1918 Р. Війська Директорії вступили до Києва і п. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.

'історія України: нове бачення. — Т. 2. — К., 1995. — С 57.

Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом вста­новлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи П. Скоропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відно­син не могли кардинально змінити ситуацію на краще. Склад­ний клубок внутрішніх та зовнішніх протиріч виявився сильні­шим за гетьманську владу.

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національ­ної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на дер­жавну лінію гетьмана російських консервативних кіл; вузька со­ціальна база; підкорення соціально-економічної політики інте­ресам панівних верств та окупаційної влади; наростання соці­альної напруги та формування організованої опозиції.

Директорія УНР

У травні 1918 р, партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний со­юз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти: П. Скоропадського. §уло вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після пере­моги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (солова), С. Цетдюрй, Ф, Шверя, О, Дндрієвського, А. Макарен- ка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федера­тивний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток по­дій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена 'їхня головна ударна сила — формування Січо­вих струїьців, і переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) най­більш боєздатних сил гетьмана питання про владу було виріше­не: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю тери­торію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залиши­ти українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочи­нається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів фінниця — Проскурів — Рів­не — Станіслав — Кам’янець-Подільський), періодичних реорга­нізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів

і очолювався по черзі р. Чехівським, С. Остапенком, Б, Марто- сом, І. Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіцій­ної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія посту­пово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С Пет­люрою.

Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — державний, полі- тичний військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в сім'ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії Член РУП з 1900 (з 1905 — УСДРП). За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Пер­шої світової війни займався журналістикою. В 1912—1917 разом з

О, Саліковським редагував журнал “Украинская жизньУ 1916—

1917 — заступник уповноваженого "Союзу земств" на Західному фронті. 28 черв_шня 1917 призначений Центральною Радою на по­саду генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917, не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату, вийшов з уряду. В січрі 1918 перед загрозою більшовицького нас­тупу виїхав на Лівобережжя для створення “Українського Гайда мацького Коша Слобідської України", який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшоаицького повстання в місті. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував в опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 виїхав до Білої Церкви, звідки к_lepyвqв антигетьм^іським виступом. Стає членом Директорії, очо­лює Армію УНР. Після відступу військ УНР з Києва і виїзду В. Вин- ниченка за кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919), пе­рервавши членно в УСДРП. Протягом 1919 керує боротьбою про­ти червоних і денікінських військ. У 1920 очолює війська УНР, які разом з польськими силами вступають в Україну. Внаслідок нев­дачі цаступу і договору між РСФРР та Польщею виводить срої в/й- ська за Збруч, де вони були інтерновані польською аладою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у Відні, Женеві 25 травня 1926 був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.

Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон.

Якими ж були сильні сторони Директорії, що дали змогу їй прийти до влади?

Прихід Директорії до влади був забезпечений вдало вибра­ним моментом для атаки на гетьманський режим, адже саме у середині листопада 1918 р. П. Скрр^падський тільки-но лишив­ся без підтримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні, від­мовився від державної незалежності України та проголосив не­популярний проросійський курс. Уміло нейтралізувавши німців (було укладено угоду про нейтралітет з Великою солдатською ра­дою), перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ (за Січовими стрільцями Є. Коновальця на бік повсталих досить швидко перейшли ще вісім інших гетьманських корпу­

сів), проголосивши популярні в народі гасла (радикальна аграр­на реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Ди­ректорія забезпечила собі перемогу.

Момент захопленая влади був, очевидно, своєрідним піком її успіху. Са^е у цей час чітко виявилися сильні сторони Дирек­торії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. її виступ, який на початку багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати численну армію (у грудні 1918 р. у її складі налічувалося 100 тис. осіб, за іншими даними навіть 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю терито­рію України. Сильною стороною Директорії було й те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча і різних за поглядами, але до­сить впливових та авторитетних лідерів — В. Винниченка, С. Пет­люру, М. Щаповала, М. Цорща та ін. Це дало ^могу сформувати, хоча і не монолітний, але сильний антигетьманський фронт.

Чому ж Директорії не вдалося надовго втримати владу?

Опозиція П. Скоропадському складалася з політичних угру­повань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються нечіткість програмних установок, супе­речливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії. 8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки, пло- щею до 15 десятин зедоп, а власність польських,' австрійських та німецьких поміщиків лишалася недоторканою. До того ж відсут­ність чітких строків аграрного реформування та адміністративно­го апарату для його здійснення посилювали соціальне напруження та невизначеність ситуації. Не сприяли консол.ідацу суспільства і хвиля арештів, і безрозібірливе закриття утворених за гетьмана уста­нов (існував навіть проект закриття Академії Наук “як витвору гетьманату”), заборона вживання російської мови і позбавлення політичних прав усієї інтелігенції. Внаслідок цього Директорія залишилася брз підтримки селян і національних меншин та допо­моги кваліфікованих кадрів. Її влада суттєво послаблювалася і від­сутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претен­дували три форми суспільної організації: парламентська республі­ка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існування Директорія тією чи пішою мірою апробувала кожну з цих моде­лей, але обрала військову диктатуру. Грудневий 1918 р. Трудовий конгрес був покликаний виконати роль Установчих йорів і виз­начити форму державної влади в Україні. Враховуючи ускладнен­ня воєнно-політичної ситуації, він тимчасово віддав усю повноту влади Директорії, яка надалі під тиском обставин перетворилася фактично на особисту диктатуру С. Петлюри.

Елемент дезорганізації вносило й особисте протистояння лі­дерів, відсутність у них єдності поглядів на першочергові завдан­ня та політичну орієнтацію. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали “радянську платформу”, виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та за пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра зі своїми сорат­никами схилявся до зближення з Антантою, а перщочер£овим завданням вважав зміцнення незалежності держави через поси­лення армії та її адміністративних органів.

Між тим час вирішального вибору орієнтації дщ Директорії наближався, адже повалення гетьманатута відновлення УНР зов­сім не означали, що припинилася боротьба різних сил за Україну і на теренах України. Радянська Росія не полишала думки про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим для її життєдіяльндсті регіоном. І знову, я.к.у попередній період, було обрано модель війни з використанням своєрідного “троян­ського коня” — наприкінці листопада 1918 р. у Курську під пат­ронатом Раднаркому РСФРР утворився Тимчасовий робітничо- селянський уряд Укра)щі н_а чолі з Г. П’ятаковим. Наступним кроком для підготовки вторгнення радянських військ на укра­їнську територію стала публікація 24 грудня 1918 р. в газеті “Из­вестия” — органі ВЦВК циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР про те, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не дизнає Україну я^ самостійну державу і припиняє діяльність всіх представницьких установ Укра­їни на своїй території.

Ці дипломатичні маневри розв’язали руки Раднаркомові РСФРР, створили сприятливі умови для вторгнення радянських, військ в Україну. Вторгнення супроводжувалося вибухами робіт­ничих повстань у містах та активізацією отаманщини у сільській місцевості. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатич­ним шляхом були марними. Ноти протесту уряду УНР розбива­лися об безапедщцй1нст£ Раднаркому, який заявив, щд "ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Рес­публіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним”. Ви­черпавши всі можливості дипломатичного впливу На Раднарком, Директорія була змушена 16 січня 1919 р. офіційно оголосити стан війни з РСФРР. Тим часом радянські війська дедалі більше заглиблювалися в українську територію, ведучи водночас наступ на Цолтаву, „Катеринослав і Донбас. їхн£ загальна чисельність була порівняно незначною (не перевищувала 11 тис. осіб), ре вони спиралися на підтримку більшовицького партизанського ру­ху. Крім того, на ситуацію в Україні у цей час суттєво впливав буйний розквіт отаманщини. Вже в січні 1919 р. два колишніх

петлюрівських отамани Григор’єв і Зелений оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали партизанську боротьбу проти Директорії. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис, бій­ців, Катеринославська губернія була своєрідним епіцентром ді­яльності збройних формувань Махна, який не визнавав уряду Дур&сгорії з моменту приходу його до владц. Характерними ознаками цього періоду були прогресуючий параліч влади; на­ростаючий хаос і безлад; єврейські погроми; зростання масшта­бів отаманщини, яка, охоплюючи дедалі більші території, затягу­ючи у свій вир нових і нових бранців, реретворидас^ на потуж­ний дестабілізуючий фактор, що ослаблював Директорію зсере­дини.

Опинившись у критичній ситуації, Директорія намагалася низ­кою дипломатичних кроків (спробц, н^лаїрдження контактів з Антантою, проголошення Акта возз’єднання УНР і Західноукра­їнської Наро/іної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипло­матичних, фінансових та воєнних позицій. Проте ці кроки були безу<уііш ими. безперспективним виявився курс на союз з Антан­тою, яка робила ставку на відновлення “единой и неделимой” *небільшовицької Великої Росії, а отже, на підтримку Доброволь­чої армії. За цих обставин УНР цікавила Антанту лише тією мі­рою. якою її молена було використати у боротьбі з більшовика­ми. відставки зі своїх постів В. Винниченка та В. Чехівського на вимогу французького командування в Одесі, укладення поперед­ньої уго^и про спільну боротьбу Антанти та УНР проти радянсь­ких військ (цей документ так і не було реалізфвано на практиці) дедалі більще віддадвди Директорію від проголошених револю­ційних гасел, звужуючи її соціальну базу. Не виправдав споді­вань і акт возз’єднання, який значною мірою мав формальний характер, адже як УНР так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність, до того ж мщ, двома республіками існували суттєві розбіжності у політич­них позиціях та орієнтації на міжнародній арені.

У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії — погано підготовлена та організована “тануча майже на очах” армія. Під час падіння геть­манату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею К^є- ва, наприкінці січня 1919 р. могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Створена у короткий час із різних за досвідом та політич­ною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боє­здатною. Недарма один із сучасників іронічно, аде досить влучно її назвав “імпровізованою армією”. Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадо­вільний санітарний стан тощо. Після тоЬо як радянські війсь­

ка 12 січня захопили Чернігір, 19 січня — Полтаву, а 27 січня — Катеринослав поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишають Київ, а навесні цього року ра­дянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

Отже, приходу Директорії до вла^и сприяли народна підтрим­ка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний ^омент ДЦ£ повстання. Проте недалеког­лядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі дер­жавотворення, яка б відповідала реаліям; протистояння політич­них лідерів; катастрффічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторо­нами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

Західноукраїнська Народна Республіка

Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали фактора­ми, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Багатовікові імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Потерпівши поразку і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видає маніфест, суть якого полягала в пропо­зиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачарся у становленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).

Саме у руслі цих положень законопослушні українські посли українського парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів, лідери політичних партій і греко-католицького духовенс­тва 18 жовтня 1918 р. утворили у Львові Українську "Національну Раду. Нове представницьке утворення одразу поставило питання про об’єднання західноукраїнських земель в одне ціле і проголо­шення Української держави. Така позиція українців вступила в протиріччя-'з намірами поляків, які вже 28 жовтня у Кракові ство­рили польську ліквідаційну комісію, основне завдання якої по­лягало у розформуванні австрійських органів управління і пере­дачі всієї повноти вла^и у краї представникам польської адмініс­трації. Акт передачі мав відбутися І листопада 1918 р.

За цих обставин українська сторона, яку представляли моло­ді українські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утворили Цент­ральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в свої ру­ки. В ніч з ЗІ жовтня на І листопада майже 1,5 тисячі українсь­ких вояків на чолі з сотником Українського Січового стрілецтва Д. Вітовським оволоділи головними позиціями у Львові, взяли

під, контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу у місті. Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновиз­нане право народів самовизначення дало цщнс згодним укра­їнцям на розбудову власної державності. 11 листопада було утво­рено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конститу­ційні основи новоствореної держави — вона отримала назву За­хідно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоп­лювала 70 тис. км², а населення налічувало майже 6 млн. осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, -а прапором — блакитно-жовте знамено.

Оговтавшись після українського превентивного удару, поль­ська сторона почала крок за кроком відвойовувати свої позиції в західноукраїнському краї. Краще підготовлені збройні формування поляків, очолювані значною кількістю офіцерів (в українців від­чувався іх гострий дефіцит), досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопада оволоділи Львовом. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки зму­шений був переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угор­щині, Німеччині, заснувала дипломатиці представництва у Че- хосло^ач^ині, Канаді, Італії, США, Бразилії тощо. Проте україн­ську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись вза­ємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці спокон­вічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові укладають попе­редню угоду про об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закар­паття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Уроч_иисте проголошен­ня Акта з’єднання відбулося 22 січня 1919 р. у^иКиєві. Відповідно до закону “Про форми влади в Україні”, затвердженого Трудо­вим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано у Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль,'ця історична подія мала чисто символічний характер і до справж­нього об'єднання справа не діщшіа^ оскільки і ¹ УНР втра­чали у цей час позицію за позицією, територію за територією. Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону з Над­дніпрянською Україною все ж дало і певні практичні наслідки, Зокрема, під час реорганізації Укр^нської Галицької Армії (УГА) на зразок регулярних армій (3 корпуси по 4 бригади, які склада­лися з 3—6 куренів) значну роль відіграли офіцери, рекомендо^ вані урядом УНР, насамперед генерал М. Омелянович-Павлен-

ко, який став командувачем (начальним вождем) УГА, та пол­ковник С. Мишковський.

Омелянович •Павленко Михайло Володимирович (1678—1952) — військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР. Закінчив Омський кадетський коргіус (1898), Павлівське військове училище (1900), Миколаївську академію Генштабу (1913). Учасник російсько-япон­ської війни (1904—1905), Першої світової війни. Один з активних провідників українізації в російській армії. Влітку 1917 — командир української бригади в Катеринославі, з грудня 1917 - інспектор Гзнерального секретаріату в^ькових справ на Румунському фрон­ті, генерал-майор. За часів гетьманату — командир 11-ї піхотної дивізії, отаман Катеринославського козацького коша. Підтримав антигетьманське повстання Директорії 3 грудня 1918 до початку червня 1919 — командуючий УГА. З червня 1919 — військовий рад­ник диктатора ЗУНР, з грудня 1919 — командир Запорозького кор­пусу і командуючий Армією УНР. З листопада 1920 перебував у табррі інтернованих вояків у Каліші_т Тарнові. У 1924 переїхав до Праги, де у 1925 очолив Музей визвольних змагань України. У 1944— 1948 — військовий‘міністр уряду УНР в екзилі. Один із засновників Української Національної Ради (1948). Похований у Парижі.

Реорганізована УГА, що налічувала у своїх лавах у середині січня 1919 р. майже 60 тис, осіб, дедалі впевненіше почувала себе у ході польсько-українського протистояння і, незважаючи на хро­нічну нестачу зброї, боєприпасів тощо, методично витісняла по- лдав з Галичини. Намагаючись ост^о^но взяти стратегічну ініуі-- агаву до своїх рук, збройні формування ЗОУНР розпочали у сере­дині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію. Відповідно до розроб­леного штабом УГА плану події мали розгортатися у такій послі­довності: на першому етапі деррдбачадрся оволодіння залізнич­ною “лінією Львів-Перемишль, на другому — здобуття Львова, на третьому — визволення Перемишля та вихід на лінію р. Сян.

Успішний початок операції (фактично було виконано зав­дання першого етапу) був перерваний втручанням у польсько- український конфлікт представників Антанти. Прагнучи втри­мати розвиток подій під" своїм контролем, захщні держави нап­равили 22 лютого 1919 р. до Галичини місію на чолі з французь­ким генералом Ж. Бартелемі. Делегація Антанти намагалася пе­реконати керівництво ЗОУНР у необхідності припинення поль­сько-українського¹ протистояння та реренесення гортання про дер­жавну приналежність Галичини на розгляд майбутньої Паризь­кої мирної конференції. Умовою реалізації цього плану було вста­новлення демаркаційцної лінії (лінії Бартелемі) між воюючими сторонами. Ця лінія була, проведена так,иіо до Польщі відходи­ло фактично 40% території Східної Галичини, вкдючдочи Льрів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Представники Антанти запевнили, що в разі прийняття цієї угоди, вона визнає ЗОУНР як державу.

З одного боку, антантівська пропозиція давала можливість об’єднаній українській державі (ЗУНР і УНР) припинити бо­ротьбу на два фронти і сконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабку українську держав­ність у критичних умовах збройних протистоянь. З іншого бо­ку, заявлений в ультимативній формі проект демаркаційної лінії був грабі^сдацьким та образливим для української сторони До того ж відмовлятися від галицької столиці та багатих родови­щами земель за вдало розпочатої воєнної операції українці не хотіли. Врешті-решт ці аргументи зумовили відмову ВІД комп- роэдсу₀ Рипучість української сторони викристалізувалася в афористичну'фразу М, Омеляновича-Павленка "Хай нас роз­судить залізо і кров!”.

Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поляки ви­користали для перегрупування сил та зміцнення своєї армії То­му УГА починає катастрофічно втрачати здобутки першого етапу Вовчухівської операції — польські збройні формування вщтісни- ли Ті від Львова та поновили залізничне сполучення з Перемиш­лем. Стратегічна ініціатива знову вислизнула з рук української сторони. За цих обставин. Рада країн Антанти знову запропону­вала воюючим сторонам укласти перемир’я. Цього разу керів­ництво ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антанти, яку очоліфрав генерал Л„ Бота. Українців цілком влаштовувало, що нова демаркаційна лінія (лінія Боти) залишала під контролем ЗОУНР Дрогобицький нафтовий басейн, але саме це положення пропонованої угоди не влаштовувало поляків. Внаслідок цього ще одна спроба замирення при посередництві Антанти закінчи­лася невдачею

У травні І9І9 р польський уряд, намаг^очись посилити свої позиції, направив на український фронт в Галичину та на Во­линь 80-тисячну армію генерала Й, Геллера, Ця армія була сфор­мована, озброєна та навчена у Франції і складалась із польських в1$&ь^озополонених> які воювали на Західному фронті у складі німецької армії Спочатку Антанта передбачала використання армії Й_с Геллера виключно для боротьби проти більшовицьких військ, але невдовзі з геополітичних міркувань (Польща — союзниця Франції) пішла назустріч польському урядові. Поява на польсь­ко-українському фронті свЬщс, до^ре озброєних сил кардиналь­но змінила ситуацію на користь поляків. Вже, на початку червня