4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприя­ло помітному культурному поступу східних слов’ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти завжди було основ­ною ознакою цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслід­ком розвитку давньоруської освіти. Вже зачасів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою за­гальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень роз­витку освіти свідчить існуюча в той період диференціація нав­чальних закладів: палацова школа підвищеного типу (держав­ний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); шко­ла “книжного вчення” (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкіль­ництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівсь­ких дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно пе-

з*

реписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів) незважаючи на їх надзвичайно високу „ціну. Д^с, .за молитовник для церкви у Любомлі волинський князь Володимир Василько- вич заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.

Книгопи.сні майстерні та бібліотеки, стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобут­нім літературним жанром з моменту виникнення було літопи­сання. Воно з’явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст У 1037—1039 рр. порічні статті були об’єднані у перший давньо­руський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається “Повість минулих літ”, створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлеб- ніковськсіму списку “Повісті минулих літ” Нестрра названо авто­ром цього твору. Як літописець він згадується і в “Києво-Печер­ському патернку”.

Нестор (?~рісля 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря, письменник і, можливо, літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074—1078) і ним же зведений у дияконський сан. Безу­мовним вважаємся авторство Нестора двох житій: Бориса і Гпіба та Феодосія Печерського. Перше подає історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святополком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом Написане пізні­ше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського монастиря^ визначається більшою художньою свободою.

До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є неви­черпним джерелом історичних знань. До визначних оригіналь­них пам’яток давньоруської літератури належить “Слово про за- Коц і благодать” митроподита Ідарідна, “Цов^ащя дітям” Воло­димира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія “Избор­ник” (1073 р.), “Слово про Ігорів похід” та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальни­ми кроками у розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі воци торкадися ваядіивої рроблеми держа­вотворення — проблеми взаємовідносин світської та церковної влади.

Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання-, концепцію “богоугодного володаря”, в основу якої лягла ідея зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею верховності світської влади. _ _ _

Друкоране сдово відкрило нові горизонти й у сфері право­вої культури. У стародавніх слов’ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки які передавалися

Характерні риси та особливості розвитку культури 69

З ПОКОЛІННЯ В ПОКОЛІННЯ І увійшла в побут та свідомість у формі Звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з’яв­ляється перше писане зведення законів Київської Русі — “Русь­ка правда”. Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які ррийцято поділятда ца три редакції — Корот­ку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редак­ція, що складається з Правди Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правда Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодально­го землеволодіння, скасування кровної помсти, штраф за по- рущ£уня ірридичнчх норм спл.ачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покону.вірного та Уроку мостникам (ор­ганізація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг). Розширена правда, крім названих правових докумен­тів, містить устав Володимира Мономаха, який суттєво роз­ширює та диференціює давньоруське законодавство: з’явля­ються норми,^1,що регулюють питання боргових зобов’язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вот­чинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово- адміністративног^ апарату тощф.

Вважається, що Скорочена правда охворен^ на основі Роз­ширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.

Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її суспільне життя у межі правових норм, що зумовило зростання правової культури населення та його цищлізованості.

Під впливом християнства нові тенденції з’явилися у сфері матеріальної культури. Зокрема, у княжу добу значного поши­рення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапїв. У ранній період хра- мобудів.нщдва домінує візантійська традиція. Типові риси ві­зантійського стилю чітко простежуються у перших монумен­тальних спорудах: Десятинній церкві у Києві (X ст.), СпаСо- Преображенському соборі у Чернігові (1031—1036 рр.). Своє­рідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, в якому все'яскравіше проступають слов’янські тради­ції. Починаючу з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з’являються риси західноєвропейського романського сти­лю, дедалі чіткіше і рельєфніше виявляються місцеві особли­вості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька, переясларська. У перебудованому вигляді із пам’яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146 р ), Василівська (1183 р.) у Києві; Борисоглібський собор (і 128 р,.) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200 р.) у Гали­чі. У церковному будівництві широко використовувалися фрес­

ки та мозаїка. Про високу майстерність руських ремісників свід­чить той факт, цло мозаїчні композиції Софійського собору ви­конані із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.

Христцянство дадо поштовх розвиткові давньоруського іко­нопису. Спочатку ікони завозилися із Візантії та Болгарії, ал.е невдовзі складаються місцеві традиції іконописання. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського мо­настиря Григорій і Аліпій (Алімпій), останній, за свідченням Пе­черського Патерика, “ікони писати хитр був зело”.

Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печорський (7—1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монас­тиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для домової церкви невідомої одоби. Вони вважалися чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Аліпій похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з його ім'ям де­які фахівці пов’язують ікони “Печерської Богородиці’’ і так званої “Великої Панагії".

Поступово відриваючись від візантійського коріння, форму­ються самобутні іконописні щколи: київська, галицько-волинсь­ка, володимиро-суздальська та ін.

Переконливим свідченням форсованого розвитку культу­ри є динамічне зростання кількості давньоруських міст, які, будучи центрами концентрації суспільного життя, виконували роль тільки, політичні« та економічних осередків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих традицій та досяг­нень світового досвіду синтезувалася самобутня давньоруська культура.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історич­ного буття й творчого’переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні горизон­ти, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну само­бутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та особливостями розвитку культури Ки­ївської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; за­позичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культур­ного середовища — бази для створення місцевої самобутньої культури; форсоване піднесення культури, поява нових куль­турних явищ.

Походження та суть національного символу — тризуба

Український національний символ тризуб, або триденс, чи тридент сягає своїм корінням у сиву давнину, коли людина тіль­ки-но почала своє самоусвідомлення та самоствердження. Деякі фахівці схильні бачити у цьому символі тавро, своєрідний знак власності, тобто один з продуктів процесу розпаду роду та пере­ходу до общинної, а згодом і до приватної власності¹.

Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафік­соване на кам’яній застібці періоду Трипільської культури (IV— III тис. до н.е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н.е. — IV ст. н.е., цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Боспорсьісоїо царства. Згодом його сприйня­ли і почали активно використовувати пращури сучасних україн­ців. Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверд­жують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ ради, знак родових старійшин або племінних вождів ще задовго до Рюриковичів у VI—VIII ст.

Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася у болгарсько­му рукописї “Хроніка Манасії” (XIV ст.), де зображені вої- щі-дружинники Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубцем. Згодом князівський зна& Рюриковичір у вигляді літери “Ш”, тобто тризуба зустрічається на печатках, моне­тах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін. Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише у ролі родового знака кщзів. Проте з часом він передається у спа­док як символ влади та знак єднання східних слов’ян, тобто набуває статусу герба.

У X—XIII ст. зображення тризуба було поширене на великій території — від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Щвецїі, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік мо­гутності та активної міжнародної діяльності Київської Русі, дер­жавним символом якої був саме тризуб. Паралельно процесам посилення використання цього знака в побуті (орнаментах тка­нин, карбуванні, різьбярстві, писанкарстві тощо) та розширення географічних меж його вживання відбулися значні зміни у гра­фічному зображенні тризуба. Суть цих змін полягала в усклад­ненні елементами плетінкової форми, що, на думку фахівців, від­дзеркалювало ускладнення структури давньоруського суспільст­ва. Саме ці графічні зміни і зумовили своєрідність та оригіналь­ність української геральдики.

^!Дик.:Сергійчук В.І. Національна символіка України. — К., 1992. —

Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризу­бом ролі загальнодержавного символу. Фактичну аж до початку XX ст. він використовувався лише у дворянських гербах, гераль­диці міст, книжкових заставках тощо. Нове життя для цього дер­жавного символу настає після проголошення Центральною Ра­дою у сі'уіі 1918 р. IV Універсалу, крл.и було визнано за необхід­не використати знак князівської діоди "київських князів — трц- зуб як герб УНР, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях.

У сучасних умовах, коли тризуб знову став уособленням укра­їнської дер^вцоеу, абсолютно логічнщ є звертання .не тільки науковців, а й широкого загалу до витоків національної симво­ліки, що має на меті з’ясувати її походження і суть. Проте це не таке просте завдання. Будучи своєрідним ключем для усієї сис­теми української щщонад£>ної символіки, тризуб н^ріть напри­кінці XX ст. не розкрив усіх своїх таємниць та потаємних зна­чень.

Нині існує понад сорок версій, які пояснюють походження та тлумачать суть тризуба. Залежно від того, що саме автори цих версій кладуть в основу свдгд обгрунтування, їх. умовнр мож­на поділити на три групи — предметну, графічну та філософсь­ку. Різких граней між ними не існує, вони ніби плавно перехо­дять одна в одну, певною мірою символізуючи кроки етносу по сходинках узагальнення: від конкретного предмета — до філо­софської абстракції.

Майже тотожну відтворення (повторення) у зображенні три­зуба конкретних рис реально існуючих живих і неживих предме­тів навколишньої дійсності лежать в основі предметних гіпотез. Деякі представники цієї ірупи вбачають у тризубі відтворення форм верхньої частини скіпетра візантійських монархів, скіпетра скіфських дарів, зображену корони, тобто предмет^,„що сим­волізують державну владу. Інші дослідники вважають, що тризуб повторює контури птаха, уособлюючи норманського крука, нор­манського сокола або голуба Святого Духа. Значна частина фа­хівців переконана, що цей символ — емблема, пов’язана з конк- РЄТНИМ.ІФЄДМ.ЄХОМ людської життєдіяльності — якорем, норман­ським шоломом, сокирою, прапором, рибальським знаряддям, луком зі стрілою, колоском тощо.

Логічним продовженням предметних гіпотез, що пояснюють походження тризуба, є графічні. Проте, якщо фахівці, що нале­жать. до першої групи, бачили у цьрму знакові майже тото^кце відтворення конкретних рис того чи іншого реально існуючого предмета, то дослідники другої групи — лише спрощене, умовне, стилізоване зображення. Графічні гіпотези пропонують широкий спектр варіантів пояснення походження тризуба. Одні науковці вбачають у цьому символі моноіраму, тобто сплетіння кількох

І

початкових літер у вигляді вензеля для позначення імені, слова або ж виразу. Авторство цієї монограми приписують не тільки власне українцям, а й візантійцям, скіфам, грекам та і.н. |уші дослідники цієї групи пов’язують зображення тризуба з орна­ментом, тобто візерунком, побудованим на ритмічному чергу­ванні та поєднанні геометричних елементів або стилізованих зоб­ражень живих і неживих предметів. Вважається, що цей орна­мент міг мати візантійське, східне, слов’янське або ж варязьке походження. Існує ще одна думка: тризуб — це літера “Ш”, яка раніше означала цифру 3.

Цікаві варіанти розв’язанню проблемі походженні і суті тризуба пропонуються філософськими гіпотезами, які тракту­ють цей знак не як дзеркальне чи стилізоване відбиття пред­мета, а як символічне зображення ідеї, поняття або явища. В їхній основі лежить, як правило, абстрактний погляд на світ і на місце людини в. ньому. ХІредставники цієї упи висловлю­ють думки про те, що тризуб Володимира — це символ ідеї державної влади; за іншими версіями — символ влади над трьо­ма світами — небесним, земним і підземним, або ж символ- ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Дехто з при­хильників цієї філософської течії вважає, що тризу§ не що інше #к знак “Шу” (“Шукання”), тобто здзк нагадув^ня про зако­ни природи з метою підвищення людської активності та від­повідальності за свій розвиток.

Найгрунтовнішу відповідь на питання про походження та суть тризуба дають гіпотези, що шукають витоки цього знака у триєд­ності та тривимірності світобудови. Весь навколишній світ добу­дований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елемен­тарних частинок) утворюють атоми та молекули, що в свою чергу лежать в основі усіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, черво­ний, синій — взаємодіючи, утворюють весь спектр веселки, бага­тобарвність світу; три напрямки виміру — ширина, довжина, ви- рота — характеризують об’єм, і простір світобудови. Орке, навколишньому світові притаманні триєдність, триплановість, тримірність.

На цій базі, очевидно, і викристалізувалась абстрактна ідея Трійці, одним із графічних зображень якої і став тризуб. Піз­ніше ця ідея лягла в основу принципового християнського пос­тулату про єдність Бога-Ватька, Бога-Сина, Бога-Духа Свято­го. Тому знак Трійці (тризуба) займає одне з перших місць серед абстрактних символів світобудови. Тільки одні вбачають у ньому символічне зображення Вогню, Води і Життя, інші — єдність Мудрості, Знанвд. і Любові або ж Мудрості, Краси і Розуму. Досить оригінальною є версія, відповідно до якої цей знак є символом Життя: тризуб має спільну основу (символ Вакууму-Абсолюту), ліву фігуру (символ позитивного батьків­

ського полюсу), симетричну (дзеркальну) праву фігуру (сим­вол негативного, материнського полюсу) і центральну фігуру (символ “дитяти”).

Філософські гіпотези генезису тризуба, що базуються на ідеї Трійці, слід вважати найбільш продуктивними та обґрунтовани­ми . Через те, що для більшості інших гіпотез каменем спотикан­ня ставала, як правило, давність тризуба як символу (скажімо, не молена в.и^одити црходорщя цього знака з ррліойіюї емблема­тики, оскільки задовго до появи християнської церкви він зуст­річався у трипільців та інших народів) і відсутність чіткого тлу­мачення його суті. До того ж тільки філософське трактування тризуба як одного з графічних варіантів зображення щеї Трійці, тобто триєдності,¹'тримірності світобудови,' дає змогу простежите єдність європейських народів. Достатньо сказати, що 59 відсот­ків сучасних національних гербів європейських держав вміщують знаки Трійці (трикутні корони, тризубчаті вежі, потроєні знаки, трилисники тощо).

Отже, предметні, графічні та філософські гіпотези у своїй сукупності ніби утворюють своєрідний трикутник, чи навіть ско­ріше, замкнуте коло, що віддзеркалює рух людської думки. На жаль, ще й досі немає однозначної відповіді на питання: що зумовило появу та розвиток тризуба як сицЕОлу — конкретний предмет, його спрощене символічне зображення чи філософське узагальнення?

J

Галицько-Волинська держава 75

\

РОЗДІЛ

З Галицько-волинська ДЕРЖАВА - СПАДКОЄМИЦЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Наприкінці XII — у першій половині XIII ст. князівства Се­реднього Подніпров’я — Київське, Чернігово-Сіверське та Пере­яславське через нрку обсщщі (нескінченні кндзірські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) еконо­мічно та політично занепадають і втрачають свої колишні роль та значення. Монгольська навала посилила та поглибила руйнів­ні процеси у цьому регіоні.

Кардинально іншою була сиутація у південно-західній час­тині Русі, де 1199 р. з’явилося нове державне об’єднання — Га­лицько-Волинське князівство, яке надалі майже впродовж півто­ра сторіччя відігравало надзвичайно важливу роль у житті схід­них слов’ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:

1. Вдале географічне положення (віддаленість від Києва поо лаблювала долив центральної владч, природні умори робили ці землі важкодоступними для степових кочівнщсів, крім тогд, кня­зівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих тор­гових шляхів).

2. Необхідність спільної боротьби двох князівств проти агре­сії з 6qKy Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та ira.

3. Енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстислави- ча (1199—1205 pp.) та Данила Романовича Галицького (1238— 1264 pp.).

4. Існування на терщррії князівства багатше родовищ солі, що сприяло економічному зростанню х? інтенсифікації хоргівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства від­бувався у кілька етапів:

І. Утворення та становлення (1199—1205 pp.).

Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об’єднує Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорст­кий, а інколи навіть жорстокий володар, князь веде активну зов­нішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі по­мітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літопи­сець називає його “самодержцем всея Русі”.

Оволодідціи значцор частиною київської спадщини, Галиць­ко-Волинське князівство на рубежі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Йо­го зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середньо­го Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та еконо­мічного житія поступово пересувається у західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візан­тію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потуж­на торговельна артерія Буг—Дністер витісняє занепадаючий шлях “із варягів — у іреки”.

З часоїі PoMajt ртає помітцою фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття-князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь втягується у жорстоку бо­ротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішщй католицькій £рропі. Проте не тільні дачем рдобу§ав собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував мо­дель підтримки “доброго порядку” на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, кон­солідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сцруг що могло зупинити, на ду^ку Романа, процес роздрібне­ності) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма най­більшими на Русі князями.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу ідольського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Летка Білого.