19. Основні етапи розвитку емпіризму в філософії Нового часу.

Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію). Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей. Емпіризм розвивався переважно в Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й інстинктивно відчувала зв'язок її з наукою.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. На цьому етапи розвитку емпіризм характеризується вірою в необмеженість людського розуму.

З Так, Т. Гоббс виділяв пізнавальну та соціальну функцію знаків, без яких люди не могли б домовлятись між собою, його вважають одним із засновників семіотики — науки про знаки.

Дж. Локк є сенсуалістом - прихильником напрямку у теорії пізнання, який визнає відчуття єдиним джерелом знань. При цьому він розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній - чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрішній — самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам'яті).

Локк поділяє якості предметів на первинні (об'єктивні) і вторинні (суб'єктивні). Ідеям вторинних якостей (відчуттю кольору, смаку, теплоти), на його думку, нічого не відповідає в тілах.

Бекон, Гоббс і Локк були деїстичними матеріалістами. Природу вони розглядали як субстанцію, щось самостійне, а науку — єдиним вченням про природу.

Дж. Берклі наголошував, що емпіризм у його крайньому сенсуалістському трактуванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання, таїть у собі загрозу суб'єктивізму. Берклі стверджував, що не тільки вторинні, а й первинні якості є не що інше, як відчуття (ідеї, за його термінологією).

Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв також англійський мислитель Д. Юм. Як і Берклі, він заперечував об'єктивне існування речей. У свідомості, на його думку, наявні сприймання двох типів — чуттєві враження та ідеї, якими оперує мислення. Мислення постає в Юма як послаблений ступінь чуттєвості. Отже, емпіризм стирав якісну відмінність мислення (розсудку, розуму) від чуттєвості, зводячи мислення до чуттів.

Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в безмежні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обмеження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіризму намагалися вивести загальні наукові істини з чуттєвого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у формі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джерелом знання, виявився неспроможним досягти цієї мети.

20. Основні концепції новоєвропейського раціоналізму.

Рац.(лат. rationalis - розумний) – ф. напрям, який визначає центральну роль в аналізі розуму, мислення.

Засн. течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є француз.Декарт. Він заклав засади р. як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму.

Перша проблема, з якою Декарт зіткнувся при розбудові науки на основі методу наукового пізнання, була проблема відправних істин (звідки походять чіткі та виразні істини?). Це дало йому підставу для висновку, що вихідні ідеї «вроджені» нашому розуму. До них належать ідеї Бога, числа, тілесності, структурності тіл, а також принципи логіки, категорії. Концепція «вроджених ідей» Декарта сягає корінням концепції «пригадування» душею ідей у Платона, з тією лише відмінністю, що французький мислитель вважав «вродженими» тільки найзагальніші та найпростіші ідеї, а всі інші він намагався вивести з простих за допомогою правил свого методу. «Я» як духовній субстанції притаманні «вроджені ідеї», зокрема ідея Бога. На основі ідеї Бога як найдосконалішої істоти Декарт робить висновок про реальне існування Бога, повторюючи аргументи схоластів на користь буття Бога. Бог, у свою чергу, виступає запорукою того, що мені з очевидністю даний весь світ. Отже, від «Я» до Бога і далі до світу — така схема філософії Декарта. Бог, за Декартом, є гарантом існування світу і гарантом того, що цей світ можна осягнути розумом. Абсолютний Творець відповідає за ідеї та істини, на основі яких він творив світ. А сам світ постає як тілесна субстанція, атрибутом якої є протяжність. Всі інші якості — колір, смак, вага, звук — є вторинними. Декарт фактично ототожнює матерію з протяжністю (простором). Світ, на його думку, безкінечний у просторі, матеріально одноманітний, матерія, перебуваючи в русі, поділяється до безкінечності, пустота відсутня. На основі цих двох якостей — просторовості та руху, які легко математизуються, — філософ намагався пояснити світ, який постає велетенським механізмом, а Бог, що його створив, — геометром і механіком. У такий спосіб Декарт заклав засади механістичного світогляду. Основними законами, що керують всесвітом, Декарт вважає: 1) принцип збереження, відповідно до якого кількість руху залишається постійною, всупереч деградації енергії, або ентропії 2) принцип інерції , а також те, що кожна річ прагне рухатися по прямій. Традиційна концепція перевернена. Світ динамічний і може бути обчисленим. Якщо у світі античності і середньовіччя природним станом тіл був спокій, а рух - аномалією, то тепер спокій – це стан руху. Якщо в традиційній концепції кожна річ має в природі своє місце, відведене їй у рамках ієрархії, то тепер немає ніякого напрямку з визначеними цілями. Відбувається радикальна трансформація концепції природи.

В своїй пантеїстичній концепції Б. Спіноза пояснює математичну конструкцію світу природою Бога, який поєднує протяжність і мислення. А оскільки душа людини, за Спінозою, є частиною безкінечного розуму Бога, то і для неї порядок ідей відповідає порядку речей. Так він пояснював збіг математичних істин людини та онтологічної структури світу.

Ще одним великим рац. XVII ст. був нім. Г.-В. Лейбніц, який зробив спробу поєднання механістичного світогляду філософії Нового часу з арістотелівським вченням про конечні причини (цілі) та субстанційні форми. Замість механічної (однорідної) системи світу Лейбніц запропонував біологічну (складну, різноманітну) модель світу, засновану на монадології. Він не заперечував факт узгодженості між дією душі й тіла. При вирішенні цієї проблеми Лейбніц стверджував, що гарантом такого узгодження є Бог, який синхронізував поведінку душі й тіла подібно до двох маятників, що коливаються гармонійно без взаємодії. Ця концепція отримала назву наперед установленої гармонії.