн з'явився ще у 60-ті роки для позначення новацій у архітектурі, літературі й мистецтві, а також у технологічній, соціально-економічній, політичній сферах. Філософського значення він набуває у 80-ті роки у працях Ж.-Ф. Ліотара. який переносить дискусії з пост­модерну у сферу ф. ї.

У найзагальнішому плані філософія постмодерну проголошує орієнтацію на подолання тривалого домінування у філософському мисленні раціоналізму й монізму. Постмодерністи проголошують, що вони «занурюють світ» у зовсім інший «стазіс» (грец. – стояння, нерухомість), у якому розум звільняється від претензії на тотальне панування; філософія проголошується «терапевтичним мистецтвом», яке звільняє свідомість від настанов минулого. Філософія має бути плюралістичною і толерантною до всього відмінного. Звідси проголошується принцип нової філософії (постмодерну): «На цьому стою, але можу як завгодно».

Будучи плюралістичним, постмодерн не шукає нового синтезу, але орієнтується на породження відмінностей (Ж.Дельоз), форма та існування яких — це гра з іншими відмінностями, причому правила гри не задаються ззовні, а створюються довільно в ході самої гри («грає сама гра», як говорив Г.-Г. Гадамер). Плюралістичність постмодер­ну виявляється і в тому, що він протистоїть інтернаціональному стилю і сцієнтизмові і взагалі дезавуює культуру Цілого і Єдиного. Постмодерн не проти віри у будь-яку ідею, але він проти привілеїзації якоїсь однієї (чи кількох) ідеї, проти проголошення анафеми всім іншим — альтернативним — ідеям_.

Постмодерністи виступають проти «асиметричності» діалогу. Так, зокрема, Дельоз і Гваттарі критикують Фрейда за «асиметрич­ність» діалогу лікаря-психіатра з пацієнтом. Цей діалог має будуватися на паритетних засадах. Тому божевілля є просто не­стандартною відповіддю на ситуацію, що суперечить сталому (стандартному) символізму. На те пропонується шизоаналіз — аналіз, заснований на вірі в те, що знання не вичерпуються визна­ченими наперед функціонально-системологічними категоріями. Тому «шизоаналіз» є повною інверсією «ортодоксального психо­аналізу». Отже, філософія постмодерну має бути аномальною, має виривати нас із status quo, має допомагати нам ставати новими істотами (Р. Рорті).

Постмодерн є усвідомленням вичерпаності онтології, в межах якої реальність могла піддаватися примусовому її перетворюванню. Але відмова від примусового перетворення природи має неминуче привести й до відмови від будь-яких спроб систематизації реальності, котра не «вміщується в жодні теоретичні схеми. Подія завжди випереджує теорію» (Ж. Бодрійар). З цього постає об’єктивна неспроможність створити жорсткі замкнені системи будь-де (в економіці, мистецтві, мовознавстві та ін).

40. Історична школа в філософії позитивізму.

П.(франц.positivisme—умовний,позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність ф. знань, теоретичного мислення.Програмно-сцієнтист.пафос позитивізму полягає у відмові від ф. («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал.Історична школа представлена трьома періодами. І. О.Конт, Герберт Спенсер, Джон-Стюарт Міль.засади: - пізнання необхідно звільнити від всякої філософської інтерпретації; - вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками /кожна наука сама собі філософія/; - в філософії необхідно прокласти третій шлях, який би подолав суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О.Контом в роботі "Курс позитивної філософії"; Г.Спенсером в 10-томнику "Синтетична філософія".ІІ. махізм і емпіріокритицизм, виріс з першого. Австр. Ернст Мах, нім. Ріхард Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.ІІІ. відмінна від позитивістської концепції, але близька філософія науки Анрі Пуанкаре концепції конвенціоналізму. Суть цієї концепції полягає в тому, що принципи наукової теорії проголошуються довільними конструкціями, які умовно приймаються за істини.ІVНеопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге і Б. Рассела. На відміну від махізму, що розглядав наукове мислення як біологічний і психологічний процес, неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції.. віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман,Курт Гедель);VАналітична ф. криза настанов логічного позитивізму дала поштовх для пошуку розв'язання цих же проблем АФ (назва походить від методу, яким користувалися його представники — аналізу мови), яка почала бурхливо розвиватись у 40-ві роки XX ст. в Англії, а пізніше в США. Передумови закладені Бертраном Расселом і Джорджем Муром, поштовх працы Людвіга Вітгенштейна. До цієї течії також належать їх послідовники Гілберт Райл,Джон Остін — представники так званої кембриджсько-оксфордської школи. VІ Крит. раціоналізм Поппер, відштовхувався в своєму розвитку від логічного позитивізму віденців. Але його концепція принципово відрізняється як від логічного позитивізму, так і від аналітичної філософії. Вихідною її позицією є не емпіризм, а раціоналізм, тобто визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень — ідей, гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних. VІІ історична школа ф.науки, 60-ті роки XX ст. у США Томас Кун, Імре Лакатос, Пауль Фейєрабенд, Стівен Тулмін— досліджували історію науки. На відміну від традиційного позитивізму, який зосереджувався на гносеологічній проблемі співвідношення фактів і теорії, вони звернули увагу на дослідження ролі соціальних факторів у розвитку науки.

Спільність таких програмних ф. настанов як заперечення "метафізики" (синоніма теоретичної ф.), і, перш за все, заперечення пізнавального змісту ф. висловлювань: сцієнтизм (від лат. scientia — знання, наука) — намагання довести, що саме конкретні науки завдяки аналізу їх змісту можуть дати відповіді на ті запитання, на які безсила відповісти теоретична ф.Проте, з точки зору часових та просторових (географічних) характеристик напрямків, видно, що течії, школи відрізняються ступенем своєї універсальності. Історичний розвиток позитивістської традиції (ф. науки) яскраво засвідчив такі істини:— прагнення «звільнити» науку від «метафізики» є утопією; неможливо провести чіткої межі між ф.м і науковим знанням;— не виправдались сподівання розбудувати «наукову» ф., тобто філософію, яка б відповідала позитивістським критеріям науковості;— виявилась хибною модель науки як суто логічного конструкта, який розвивається шляхом вдосконалення (кумулятивна модель). Принципи, критерії науковості виявились залежними і від соціальних факторів, і від практичної доцільності.