17. Антропологічні та натурфілософські ідеї епохи Відродження.

XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житії, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси - характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту.Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтуються не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, сусп., а не Богу. Отже, однією з х-рних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

В епоху античності людина вважалася природною істотою. оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. Прихильники релігійно-філософського вчення - пантеїзму вважали, що Бог і природа єдині ,Бог мов би розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Висували здогад, що людське тіло – це хімічна система. У розумінні людини мислителі Відродження піднялись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. Людина повинна сама створювати свою міру. Пробуджена “духовна особа” Відродження втратила “природну” міру, а соціальної ще не набула. Це відкрило простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження.В цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії.

18. Різновиди ренесансного пантеїзму.

Пантеїзм — філ.рел. вч. про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові. Два різновиди пантеїзму ідеалістичний (або містичн.-природа розчинена у Богові, М.Кузанськ., пізніше Якобс Бме), і матер.(Бог розчинений у природі, Бруно, пізн. Томаззо Кампанелла). Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині. Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини.

М. Кузанський (Крес) неоплатонік, «Єдине», на його думку, охоплює вce, воно не має нічого: протилежного собі. «єдине» - тотожне безконечному.. Тобто безконечність можна мислити як єдине, а єдине - як безкінечність. На цій підставі М. Кузанський висловив кілька парадоксів, зокрема про збіжність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність відмінності між центром і колом. На безкінечності будь-яка точка стає центром. На місце одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його межу та міру), він ставить безкінечність. Це руйнувало уявлення давніх людей про космос і готувало підґрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцетризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безкінечності (світу) й стала основою пантеїзму.

Італ.Дж. Бруно, поєднав думки Кузанського про збіжність протилежностей з геліоцентричним вченням Коперника, стверджував, що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа це «Бог в речах». Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії та форми, який був притаманний платонівсько-арістотелівській традиції. Матерія не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, європейська ф. перестала протиставляти матерію та форму як активний і пасивний первні. Матерію вона почала мислити субстанцією, якій притаманний рух і активність. Положення про нескінченність Всесвіту дозволило Дж. Бруно по-новому поставити питання про центр світу, заперечуючи при цьому не тільки геоцентричну, але і геліоцентричну системи. Центром Всесвіту не може бути ні Земля, ні Сонце, тому що існує безліч світів. І в кожного світу-системи є свій центр - його зірка. Розірвавши межі світу і затвердивши нескінченність Всесвіту, Бруно опиняється перед необхідністю виробити нове уявлення про Бога та його ставлення до світу. Вирішення цієї проблеми свідчить про пантеїстичної позиції мислителя. Бруно стверджує, що природа є Бог в речах, він не протистоїть світу як його творець, а знаходиться в самій природі як внутрішнє діяльний початок. Якщо в М.Кузанського природа як би занурюється в Бога, який зберігає свою відокремленість від світу, то у Бруно Бог ототожнюється з природою, і він немислимий поза матеріальним світом. У цьому полягає кардинальна відмінність натуралістичного пантеїзму Бруно від містичного пантеїзму Кузанського. Бачачи в природі не тільки досконале божественне творіння, але перш за все сукупність притаманних їй закономірностей, вільних від безпосереднього втручання, натурфілософія епохи відкривала шлях подальшому розвитку експериментального природознавства