1,5 Тис. Законів.

Отже, суть конституційного процесу nojmraç у забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової сві­домості та формуванні політичної культури населення. Його роз­гортання в Україні ускладнювалася, відсутністю самостійної на­ціональної правової системи; уповільненим фдрмуващям чіткої концепції реформування та науково обгрунтованої моделі май­бутнього суспільного і державного устрою; незавершеністю роз­поділу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гіл­

ками влади; боротьбою навколо законодавства різних політич­них сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у чіткій визначеності та регламентації суспільних відносив. Цент­ральною подією конституційного процесу 1991—1998 рр. стало прийняття нової Конституції України — законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні взаємовідносини та компетен­цію, а також права, свободи та обов’язки громадян. Затверджен­ня основного закону держави створює юридичне підгрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, ста­білізації економіки, формування розвиненого громадянського сус­пільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.

Формування багатопартійності

Одним з головних елементів демократичної політичної сис­теми є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв’язуючою ланкою між урядом і народом. У демократичному суспільстві партії є тією зв’язуючою ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого кур­су, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на корегування офіційної лінії.

Сучасна політична партія — це спільність людей, об’єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок ви­борів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати прав­лячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змоіу визначати політику держави¹.

Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням у другу половину XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші полі­тичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Укра­їнської революції, період розгортання дисидентського руху, доба “перебудови”. Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгор- ‘ талися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції:

І етап “Зародження багатопартійності” (середина 1988 — бе­резень 1990 р.):

— виникнення неформальних організацій, утворення легаль­ної організованої опозиції;

'Див.: Політологія / За ред. О.І. Семківа. — Львів, 1994. — С. 310.

— активізація діяльності Української Гельсінської спілки, ви­хід на політичну арену Народного руху України;

— розмежуванню та диференціація всередині правлячої Ко­муністичної партії, організаційна консолідація прихильників Де­мократичної платформи;

— уникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.

II етап “Вихід багатопартійності на державний рівень” (тра­вень 1990 — серпень 1991 рр.):

— поява парламентської опозиції;

— ініціювання представниками демократичного блоку важ­ливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державший, суверенітет України;

— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до сер­пня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об’єднань).

III етап “Становлення багатопартійності” (з серпня 1991 р.):

— розширення спектра багатопартійності;

— посилення розколів та дроблення політичних сил;

— активізація процесу створення місцевих партійних відді­лень та осередків;

т- підведення під функціонування багатопартійності юридич­ної бази;

— зміцнення зв’язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними .кщами;

— періодичне перегрупування сил, створення політичних бло­ків для боротьби за впаду (ця тенденція особливо була помітною у період виборчих кампаній 1994 таг 1998 рр.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Украї­ні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і гори­зонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — початку 90-х років привів до того, що у ще не створеної нової партії з’являлась фрак­ція у Верховній Раді.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для пар­тій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фак- тичнф належать до трьох класичних політичних напрямів — ліво­го, правого та"цещр}їс'тськог9. Ліве крило утворюють 7 політич­них партій, найпотужнішими з яких є Комуністична партія Укра­їни, Соціалістична партія України та Селянська партія України. 13 партій національного та націоналістичного спрямування фор­мують праве крило організованих політичних.сил республіки. Най­помітнішими партіями правого спрямування є Народний рух, Українська республіканська партія, Конгрес українських націо­налістів, Християнсько-демократична партія України, Українсь­ка національна асамблея, Демократична партія України. Названі

політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить струкгуровані у цент­ральних керівних органах та на місцях.

Мдйж£ 30 партій політичнр'і пал при України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демок­ратії або ж лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських пар­тії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Все­українське об’єднання “Громада” та Соціал- демократична пар­тія України (об’єднана) — зуміли подолати 4% бар’єр і потрапи­ти до Верховної Ради.

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучас­ному етапі є:

1. Мультипартійність, тобто значна кількість політичних пар­тій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було за­реєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27, то на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії.

2. Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх виборців України. Останнім часом ця статистика суттєво змінилася. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Комуністична партія налічує у своїх лавах 140 тис. осіб, а н^йвпливовіща права — Народний Рух Україщі — 55 тид. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інсти­туту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох, тисяч членів¹.

3. Невизначеність соціащ}ої бази, рільшість партій у своїх прог­рамних документах, намагаючись розширити сферу свого ідеоло­гічного впливу, чітко не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. їхні програми надзвичайно схожі і характеризуються за- гальноддааративцими галами та апещдраннрм до всього народу.

4. Значна частина партій створювалася не на основі консоліда­ції навколо ідеї, інтегративним стрижнем виступав, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

5. Локальність партійного впливу, столичність партійної ді­яльності, недостатня поширеність партійних" структур у про­вінції.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націо­нал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієн­тації — у Східній.

7. Поява на політичній арені незареєстрованої “партії влади” (колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних під-

¹ Політична система сучасної України: особливості становлення, тек денції розвитку. — К., 1998. — С. 161.

приємств, апарат місцевих рад), що має серйозний вплив на пе­ребіг подій у країні.

Наприкінці 90-х років багатопартійність значною мірою фор­мальна. Вона не дає змоги створити у Верховній Раді струкууро- вану керівну та опозиційну коріції артій, відповідальні перед народом владні структури. Слабкість вітчизняних партій пояс­нюється недостатньою структурованістю українського суспільст­ва; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та су­перечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають ре­альній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням дея­ких політичних лідерів тощо,.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного облич­чя та визначення місця в суспільстві. Партії поступово заповни­ли фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує у більшості сучасних демократичних держав. Сформува­лось адро багатопартійної системи — майже 10 політичних пар­тій, які мають досить струнку організаційно-ідеологічну структу­ру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину елекгорату. Водночас чи^е.аьність політичних партій, зростала значно швидшими тем­пами, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, рол^"у суспільств"). Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу їм перетво­ритися на реальний і впливовий елемент нової політичної систе­ми в Україні.

На шляху тврр^ння національної економіки (1991 — перша половина 1994 рр.)

Політична незале;фп<;ть України стала передумовою здобут­тя республікою економічного суверенітету. Першочерговим зав­данням було визначено перехід від командної до ринкової еко­номіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного по­тенціалу.

Зауважимо, що теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки створюється, базуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної еко­номіки. Щодо цього фахівці виділяють декілька специфічних мо­делей:

1. Створення в надрах старої командної систеод вдвих соці­ально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В’єтнам, Монго­лія та ін.). Для цієї моделі характерні грунтовне теоретичне опра­

цювання основних тенденцій перехідного періоду і практична ре­алізація його через соціально-економічні експерименти, під час яких відпрацьовувались^ оптимальні форми приватизації; стара бюрократія пристосовувалася до нових умов господарювання, ви­рішувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучен­ня іноземного капіталу, стимулювання розвитку підприємництва тощо.

2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угор­щина, Чехія, Словаччина). На відміну від попередньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію командної економіки. Озна­чальною його рисою є поступове нагромадження ринкових еле­ментів, яке дає змогу країні перейти до нових форм господарю­вання без зростання соціальної напруги та масового зубожіння заселення, певного міро{о минаючи період форсованого, первіс­ного нагромадження капіталу.

3. Шлях “шокової терапії” (Польща). Суть цієї моделі поля­гає у запровадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів — блискавичної лібералізаці'£_шн, максималь­ного усунення держави від втручання в економічні процеси, лік­відації більшості субсидій, надання повної самостійності підпри­ємствам та фірмам в економічних питаннях.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіційного проголошення ^залежності. Це з$сцщчуідть докум£р- ти, базовані на положеннях Декларації про державний суверені­тет України — Закон про економічну самостійність України (сер­пень 1990 р.) та постанова Верховної Ради “Про проекти кон­цепції та програми переходу Українськрї PCP до ринкової еко­номіки” (листопад J990 p.), які щізначали зщст, мщгу і основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, ретулювання економіки і со­ціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.

Через різні обставини Україна самостііщо не обирала сврєї першої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута у рин­кові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 р. російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції “шокової терапії”, зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабіне­ту Міністрів ХіФЗЇну, очолюваному В. "Фокіним, щой якось за­хистити український ринок, не залишалося нічого іншого, як пов­торити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме у Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійногр банку, запрограмованість ви­конувати'накази з Москви стали об’єкгцрними факторами, які підштовхнули Україну до цього кроку. Водночас правлячі кола республіки для захисту національних інтересів мусили запрова­дити систему контрзаходів (використати період розкручування

інфляційної спіралі для поетапної лібералізації цін, реформування заробітної плати, побудови нової фінансової системи, модерні­зації та перепрофілювання вітчизняних підприємств, врахування при застосуванні російської моделі трансформації економіки на­ціональної специфіки, що дало б змогу пом’якшити удар “шоко­вої терапії” по суспільству). Однак цього не сталося. На заваді стали брак політичної волі у тогочасної державної еліти та від­сутність технічної готовності управлінського апарату для вико­нання цих завдань.

Уже навесні 1992 р. газети писали, що “в Україні існують всі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пере­жила світова економіка у 20—30-ті роки”. Ситуація справді була кризовою: на квітень 1992 р. обсяг продукції промисловості ско­ротився на 14,1%, в тому ч_ислі виробництво товарів народного споживання впало .да 20%, а продовольчих товарів — на 32%. За цих обставин нездатність уряду внести корективи у хід реформ, тривале зволікання з рішучими діями (насамперед з розгортан­ням процесів приватизації та демонополізації) зумовили абсо- .щртчо логічну розв’язку: масове невдоволення народу і відставку кабінету В. Фокіна восени 1992 р,

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем’єр-мініст­ром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд, який за своїм складом мав коаліційний характер, оскільки до нього увійшли представники опозиції — І. Юхновський, В. Пинзеник, М. Жу- линський.

У пошуках ефективної моделі реформування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народ­ним господарством, ввести держзамовлення на республікансь­кому та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище посиленням, адміністративних Методів управління, спираючись на державний сектор, у якому була зо­середжена основна частина виробничого потенціалу країни. Па­ралельно йшла розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки вал_юти, нерухомості; динамічнішими стали процеси роз­державлення.

’ За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом І—III кварталів 1992 р. становив 20%. З жовтня 1992 р. розпочався процес прискореної лібералізації, до середини 1993 р. індекс адміністративного ре­гулювання впав з 80% д£ 35%.

У фінансовій сфері наприкінці 1992 р. ситуація була критич­ною. Накопичений в попередній період інфляційний потенціал був настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993 р. підня­ти в 1,8 раза фіксовані ціни. Здійснені надалі адміністративні за^одц — обмеження фондів споживання на підприємствах, “за­морожування” грошових доходів у бюджетній сфері, контроль за

ціцоухвореццям підприємств-монополістів тощо — дали певні по­зитивні наслідки: до кінця березня відносно стабільними були курс карбованця і ціни на споживчому ринку. Досягнуте певне відновлення керованості економікою сприяло скороченню рпаду виробництва, падіння валового національного продукту в пер­шому кварталі 1993 р.

На жаль, уповільненість процесів приватизації, демонополі­зації, структурної перебудови живили стару економічну систему, як,а за послаблецнщ державного контролю і розриву господарсь­ких зв’язків стала могутнім інфляційним чинником.

Склалося надто скрутне становище: стара система господа­рювання сильно підірвана, нова — ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві: фермерство ще не могло стати основним виробником сільсько­господарської продукції, а колгоспне виробництво ніяк не могло вписатися в нові економічні умови. Тільки в першому кварталі

1993 р. для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн. крб. пільгових кредитів і до 3 трлн. крб. державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші га­лузі народного господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень—квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала анало­гічні показники за такий же період 1992 р.

Значні грошові ін’єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та невпинного спаду виробництва спричинили новий виток інфля­ції. Намагаючись стримати" інфляцію, Кабінет Міністрів і Націо­нальний банк України у другій половині 1993 р. встановили фік­сацію валютного курсу, обов’язковий продаж державі 50% ва­лютної виручки тощо. Ці заходи не зачіпали головних чинників інфляції — глибинних структурних деформацій в економіці.

У пошуках шляхів виходу з кризи прем’єр-міністр. Л. Кучма, виступаючи в серпні у Верховній Раді з програмою антикризових дій на вересень—грудень 1993 р. та на 1994 р., запропонував та­кий перерозподіл влади: законодавчу — Президентові, виконав­чу — урядові, розроблення, Конституції — Верховній Раді. _На його думку, уряд мав здійснювати уакі повновадсення: залучевдя до вертикальної структури виконавчої влади, побудованої зверху донизу, місцевих держадміністрацій; підпорядкування Національ- ого банку урядові; право уряду самостійно призначати і знімати .міністрів та керівників інших відомств, створювати і ліквідову- "вати структури виконавчої влади. Проте ця пропозиція не була підтримана.

У вересні 1993 р. Л. Кучма пішов у відставку.

З цього моменту, за рішенням Верховної Ради, вся повнота виконавчої влади була зосереджена в руках Президента України Л, ^(равчука. Виконуючим обов’язку ррем’єр-міністра став голо­ва" Донецької міськради Ю. Звягільський, Спочатку Президент

створив Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи, а потім було сформо­вано цовий уряд..

У жовтні 1993 р. після кількох розглядів на засіданнях Кабі­нету Міністрів була схвалена “Концепція плану економічного і соціального розвихїсу та державшого бюджету Хкраїщд на 1994 рік⁵⁵, яка формально проголошувала курс на послідовне просу­вання до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та за­соби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регу­лятори економічних процесів. Однак на практиці дедалі помітні­шим ставав дрейф до адміністративних важелів управління»

Вже в грудні 1993 р. у схвалених Верховною Радою голов­них напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості ре­форм. Спочатку це виявилфся у своєрідній реформаційній рау- зі, післ^ ЧО.ГО цокалося згортання засобів економічної лібералі­зації та відновлення адміністративних методів управління. Було припинено торги на міжбанківській валютній біржі, запровад­жено низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензу­вання експорту багатьох товарів, до 80% зріс рівень дорого та репр&модо регулювання дін. влітку 1994 р, індекс адміністра­тивного регулювання економіки, за розрахунками Світового бан­ку, більш як у 2,5 раза перевищив відповідний показник сере­дини 1993 р.

Уряд Ю, Звргільськ^го, фчевидщ), дотримувався відомої фор­мули П, Столщіін^: “Спочатку заспокоєння, стабілізація, а потім реформи”. “Заспокоєння” інфляції та економічної стабілізації на­магалися досягти, як правило, адміністративними методами управ­ління.

Уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції; в липні 1994 р, її р\£ен& був науцижчим (2,1%) за три попередні роки. Уповільнено було і темп зростання цін — на споживчі товари та послуги за січень—-липень 1994 р. вони зросли у 1,7 раза, тощ як в грудні 1993 р. цей показник стано*вив 1,9 раза. Зниження інфляції було досягнуто, головним чином, за рахунок відстрочення бюд­жетних вигілат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 р. вона" становила 47 трлн. крб. Виконання бюджетного фінансування на освіту становило лише 64%, меди­цину — 69%, науку — 60%, культуру — 30%,

Отримання інфляції та зростання цін зовсім не означало ста­білізації і виходу [з кризи. Навддаи, негативні тенденції в еконо­міці дедалі більше набирали силу; за шість місцдів 1994 р, тещ спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж 1991—1993 рр» За цей період особливо значний спад відбувся у паливній промисловос­ті (на 35,6%); в чорній металургії (34,8%); в легкій промисловості (на 50,7%).

Практика реально показна, що навіть нетривалий період лі­бералізації економіки вивів з рівноваги стару систему господа­рювання, створив таку атмосферу, в якій повернення до адмініс­тративного регулювання „призводить до двох негативних наслід­ків — послаблення реального впливу держави на розвиток еко­номічних процесів; переміщення господарської діяльності з ле­гальної сфери економіки до тіньової. (За даними фахівців Укра- їиСІ)кого форду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60%, Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%).

Отже, у період 1991 — середини 1994 рр. віднайти оптималь­ну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилась у кризовій ситуації. Проте українське суспільс­тво випробувало різні підходи, набуло певного досвіду реформу­вання.

Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (друга половина 1994—1998 рр.)

Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лі­бералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за ме­жею бідності. Якщо 1990 р. частка заробітної плати у валовому національному доході становила майже 60%, то 1993 р. вона зни­зилася до 39%, а 1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося пов­не знецінення такої важливої державної гарантії оплати праді' як мінімальна"заробітна плата. Так, якщо в розвинутих країнах се­редня заробітна плата, як правило,-не перевищує мінімальну більш як у 3—4 рази, то в Україні у жовтні 1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від середньої у народному господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила лише 7% середньої з^робвдої плати. Різко впала купівельна спроможність населення. Протя­гом 1991—1994 рр. вона фактично знизилась у 5 разів.

Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України. Форсоване розшарування суспільства призве­ло до соціальної поляризації. Вже 1992 р. за м,ежзд> бідності опи- нилося'майже 64% населення, “середній клас” танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами “багаті”—“бідні”.,

За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма у жовтні

1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Прин­ципова новизна у трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези,“попередня стабілізація і лише згодом реформування” та перехід до формули “прискорене реформування

як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації”. У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдану;

1. Фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи,

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватно­го сектора,

4. Децентралізація управління економікою,

5. Лібералізація зовніїїщьоеконо^чн^ зв’язків, чітке визна­чення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоеко­номічної політики.

6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи зардбітної плати, соціальної допомоги та соціального страхуван­ню, передачу через акції у приватне користування населення дер­жавного майна.

Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими. Одна за одною вийшли урядо­ві постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій; про лібералізацію цін; ^іібералізаціїо експорту, .раціоцаль^ий банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та монета- ристські методи стримування інфляції* Все це значною мірою було зумовлено і тим, що принциповою вимогою Міжнародного Валютного Фонду, який вже 26 жовтня 1994 р. надав Україні першу частину прзики, бул„а саме лібералізація цін.

Реалізація нового соціально-економічного курсу виявила сут­тєві недоліки запропонованої ліберально-монетаристської моде­лі реформування: по-перше, ринок не може регулювати ціни при­родних монополістів; по-друге, глибокі структурні зміни немож­ливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються за допомоги державного програмування; по-третє, ринок погано розв’язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери.-Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов’яза­ний з лібералізацією цін, не тільки не дав змоги розширити соці­альну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зробив пробле­матичною масову підтрим]су нового рефррматорського курсу.

Ситуація, що склалася, вимагала певної корекції стратегії

1994 р., ЇЇ адаптації до умов життя, що динамічно змінювалися, доповнення програмою антикризових дій. Вже в квітні 1995 р, у своєму Зверненні до Верховної Ради України Президент визнав потребу корекції реформ, Вона передбачала посилення керова- ності економікою, подолання кризи державної влади, активізації соціальної політики та ін. У політичних колах пожвавилися дис­кусії щодо пошуку власної української моделі ринкового транс­формування економіки, прагматичного врахування особливос­

тей сучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу прог­рами антикризових дій, яку Президент обнародував у своїй до­повіді з нагоди першої річниці Конституції:¹ Основними поло­женнями програми були прискорення приватизації, легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки, активізація інвестиційного процесу, отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі, енергійний перехід аграрного сектора на рейки інтенсифікації виробництва, підне­сення рівня ефективності використання енергоресурсів, еконо­мічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.

За чотири роки після проголошення нового реформаційного курсу в економічній сфері відбулися певні зрушення, зародилася низка позитивних тенденцій та процесів:

1. Часткова фінансова і цінова стабілізація. У 1993 р. інфляція в Україні ст^новрла* понад 10000%, 1994 "р. — 500%. ,В 1995 р. прогресуючу інфляцію вдалося призупинити; в січні вона стано-

-вила — 21,2%, а вже в травні — лише 4,6%.

2. Певні структурні зрушення. Вже 1995 р. промисловими під­приємствами недержавного сектора було вироблено 45% загаль­ного обсягу промислового виробництва. Надалі ця тенденція наб­рала сили і в першому півріччі 1998 р. недержавний сектор про­дукував 65,9% промислової продукції.

3. Започаткування процесу повернення капіталу в Україну. Для перших років існування незалежної України §ула характерно*? “вте­ча” ріпггалів £а кордон. Це о.здачало, що зна.чна частина коштів, виручених за експорт українських товарів, осідала в західних бан­ках. У 1995 р. намітилася суттєва зміна напрямку руху валюти.

4. Інтенсифікація процесу приватизації. Вже 1995 р, привати­зовано 8 тис. великих та середніх підприємств України і прак­тично завершено малу привати^цік^.

5. Роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підп­риємств. Понад 4 млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність.

6. Перегляд податкової системи з метою зменшення податко­вого тиску на економічну діяльність і забезпечення рівності юри­дичних і фізид^их_в осіб усі# фррм власності. На початку 1995 р, відбувся перехід до оподаткування прибутків підприємств та орга­нізацій за ставкою 30%, скорочено податкові пільги. Ставка по­датку на додану вартість знизилася з 28% до 20%.

7. Суттєве зменшення від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі. У 1998. р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з партнерами із 164 країн світу. Від’ємне сальдо зовнішньої торгів­лі зменшилося майже на третину і становило 1 млрд. доларів.

Однак ці тенденції не набули сталого характеру. Зрушення, спричинені їхньою дією, — це лише прориви в окремих еконо­мічних сферах. Ситуація залишилась складною, що засвідчують

економічні показники першої половини 1998 р. У цей час збит­ково працювала більша частина (51%) підприємств, що на 6% перевищила аналогічні показники попереднього року. Тільки 101 із 9,7 тис. обстежених підприємств здійснювали комплексну ме­ханізацію та автоматизацію виробничих процесів. Нову конку­рентоспроможну продукцію освоювали лише 9,2% промислових підприємств, нову техніку — всього 1%. За бартерними умовами підприємствами у першій половині 1998 р. було реалізовано 41,7% продукції. На ринку праці посилилася тенденція зростання без­робіття, — на липень 1998 р. кількість безробітних порівняно з початком року зросла на чверть.

Вже восени 1998 р. під впливом руйнівних процесів на фі­нансових ринках Росії та Південно-Східної Азії, які активізува­ли негативні тенденції у вітчизняній економні, знову розпо­чався спад промислового виробництва, що у вересні сягнув 2,6%, розгорнулась інтенсивна девальвація гривні. Негаразди поси­лювались і значним зростанням заборгованості держави з вип­лати зарплат і пенсій (на 1. жовтня 1998 р. вона становила: із заррлат — 3,2 млрд. грн., із пенсій — 1,1 млрд. грн.).

Загострення проблем реформування економіки зумовлені не­достатнім ступенем обгрунтованості економічних реформ; повіль­ним формуванням правової бази реформування; протистоянням між гілками влади; опором реформам з боку «опозиційних сил; недосконалий механізмом соціальних компенсацій; зовнішньо­економічними прорахунками тощо."

Отже, після семи років пошуку оптимальної моделі рефор­мування, апробації різних її варіантів в економіці України по­зитивні тенденції та процесу переплітаються,з негативними. Про певне оздоровлення вітчизняного ^економічного сектора свід­чить зменшення бюджетного дефіциту, певні структурні зру­шення, пожвавлення в літакобудівній, суднобудівній, автомобі­лебудівній та електронній промисловості, започаткування про­цесу повернення капіталу в Україну, зниження від’ємного саль­до зовнішньої трргівлі тощо. Водночас зберігаються негативні процеси — зростає кількість збиткових підприємств, значна кіль­кість продукції реалізовується через бартерні угоди, невпинно збільшується заборгованість держави із виплат заробітної пла­ти, зростає безробіття тощо.

Специфіка взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду

Історичний досвід засвідчує, ідо у переломні моменти можна досягти суспільної гармонії лише тоді, коли паралельно з ради­кальними перетвореннями у політиці, економіці, соціальній сфері

відбуваються адекватні зрушення в культурі» Адже внаслідок діа­лектичної взаємодії з суспільством культура є, по-перше, індика­тором суспільного розвідку (відображає стан ^оралащо здоров’я суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характери­зує його духовний потенціал); по-друге, синтезатором суспільного досвіду (сягаючи корінням у традиції попередніх поколінь, орга­нічно поєднує позцтирний досвід минулого з сучасним, рраховує тенденції майбутнього); по-третє, стабілізатором суспільних про­цесів (перебуваючи під значним впливом пануючого типу сус­пільних відносин, економічного укладу політичного режиму, со- ціадь.но-кладової структури, етнічну і .наукщ^льних віднрсиц, культура активно впливає на духовну архітектоніку суспільства, шляхом періодичної радикалізації або стабілізації громадської дум­ки активізує або гальмує суспільні процеси у різних сферах жит­тя, намагаючись забезпечити суспільну гармонію при црреході до нових орієнтирів, пріоритетів, шкали цінностей); по^:четверте, інтегратором суспільних сил (культура має здатність об'єднувати людей незалежно від 'їхньої світоглядної та ідеологічної орієнта­ції, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи — у світову цивілізацію,

Питання про державну підтримку розвитку культури, про ви­користання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої силі і розмаху в духорно-кульуурно^у житті набули три складні, суперечливі та неоднозначні процеси:

1, Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панів­них поглядів, орієнтирів, настанов поведінки,

2, Повернення традиційних цінностей національної культу­ри, відтворення радігійвдх та національних форм світос/трийщптя,

3, Проникнення і адаптація на національному грунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного жит­тя західної цивілізації.

Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків приз­вело до своєрідного руйнівного вибуху в свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен “куль­турним шоком в посткомуністичних суспільствах”. Його загаль­ними рисами, характерними для біі\ьшдсті_-країи перехідного пе­ріоду, є ерозія системи соціальної мотивації, зростання стресу, моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед ши­роких верств населення, підвищена конфронтаційність суспільс­тва і помітна ностальгія за тоталітарним “порядком”.

Закономірно, що відмова, бодай нащть часткова, в;д старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність

чіткої нової системи ішии^стен не давала йому змоги стабілізува­тися. За ци>( умов гасло духовного відродження абсолютно логіч­но було висунуто на перший план. Суть його полягала у пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах переда­ного періоду. На жаль, на початковому етапі державотворення в Україні відродження розглядалось як механічне відтворення, сво­єрідна реконструкція минулого. А час диктував необхідність пе­реходу від романтичної концепції відродження до прагматичної, суть якої полягає не у механічному піднятті на авансцену сус­пільного життя цілих пластів народної культури, добутих з гли­бин історії, а у витонченому, диференційованому підході до істо­ричного досвіду, наніональної традиції, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, факторів прог­ресу, інших можливостей надання суспільству динамічності, які в силу історичних обставин були забуті, втрачені або свідомо зни­щені і залишилися нереалізованими.

/ншою серйозною проблемою духовно-культурного ЖИ]ТЯ су­часної України є проникнення й адаптація наднаціональному грунті системи цінностей західної цивілізації. Ця проблема має два аспекти: створення умов для органічного засвоєння нових ідей суспільною свідомістю і вироблення стійкого імунітету про­ти антикульуури.

Отже, для взаємодії культури та суспільства в умовах пере­хідного періоду характерні різновецуорність та багатоплановість. Культурний фактор активно впливає на суспільний розвиток, а суспільство вносить серйозні корективи у динаміку культурного процесу.

Основні тенденції розвитку сучасної української культури

Основою самовідтворення культури є освіта. У другій по­ловині 80-х років постала гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти, що зумовило появу 1988 р. “Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи”. Поява на політичній карті світу незалежної України, розбудова власної держави вим^агали ноцої моделі освіти, яка б відповідала реа­ліям посттоталітарного суспільства, будучи національно зорі­єнтованою, органічно вписувалась у загальносвітові реформа­ційні процеси.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму ’’Освіта” (“Україна XXI століття”), яка передбачала кардинальну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання і закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломова­

них спеціалістів, Сур> норої модещ освіти полягала в докорінних зрушеннях у педагогічному процесі:

1. Децентралізації та демократизації управління освітою.

2. Диференціації, гуманізації, індивідуалізації навчально-ви- ховного процесу.

З» Безперервності освіти та варіативності навчальних планів і програм,

4, Переорієнтації сфери'освіти на пріоритетний розвиток осо­бистості та створеная для ц^ого відповідний умов у суспільстві.

Про масштабність цього завдання свідчить хоча б те, що сис­тема освіти України охоплює понад 48 тисяч закладів та установ, у яких навчається майже 15 мільйонів учнів та студентів. У ній зайцято пднад 2 мі/іьйоци ф^івців. Отже, кожен третій громадя­нин України навчає або навчається.

Уже перші реформаційні кроки започаткували у сфері освіти кілька позитивних тенденцій:

1. Певну деідеологізацію та демократизацію навчального Про­цесу»

2. Зв’язок освіти з національною історією, культурою і тради­ціями.

3. Забезпечення свободи творчості педагогам-новаторам.

4. Урізноманітнення спектра навчальних закладів з метою вра­хував щтереф і рахилів підростаючогд поколщщї, а тздож ре­альних потреб суспільства. У 1992—1993 навчальному році діяло 4,3 тис. шкіл поглибленого вивчення окремих предметів, 179 гім­назій, 130 ліцеїв. У системі вищої освіти виникло майже 500 не­державних навчальних закладів, 100 з яких акредитовані, тобто мають юридичний статус. М^та їхнього створення — оперативне реагування на потреби ринку шляхом підготовки фахівців дефі­цитних спеціальностей.

5. Поступове утвердження у сфері освіти української мови.

Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбу­лося. Більше того, як і все суспільство, вона потрапила у зону глибокої кризи, про що засвідчує:

1. Залишковий принцип фінансування. У 1992 р. частка консо­лідованого бюджету на розвиток освіти становила 12,6%, а вже

1994 р. — лише 9,5%,

2. Невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нор­мативам і потребам суспільства. У період 1985—1995 рр, кількість закладів освіти, що проводили заняття у дві-три зміни, зросла майже на 1,5 тис. У 1994—1995 навчальному році школи були забезпечені підручниками тільки на 40% від потреб, а технічни­ми засобами навчання — лише на 7—10%,

3. Падіння соціального престщку педагогічної діяльності.

4. Різке загострення кадрової проблеми. Вже на початок

1995 р, через низьку соціальну захищеність загальноосвітні шко­

ли України втратили, 46 тис. учителів. У професійній школі не вистачає 25 відсотків майстрів виробничого навчання. Лише про­тягом 1994—1995 навчального року із вузів пішло 7 тис. виклада­чів, більша частину з них кандидати та доктори наук.

Вошивою складовою частиною духовної культури, формою суспільної свідомості є наука, потенціал якої в Україні порівня­но високий. Загальна чисельність наукових кадрів у республіці

1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Фрацдії і суан.овида майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром лишається Академія наук України, яка з 1994 р. отримала статус національної. Активіза­ції наукового пошуку сприяло створення Міністерства України у справах науки та технологій, заснування низки'галузевих ака­демій.

Останнім часом більш як. у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіжними та українськими нау­ковими центрами. Лщііе 1994 р. у США, Німеччищ та інших країнах вийшло понад 20 монографій вчених НАН України.

Водночас у науковій сфері простежується низка негативних тенденцій:

1. РосіЦше звдж?ння витрат на науку у внутрішньому вало­вому продукті. Так, вже 1994 р. вона знизилася до 1,4% проти 2,5% у 1991 р., 3,1% у 1990 р. і досягла тієї критичної межі, за якою починаються незворотні руйнівні процеси.

2. Недостатня матеріальна байа, обмежений доступ до новіт­ньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науково-досліднцх установ за оснащеністю засобами автоматизації, науковими приладами, ма­теріалами, літературою від однопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на 10—15 років. Вітчизняні науковці мають обладнання та інформації у 100 разів менше, ніж їхні західні ко­леги, а доступ до найновішої інформації має фактично лише 1% фахівців.

3. Зниження ефективності функціонування наукових уста­нов. Якщо 1990 р. принципово нові технічні рішення на рівні винаходу містила кожна четверта розробка вітчизняних науков­ців, то. \994 р. — лищ£ кодна шоста. У дей чар питома вщ£ роз­робок, що за своїми техніко-економічнимигхарактеристиками пе­ревищили кращі світові аналоги, впала до 4,1% проти 6% 1990 р. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Фундаментальні дослідження поступаються місцем прикладним, що в перспектщі може, призвести до значного від­ставання від інших країн на магістральних наукових н^щрям&х.

4. Внутрішній і зовнішній “відплив умів”. Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Найбільше цінуються на Заході українські генетики, фізіологи,

біохіміки, фізики-теоретики. Цей процес веде до катастрофічних втрат. По-перше, підготовка спеціаліста з вищою освітою, вче­ним ступенем, плюс втрачена вигода від використання такого спеціаліста становить, за розрахунками фахівців ООН, 300 тис. доларів. По-друге, за оцінками експертів, процес деградації віт­чизняної науюі може ртати резворотним, якщо країну залишить 10—15% найперспекгивніших молодих спеціалістів. Не менш заг­розливим є і внутрішній “відплив умів”. Тяжке фінансове стано­вище, падіння соціального престижу вченого призвели до того, що понад 20% науковців республіки перейшло до комерційних структур.

Суперечливі процеси відбуваються і в сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернуто забуті та за­боронені імена М. Зерова, М, Куліша, Г. Косинки, Є. ОДала- нюка, В. Стуса, М. Хвильового та ін. На книжкових полицях з’явилися твори літераторів української діаспори — І. Багряного, В. Барки, О. Ольжича, У. Самчука, О. Теліги та ін. Ці два проце­си сприяли формуванню у чщача _ціліснщо враження про укра­їнську літературу, повертали українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин різко зростає роль пристрасного слова публіциста. Бо­лючі проблеми сьогодення — перегляд, переосмислення та пере­оцінка донедавна панівних поглядів; пошук нових ідеалів та орі­єнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо — тематика публіцистичних творів О. Гончара, І. Драча, І. Дзюби, Л. Костенко, П. Мовчана, Б. Олійника, Р. Іваничука, В. Яворів- ського та ін.

Характерними рисами літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий по­шук, що виявляється у розширенні жанрового і стильового спек­трів літератури; збереження та творче переосмислення традицій; сіуіхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, м’одерну та постмодерну; переосмислення місця і ролі митця в літературі та суспільному житті. Про життєздатність та перспективу вітчиз­няної літератури свідчить поява нової генерації літераторів.

Незважаючи на економічні негаразди, розвивається націо­нальний театр. Український театр впевнено завойовує позидії на європейському культурному просторі, що засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Фран­ка у Німеччині, Львівського академічного театру імені М. Зань- крвецько’і — у Великобританії, а також участь наших'театрів у фестивалях в Единбурзі, Салоніках, Каїрі, Лахорі, Торуні. Наці­ональна опера, театри опери та балету Дніпропетровська, До­нецька, Львова, Одеси, Харкова 'гастролюють в Італії, Іспанії, Португалії, Франції. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Ко­

черги, В. Лук’янець, В, П’ятнички ^вучать у стінах Метрополітен одера, Віденській та Женевській операх. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і визнання Міжнарод­ний конкурс артистів білету імені £ержа Лифаря.

Складний час переживає кінематограф. Ще 6—7 років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігро­вих, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів. Нині, порівняно з 1990 р., виробництво фільмів скоротилося в 10 разів, а чисельність кіноустановок'— на одну третину. Якщо 1990 р. кожний житель України відвідував кінотеатр 10 разів на рік, то вже 1996 р. — лише 0,4 раза. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття, “рідне кіно”. Порри те фільм “Лебедине озеро. Зона” (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди Каннського кінофестивалю. Фільми “Фучжоу” Ю. Ільєнка, “Астенічний син­дром” К. Муратової та “Голос трави” Н. Мотузко мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні.'Успі­хом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича “Приятель небіжчика”, який був представлений у престижній програмі “Двотижневик кінорежисера” у Каннах.

Динамічні процеси відбуваться у рарині української музи­ки. Молоді виконавці дедалі впещреніше заявляють про с^бе'на фестивалях “Червона рута”, “Таврійські ігри”, “Доля” (Чернів­ці), “Мелодія” (Львів), “Оберіг” (Луцьк), “Тарас Бульба” (Дуб­но) тощо.

У сфері культури активно розвиваються"міжнародні зв’язки, що сприяє прширещпо”української культури у світі. Цісля здо­буття незалежності десятки країн світу підписали з Україною угоди про культурну співпрацю. Українське товариство дружби і куль­турних зв’язків із зарубіжними країнами має контакти з 900 гро­мадськими організаціями і понад 300 відомими громадськими ді­ячами із 102 країн світу, Товариство культурну зв’язків із укра­їнцями за кордоном “Україна” співпрацює з 50 орга^заціями зарубіжних українців Польщі, Чехії, Словаччини, країн Західної Європи, США, Канади, Латинської Америки, Австралії. Протя­гом 1992—1993 рр. понад 100 українських творчих колективів по­бувало на гастролях за кордоном.

Водночас у культурній сфері простежується тривалий пері­од маргінального стану культури, коли старі ідеали та орієнти­ри вже втрачені, а нові ще відсутні; скорочення мережі установ культури; повільне формув^рня правової бази для культури,"мис­тецтва, яка б відповідала сучасним срітовидо врмогам та особ­ливостям українського культурного процесу; обмежену фінан­сування культури; комерціалізація культурної сфери, яка за від­сутності потужного приватного сектора та стійких традицій ме­

ценатства поставил.а на межу виживання значну частину твор­чих колективів, призвела до майже абсолютного домінування грошей над естешчними ідеалами; прогресуюча культурна дег­радація населення.

Характерною є неоднозначність процесів, що відбуваються в гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвиткові суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із цінностями та шедеврами світової культури, які раніше через іде­ологічні бар’єри були недоступними; стимулює творчу активність сучасних митців. Проте саме плюралізм створює умови для про­никнення у духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, розбещеність, антигуманність, вона в yMQBax фактичної відсут- цості Дикого культурного імунітету становить серйозну загрозу для суспільства.

Отже, різноспрямовані тенденції в культурній сфері утвори­ли надзвичайно складний і суперечливий клубок протиріч, в основі яких лежить взаємодія західних, національно-традиційних цін- iiôcje» і цінностей радянської до§и. Процеси, що відбуваються у культурній сфері сучасної України, складні, суперечливі й неод­нозначні. Позитивні паростки нового з’являються у вкрай несп­риятливих умовах, часто один і той самий культурний фактор стимулює появу полярних результатів. Це зумдвлює нагальну пот­ребу в радикальних, але зважених, далекоглядних і надзвичайно продуманих змінах.

Характерні риси релігійного життя

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні розпочав­сь своєрідний “релігійний ренесанс”, дияв^м^ якого стали від­родження ре-гигідадго житці, в^никн§ння значної рількосц релі­гійних общин, реставрація та відновлення функціонування дав­ніх храмів, побудова нових культових споруд, збільшення набору до духовних закладів тощо. Такий розвиток подій став наслідком зняття, заборон на релігійне життя, забезпечення з боку держави реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проб­лем; чаоукорої утрати старих ідеологічних орієнтирів та шкали цінностей; різновекторних пошуків духовної опори у житті; по­верненням на хвилі духовного виродження до традиційних цін­ностей.

Численні (оцірш^гі1ШІ дослідження свідчать про прмітне зростання релігійного фактора в суспільному житті, посилення релігійності населення (нині понад 1/3 громадян України вва­жають себе віруючими). Релігійна ситуація в Україні в останні роки XX ст. характеризується зростанням релігійних общин, різ­ким розширенням спектра конфесій, напрямів і тлумачень. Так,

якщо у “доперебудовчі” часи в республіці існувало 5,5 тис. ре­лігійних общин 18 різную конфесій та напрямі^, то на по^тку